2.01.1895 р. До Віктора Василенка

Щиро поважаний добродію Вікторе Івановичу!

Одібрав учора Ваші карточки (спасибі, що й мене не забуваєте!) та й засумував… Як то колись купно стрівали ми Новий рік; а тепер?. Бодай не довелось і нашим ворогам! Щодо мене, то кінець минулого року я провів у палаті; якраз получилася нужна бумага, і хоч перепадися, а зроби по їй усе до нового року. Сидів до половини 11 години. Вернувся додому – один як палець. Сестра пішла до своїх дітей; мої облягли спати… Сам вештався-вештався по хаті, вичитував газети, аж поти не вморивсь. Схопився – ще далеко до того, поки почалось розвиднятись…

Шпаркі думки уже не дали спати… А як там дітвора, чи буде на сьогодні здорова? Як жінка одна собі у Харкові – чи не погіршало їй?.. їздив, бачите, до неї на другий день свят. Бачив її і знайшов, що їй покращало; прийшла вже в себе зовсім; тільки коли-не-коли обізветься її тяжка хвороба, та вона вже и осилює… Ото і думаю, чи не погіршало, бува, від того, що побачились? Більше двох місяців не бачились; мене й здорового тіпала лихоманка, як побачив її, а її ж то – недужу?..

Отаке все невеселе і лізе в голову, не дає спати. Як тільки розвиднілося, мерщій устав, перехопив чаю та мерщій з дому. Одіслав депешу до жінки та знову в палату – довідатися, чи впорала менша братія все те, що звечора наробили, тобто чи зготували роботу задля відсилки на пошту. Приходжу, а від жінки – лист дома мене дожидає, а незабаром і депеша – поздоровляє дітей з Новим роком. Лист, писаний на другий день після того, як ми бачились, приніс мені радісну звістку, що жінці ще краще стало, що вона себе зовсім здоровою почуває, а коли й зостається до кінця січня, то задля того, щоб зовсім уже підкріпитись… Після сього мені зразу полегшало.

Отак, добродію, як бачите, стрівав я і поставляв Новий рік. Почався він, либонь-то, і радісно, а що нам далі принесе – поживемо – побачимо. Мені здається, що вже гіршого не буде, ніж половина минулого року – бодай вона ніколи не верталася не для мене тільки, а й для всіх тих, хто хоче по-людськи жити. Бо то не життя було, а одна мука, одна пекуча туга! Часто я думав: задля чого це все? кому потрібно, і нащо здалося отак мучити чоловіка? І – похвалюся Вам – не раз я гадав, що це кара за те, щоб не принаджувався чоловік до чого-небудь одного, не віддався йому всею своєю душею і серцем. І справді: якби я не кохав своєї жінки, не піклувався про своїх дітей, – хіба б я мучився отак?.. Одна огидливість не привертала мене до сії думки.

Я казав сам собі: то так роблять одні бездушні люди; ті нащадки Епікурея, хто бажа тільки ласощів та веселощів від життя. Наш народ інше дума; він каже: життя – довга нива, поки пройдеш її – не раз поколешся. За оті колючки на моїй ниві я приймав і свою пригоду. Не вік же вона буде; дасть бог, може, і в наше віконце засяє сонце; затягнуться болячі виразки, підживуть, і життя знову поплететься тихо та мирно; а під ту тиш, може, що й доведеться мені зробить не задля себе тільки, а для рідного краю, що згодував тебе, принадив твоє серце до себе, заставив його любити.

Та буде вже Вам розказувати про себе. Хотілося б знати, як Ви, добродію, повертаєтесь там, як Вам живеться, що поробляєте? Низенький мій поклон Юлії Яківні і пожадання найкращої долі у новім році. Обнімаю Вас щиро, сердечно. Пишіть, якщо знайдете зайву годину. Ще раз спасибі Вам, що не забуваєте.

Щиро до Вас душею і серцем прихильний

П. Рудченко.

Примітки

Листування Панаса Мирного з В. Василенком (див. примітку до вірша «Щирому ратаєві непочатих перелогів рідного поля В. І. В[асиленко]ві») повністю не збереглося. Відомі два листи Панаса Мирного, які друкуються в цьому томі, та два недруковані листи В. Василенка (1888 – 1896 рр.), які зберігаються у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР (ф. 5, №№ 446, 447). Цей лист друкується вперше за автографом (Полтавський літературно-меморіальний музей Панаса Мирного, № 61-л).

…стрівалими Новий рік… – Панас Мирний має на увазі часи, коли В. Василенко жив у Полтаві. Згодом останній перебрався в с. Білики Кобеляцького повіту Полтавської губернії.

Подається за виданням: Панас Мирний (П. Я. Рудченко) Зібрання творів у 7 томах. – К.: Наукова думка, 1971 р., т. 7, с. 417 – 419.