Потрясіння

Софія Малильо

У сизому буденщини тумані,

в заціпенінні, вже не у стражданні,

в пустелі і безлюддя, й безгоміння

вже серце не чекало воскресіння.

Воно його іще жадало зрідка,

та світ вже був, як жайворонку клітка.

І враз в мій скит війнув озону подих,

в дрімотнім серці ворухнувся подив,

воно відчуло радісну тривогу,

бо далина покликала в дорогу.

О, благодатна сила потрясіння!

Нових доріг загадки і прозріння!

Три дні, мов три шпилі крутої долі,

сяйнули враз мені на видноколі,

і серце стрепенулось в здивуванні:

невже мені судилось їх здолати,

свій дух на ті вершини підіймати,

як той Сізіф свій проклятущий камінь.

Не то від щастя, а не то від муки,

під тиском ніжної, та владної принуки

щеміло серце в світлім здивуванні.

Якась могутня, нездоланна сила

мене підносила, немов на дужих крилах,

і глядь! – спочинув на вершині камінь.

Але мені вже прямувати далі,

збагнувши до кінця Сізіфові печалі,

і мук Танталових зазнавши вволю.

Ачей вони назавжди вже позаду,

і я пізнаю творчості відраду,

благословляючи свою сувору долю.

29/XI-1993.