15.10.1897 р. До Цезаря Білиловського

Спасибі Вам, дорогий і дуже шановний добродію Цезарю Олександровичу, і за Ваш лист, що довелось мені одібрати його перед своєю мандрівкою по губернії, і за Ваш подарунок, що недавнечко одібрав його теж перед другою поїздкою. Через це, щоб не забаряти Вас, так хутко і рвуся з цим листом, несучи Вам щиру подяку за Вашу до мене прихильність.

Я трошки не згоджуюся з Вами на появу народних пісень. Коли автором і треба признавати якого-небудь чулого до болю чи жалю Івана або Грицька, то і не зовсім. Перший жаль, може, вилив у пісні який-небудь Грицько, а Сидір, перейнявши ту пісню, додав ще й свого, далі Одарка чи Пріська перемінила яке-небудь слово другим – виразнішим…

Отак пісня, передаючись від одного до другого, вирівнювалася, гранилася, уснащалася, аж поки не вилилась в одну яку-небудь форму, що вже ніхто її більше не мав чим укоротити чи перемінити. Через те вона і народною стала, бо справді складав її не один Грицько, а й Іван, і Сидір, і Хівря, і Оришка. Що віршем гаразд можна виразити почування та зальоти душі – се правда, а щоб ним усе можна виразити – то не згоджуюсь. Буденне життя з його болем та горем, з його радощами та утратами краще і докладніше укладається під прозою. Кожному – своє. Прозою ширше і більше можна обхопити життя, ніж віршем.

До сього ще треба додати і натуру, чи природу автора: одному залегко правитись віршем, а другому – хоч дави його! – а вірша з його не видавиш. Приходилось і себе немало давити, поки видавиш який-небудь вірш. Через це я казав і казатиму, що задля мене вірші, коли що й зробили дотепного, то тільки те, що навчили писати гладенькою, дзвінкою прозою. І мені здається, що кожному прозаїкові треба попрацювати і над віршами, щоб краще навчитися писати прозою і добре пам’ятати, що коли не піп, то не микайся й в ризи. Коли і я метнувся туди ж, то хай мене не дуже судять мої земляки, як їм доведеться бува читати мої, частенько не маючі рифми, вірші.

Щодо Вашого подарунка, то я з його перечитав поки що одні вірші. По правді скажу: не подобались мені всі ті, де уживаються нові слова, виковані з чужих мов. Невже своїх не достає? Невже не можна краще писати? Пиши, як Щоголев, що кожний його пойме і до серця прийме! А то – поки того розуму добереш – то й голову затуманиш; або поки вимовиш – то й язика поламаєш! А все-таки спасибі Вам за те, що стережете Ви того, щоб наша нитка не перервалась. Хай собі потроху мотається, може, коли і он який клубок намотає!

Ви сподіваєтесь від мене прози? Не буду Вас певне завіряти, що зашлю. При зайвому часі пориюся у своїх шпаргалах; якщо знайдеться що дотепне до друку, – перепишу і зашлю. Не дуже тільки налягайте! У нас, бачте, усе повагом!

Душею і серцем до Вас прихильний П. Рудченко.

Р. S. Пишіть до мене, якщо знайдете зайву хвилину.

Примітки

Вперше надруковано у виданні: Панас Мирний, Твори в п’яти томах, т. 5, стор. 376 – 377. Подається за автографом (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. відділ рукописів, ф. 72, № 104).

…Ваш лист… – лист Цезаря Білиловського від 3 листопада (22 жовтня) 1897 р. (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, відділ рукописів, ф. 5, № 412).

…Вашого подарунка… – йдеться про альманах «Складка» (СПб., 1897).

Подається за виданням: Панас Мирний (П. Я. Рудченко) Зібрання творів у 7 томах. – К.: Наукова думка, 1971 р., т. 7, с. 429 – 430.