Елегійне

Софія Малильо

У свій час нагряне мить остання,

із буттям земним сумне прощання,

із років земних верховна мить.

Як усі, я буду теж тужити

у жаданні трішки ще пожити,

сонце зріти і небес блакить.

Дев’ять кіл пекельних вже пройшовши,

тайн розгадок так і не знайшовши,

прагну ще продовжити свій шлях.

Та не тільки ради сонця й неба,

ще ж мені і крил натхнення треба,

щоб душа злітала, наче птах.

Бо немає щастя без натхнення,

ні добра й любові, ні спасення,

лиш повзучих буднів чорна мла.

Щоб душі не нидіти, а жити,

аби знову їй не затужити,

дай їй, Боже, два стрімких крила.

Хоч маленьких, як у ластів’яти,

щоб на них до сонечка злітати,

не пропасти в буднів темноті.

Бо нема й молитви без натхнення,

тож нема й надії на спасення,

як душа дрімає в німоті.

2/І-1992.