16. Кохання Пилипа з Катрею

Данило Мордовець

З цього дня Пилип уже жадібно, хоча надзвичайно обережно спостерігав за балконом. Першої ночі, після того, як побачив він «ману» в зелені, пролежав Пилип у своїй невольницькій конурі майже цілісіньку ніч до ранку без сну; все привиджувалася йому ця «мана» чарівна, ці заплакані очі, золота голівка, біла, в дорогих перснях, рука. Він і молився тієї ночі палкіше, і вже раз у раз згадував на молитві Катрю. Блакитну стрічку він обережно втягнув у комір своєї сорочки і боявся до неї доторкнутися, щоб не замазати брудними руками. Неволя його наче відступилася кудись, і він уже не хотів волі, не хотів іти з цього саду, обгородженого тюремними гратами: сюди, здавалось, прилетіла і його воля, і сама Україна.

Його козацьке серце стукотіло, коли він крадькома помічав, що зелень на балконі ніби ворушиться. Але сама «мана» не з’являлась. Зате якось до ніг йому впав пучечок любистку, він його квапливо підняв, поклав за пазуху і з радістю пригадав, що любисток – для любощів. Другого разу невидима рука кинула йому жмуток рути, потім гілочку барвінку. Нарешті якось біля його ніг опинилася срібна монета, а тоді – золота.

Незабаром козацьке серце Пилипа ще більше зраділо. Коли достиг у Кафі виноград, то старий татарин-садівник погнав Пилипа і його товариша, старого москаля, на виноградник, який належав Кадик-паші і знаходився за містом, де на них чекала якась робота. Проходячи через базар і побризкуючи кайданами, вони звернули на себе увагу якогось незнайомого чоловіка – не татарина, і не турка, а, певно, християнина. Він і виявився християнином, і до того ж українцем, з Києва.

У ту далеку від нас пору, коли продаж полонених був справою загальноприйнятою, існував і викуп полонених. Але викуповували тільки багатих полоняників. Для цього родичі багатого полоняника, брат чи батько, виправивши ханський дозвіл чи султанський фірман, вирушали в землю невірних, здебільшого на невольницькі ринки в Козлов, в Кафу чи Царград, і там шукали або розпитували про свого, дорогого для них, полоняника, щоб викупити його.

Отаким виявився і той киянин, що зустрівся на ринку з невольниками Кадик-паші. У нього полонили сина, що пішов разом з іншими козаками на визволення Відня, обложеного турками і кримчаками. Саме кримчаки, як він довідався, і забрали його сина в полон. Тому він і шукав його у Кафі і, побачивши наших невольників, одразу ж звернувся до них із запитанням: чи не бачили вони чи не чули чого про такого-то й такого полоняника. При цьому він подав їм милостиню, впізнавши в них своїх земляків, а в одному – навіть запорожця й колишнього Мазепиного джуру. Задобрив грішми і їхнього наглядача-татарина.

Наші невольники зраділи йому, як рідному. Легко сказати – з рідного краю! Це не те, що тепер, коли і на край світу швидко, ніби на крилах вітру, телеграф переносить усі вісті про все, що відбувається у світі, а тоді не тільки телеграфів і газет – пошти навіть не було.

І багато-багато цікавого розповів їм киянин!.. У Москві помер цар Федір Олексійович. Там же були бунти – стрільці бунтувались… Старий москаль при цій звістці тільки потилицю почухав… Мазепа іде вище й вище… Гірко стало Пилипові, коли згадав про Мазепу, забув він свого вірного джуру, з голови і з серця викинув…

Та найцікавішою і найрадіснішою для наших невольників була звістка про те, як Ян Собеський, король, із своїми ляхами й козаками турків і татар погромив біля міста Відня.

– Як візир, – розповідав киянин, ідучи поряд з невольниками, – з військом своїм підступив під город столечний цісарський Відень, де цісар, давши бій і не могучи подолати сили великі турецькі, в городі Відні замкнувся і там город, приказавши своїм гетьманам, уступив у вищі панства задля скупчення війська; а город ціле літо у великім обложенні зоставався, а обложенці ті просили короля польського Яна Собеського о порятування, котрій стояв на границі своїй за Краковом і, бачачи таку велику налогу від бусурманів християнам, якнайскорій війська збирав так кварцяні, як і посполите рушення і, затягаючи по усій землі своїй і по Україні, – зараз плату давав. І так барзо великі війська скупив і, бога узявши на поміч, пішов проти військ турецьких; про що довідавшись, турчин Відень казав моцно доставати, а сам з військами іншими проти короля польського пішов, легце собі ті війська важачи. Але оного фортуна омилила: бо що учинив був засадку військ своїх піхоти тисячів чотиридесять, усе те знесено від короля польського, аж і сам візир не видержав з своїми військами, але з поміччю божою і ті розбиті стали, тому у малій купі мусив утікати, оставивши гармати, намети – усе, що при собі мали. А і ті війська, що города Відня доставали, побиті, ледве що втекли: незліченне число бусурман пропало. Де і сам король, в городі Відні побувавши і скупившися з іншими ксьонженти християнськими, з військами великими пішли наздогін за візиром, не даючи оному відпочинку… І знову у Дуная у мостів мали потребу і там турків збили, котрі великим гуртом на міст пішли, і під ними мости на Дунаї обломилися, де знову багато погинуло від меча і потонуло; а жовнірове, мости направивши, за турками пішли і по кілька крот турков громили…

– Так їх, так їх, собачих синів! – мимоволі вирвалось у запорожця, який весь час жадібно слухав.

– А прокляту татарву громили? – запитав старий москаль, скоса поглядаючи на провідника-татарина.

– І татарву громили.

– Слава тобі, господи! – перехрестився москаль.

– Так, так, слава господу… Усіх потреб по чотири крот валечних було, – продовжував, зітхнувши, киянин, – і на всіх потребах турки шванковали, і городів багато турецьких попустошили, і куди хотіли війська польські і козацькі ходили і пустошили у кільканадцять миль от Царграда. І в таких потребах пашів много погинуло і живих жовніре побрали… [5].

Запорожець і москаль значуще перезирнулись.

– Може, і нашого Кадика взято, – тихо промовив запорожець.

– А може, і в Крим наші прийдуть, – додав москаль, – зруйнувати б зовсім це кубло прокляте…

Ні, не швидко воно було зруйноване: ще сто років після того стояло, і в цьому кублі ще сто років «не соколи яснії квилили-проквиляли», а «бідні невольники плакали-ридали».

Примітки

5. Цю розповідь киянина взято з «Літопису Самовидця», вид. Ор. Левицького (стор. 158 – 160). (Прим. автора).

Подається за виданням: Мордовець Д. Кримська неволя. Сагайдачний. – К.: Український центр духовної культури, 1994 р., с. 38 – 41.