29.08.1897 р. До Цезаря Білиловського

Я так і знав, вельмишановний добродію Цезарю Олександровичу, що Ви не з тих, щоб не поступитися своїм правом, коли річ іде про діло громадське. Це вже така наша доля, наша повинність: не про себе дбати, а про користь дорогого нам усім і рідного діла. А проте все-таки спасибі велике Вам, що Ви зарятували і мене. Адже якби Ви не згодилися, то що б мені було робити з киянами, що своєю недбайлістю трохи не наробили дешпоту і собі, і мені?.. Через те ще раз спасибі Вам.

А щоб не голе було те спасибі, то я разом з ним засилаю до Вас і свого подарунка задля "Складки", коли Ви його приймете і признаєте доладним. Вибачте, що невеличкий подарунок. Може б знайшовся і більший, та поспішав, щоб не зостатись у брехунах, як прийшлося зостатися з тією "Згубою". Як знайдеться зайвий час, то ще пориюся у своїх шпаргалах, може, ще що добуду, то теж зашлю.

А поки що поведу річ про самий гостинець. Прочитавши його, Ви, може, добродію, здивуєтесь, що це на старість почав я про кохання співати? Не здивуйте! Це давній стогін, квітки молодої весни… Тепер я їх тільки підібрав, щоб зробити з їх одного букета, та хіба де трохи яку квітку причепурив, тільки всього. Підібрав же я їх, як самі, добродію, побачите, так: спершу заспів, а за ним – і самі пісні, що повідують, як у людському серці почало закльовуватись кохання, як воно росло, ширшало, як упивалося щастям, знайшовши того, кого шукало, і як лиха доля обірвала його… Послідню пісню придав задля того, що вона у собі зміщує все те, про що дрібніше розказують передні пісні. Через це, мені здається, що їх не годилося б розривати, а так купкою і надрукувати у "Складці". Назвав я їх "Мої коломийки" через те, що вони, як і справжні коломийки, затримуючи кохання, здається, годилися б і задля музики. Ми бачимо, що народ перестав тепер складати пісні, а коли що й зложе – то краще б було його і не складати…

Час, видно, минув, натомість повинні освічені та талановиті люди надійти з своєю запомогою. їх пісні уже не будуть народними піснями, оже вони можуть розтектись поміж народом, полюбитись йому і стати їм рідною піснею. А коли і не підуть в народ, то є не мала купка освіченої молодежі, що може упиватися ними, як упиваються Пушкіним, Лєрмонтовим, О. Толстим… Мені здається, що не варт бракувати такої потреби, треба і задля неї піклуватись. Спершу я дивився на такі зальоти душі та перебої серця як на діло тільки того, хто упивається тими зальотами та перебоями, а не на справжнє громадське діло. А тепер дивлюся, що, може, ті зальоти та перебої розбудять у других кращі і вищі почування. Через це саме і віддаю свою працю до друку.

Не мені судити, чи варт вона тих думок, що гоноблю я про їх, про те читачі краще посудять. Оже коли вони подобаються людям і прийдуться їм до смаку, так як мені колись приходились, – то я тільки буду радий, що прислужився людям, що, виспівуючи своє почування, викличу бренькіт і в чужій душі. Я себе не лічу за віршівника і через те мої вірші, може, й не задовольнять справжнього віршівника, а проте – мені здається – у їх почування є трохи, а на почування обізветься чуле серце. Коли, кажу, воно обізветься, то й то добре: може, знайдеться друга, більше мого, дотепна людина, що заспіває краще від мене… Тим буде тільки краще. Нам же, старим, аби не спати та других будити.

Бувайте, добродію, здорові, та богові і людям милі. Хай він Вам допоможе у Вашій спромозі.

Ваш прихильник

Оп. Рудченко.

Р. S. Сповістіть мене, добродію, як Ви знаходите мій Вам подарунок, – чи доладний він на що-небудь.

Р. Р. S. Ваш портрет д. Річицькому я вже передав через Падалку.

Примітки

Вперше надруковано у виданні: Панас Мирний, Твори в п’яти томах, т. 5, стор. 375 – 376. Подається за автографом (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, відділ рукописів, ф. 72, № 109).

…свого подарунка задля «Складки»… – йдеться про цикл віршів «Мої коломийки».

Подається за виданням: Панас Мирний (П. Я. Рудченко) Зібрання творів у 7 томах. – К.: Наукова думка, 1971 р., т. 7, с. 425 – 426.