Словесні сни. 1

Софія Малильо

Ще очі сплять, і сну їм так ще хочеться,

Природа спить, і спить мій домовик,

А в голові крізь сон хтось мов шепочеться,

Перегортає вбогий мій словник.

Крізь сон себе питаю: що там коїться?

І люляю свій сон, щоб спав, щоб спав.

Було кипіння слів, та думка знов не клеїться:

Щось невловиме, наче голос трав.

Невже душа так не діждеться досвіту,

На співрозмову проситься сама?

Не муза ж то, сяйлива фея Всесвіту,

Таких знайомств у мене ще нема.

Кажу я снові «До побачення».

– Про що ж, рідненька, розмовляти нам?

– Про що? Нема найменшого в тім значення, –

Щоб нам лиш гомоніти сам на сам.

28/III-1990.