Однодумниця – Авторові (9.02.2013 р.)
Ігор Ольшевський
Доброго дня, Авторе!
Шкода, що “нашої” кав’ярні більш немає. Любимо ми перебудовувати все “до основанья” – от тільки про наслідки думаємо далеко не завжди…
Паралель “босий – бідний” для пояснення прізвища (“захисник знедолених”) вибрана вдало. Доповню її ще деякими моментами. Пам'ятаєте, в народі кажуть – “чоботар завжди без чобіт”? Захисник, отже, сам є незахищеним, відкритим для ударів Долі, але, попри ці удари, не має права відступати від визначеної Господом Місії. А звідси – пряма аналогія з Вашим тлумаченням фото маленької Лариси Косач з апеляцією до апостолів (босі ноги як знак смирення і готовності служити Богові). Й навряд, чи випадково Максим Рильський, відкрив своє “Слово про рідну матір” саме такими рядками:
Благословен той день і час,
Коли прослалась килимами
Земля, яку сходив Тарас
Малими босими ногами,
Земля, яку скропив Тарас
Дрібними росами-сльозами.
[69, 150]
Не знаю, чи дійшли Ви вже якогось висновку щодо псевдоніма Тараса Шевченка, а у мене власні міркування вже є. Можливо, я своїми дилетантськими версіями “перебиваю” Вам “хліб”, одначе, як мовиться, одна голова – добре, а дві – краще.
Часто нині доводиться чути, як той чи інший музикант, котрий грає на кобзі або бандурі, а то й виконує власні або ж народні пісні в супроводі того чи того інструмента, називає себе кобзарем. Чи правильно це? Боюся, що ні, як, до речі, і не кожен, хто акомпанує собі на гітарі, є бардом у справжньому розумінні цього слова. Для того, щоб не називатися (тим паче самоназиватися) а бути кобзарем чи бардом, не досить мати музичний слух і голос, не досить узяти до рук кобзу або гітару. Кобзар, гусляр, бард, скальд – це насамперед речник народу, його болів, сподівань і прагнень. Колись у давнину для того, щоб стати кобзарем або лірником, потрібно було пройти складну систему посвячень. Жорсткі вимоги існували й щодо моральних якостей навчителя цьому мистецтву – як мовиться у Святому Письмі: “багато покликаних, та вибраних мало” (Матв., 22: 14).
Перша збірка поетичних творів Тараса Шевченка, яка раз і назавжди отримала назву “Кобзар”, містила лише вісім творів. Образ кобзаря, що “співає, як діялось” є, по суті, лейтмотивним – уперше озвавшись у “кредовому” вірші “Думи мої…”, постать народного співця набирає чітких, рельєфних форм у “Перебенді” (цей твір також можна назвати “кредовим”):
–
Хто його не знає?
Він усюди вештається
Та на кобзі грає.
А хто грає, того знають
І дякують люде:
Він їм тугу розганяє,
Хоть сам світом нудить.
[115, І, 110]
Саме у “Перебенді” – чи не вперше у Шевченка, – звучить тема творчості як розмови людини з Богом, творця з Творцем (Бут., 1: 27), до якої немає діла суєтному світові, що не може й не зможе зрозуміти поривань справжнього , богонатхненного співця:
Старий заховавсь
В степу на могилі, щоб ніхто не бачив,
Щоб вітер по полю слова розмахав,
Щоб люде не чули, бо то Боже слово,
То серце по волі з Богом розмовля,
То серце щебече Господнюю славу,
А думка край світа на хмарі гуля.
Орлом сизокрилим літає, ширяє,
Аж небо блакитне широкими б’є;
Спочине на сонці, його запитає,
Де воно ночує, як воно встає;
Послухає моря, що воно говорить,
Спита чорну гору: чого ти німа?
І знову на небо, бо на землі горе,
Бо на їй, широкій, куточка нема
Тому, хто все знає, тому, хто все чує:
Що море говорить, де сонце ночує –
Його на сім світі ніхто не прийма;
Один він між ними, як сонце високе,
Його знають люде, бо носить земля;
А якби почули, що він, одинокий,
Співа на могилі, з морем розмовля, –
На Божеє слово вони б насміялись,
Дурним би назвали, од себе б прогнали.
Нехай понад морем, сказали б, гуля!
[115, І, 111-112]
Напрошується паралель із ліричним героєм вірша “Бандуристе, орле сизий…” (“Н. Маркевичу”):
Добре тобі, брате,
Маєш крила, маєш силу,
Є коли літати.
[115, I, 127],
і навіть із віщим Бояном зі “Слова про Ігорів похід” (цитую в перекладі Володимира Свідзінського):
Боян бо віщий,
Коли кому хотів пісню творити,
То розтікався білкою по древу,
Сірим вовком по землі,
Сизим орлом під облóками.
Пам’ятаючи, повідав
Давніх часів усобиці.
Тоді пускав десять соколів
На стадо лебедиць, –
Которої досягав,
Та перша пісню співала
Старому Ярославу,
Хороброму Мстиславу,
Що зарізав Редедю
Перед полками касозькими,
Красному Романові Святославичу.
Да то ж Боян, браття,
Не десять соколів
На стадо лебедиць пускав,
А свої віщі пальці
На живі струни покладав,
І вони самі князям славу рокотали.
[80, 401, 402]
Але водночас очевидною є й різниця між творчою позицією Бояна й Перебенді. Перший, хоч і був геніальним співцем, воздавав хвалу “князям”, тобто можновладцям, другий же співав пісні про життя і долю простих людей, про героїчну і трагічну історію рідного народу, осмислював євангельські мотиви:
Отакий-то Перебендя,
Старий та химерний!
Заспіває про Чалого –
На Горлицю зверне;
З дівчатами на вигоні –
Гриця та веснянку,
А у шинку з парубками –
Сербина, Шинкарку,
З жонатими на бенкеті
(Де свекруха злая) –
Про тополю, лиху долю,
А потім – У гаю;
На базарі – про Лазаря,
Або, щоб те знали,
Тяжко-важко заспіває,
Як Січ руйновали.
Отакий-то Перебендя,
Старий та химерний!
Заспіває, засміється,
А на сльози зверне.
[115, І, 110-111]
З “Перебенді” образ кобзаря “перекочовує” до створеної за фольклорними мотивами балади “Тополя” – ніби як відлуння “Перебенді” (“Про тополю, лиху долю…”), хоча сюжет народної пісні “Оженила мати неволею сина” – про злу свекруху, котра чарами перетворила невістку на тополю, – Поет переосмислив: у баладі мати збирається видавати дочку заміж за багатого нелюба, а дівчина продовжує чекати з походу козака, не вірячи в його загибель, зрештою, звертається до ворожки, тричі п’є за її порадою чар-зілля й перетворюється в степу на тополю (на реальному плані це, очевидно, могла бути смерть, як нині висловлюється молодь, “від передозу” цього зілля, а тополя згодом виросла на місці загибелі героїні).
І що цікаво, відбувся так би мовити, зворотний зв’язок (“народ – Поет – народ”): щонайменше три фрагменти балади Т. Шевченка – “По діброві вітер виє…”, “Минув рік, минув другий…” і “Плавай, плавай, лебедонько” стали… українськими народними піснями (окрім того, три строфи з “Тополі” використано і в пісні “Ой, одбила щука-риба”).
Це ж можна сказати й про “Думку” (“Нащо мені чорні брови”), що в першому “Кобзарі” йде слідом за “Тополею”, і про вірш “До Основ’яненка” (“Б’ють пороги; місяць сходить…”), на основі якого народ створив пісні “Б’ють пороги” і “Наша дума, наша пісня”. А “Іван Підкова” (“Було колись на Вкраїні…”)! А “Тарасова ніч” (“На розпутті Кобзар сидить…”)! Та й “Перебендя” існує в пісенному варіанті (я вже не кажу про “Думи мої, думи мої…”).
Вся збірка (та й багато подальших віршів), по суті пішла в народ у вигляді пісень, що одразу зажили слави серед простого (та й не простого) люду, оскільки зачіпали найчутливіші струни української душі (чимало з них поповнило й кобзарський репертуар). А скільки творів привернули увагу композиторів (славнозвісний “Заповіт” Гордія Гладкого – лише один із безлічі прикладів). Зрештою, й “Катерина” знайшла своє музичне втілення у вигляді однойменної опери Миколи Аркаса.
Тож те, що Поета почали звати Кобзарем, а згодом – уже по відходові з земного життя – і Великим Кобзарем, нікого не повинно дивувати. Це більш аніж псевдонім – це сакральне ймення Поета. Зрештою, й сам Тарас Григорович не був проти такого визначення. Наприклад у листі до Андрія Маркевича від 22 квітня 1857, читаємо: “Подякуй і поцілуй твоїх товаришей і земляків моїх щирих, спасибі їм, що не забувають безталанного старого кобзаря” [115, VI, 123, 124]. Псевдонімом же “К[обзарь] Дармограй” (або “Кобзар Тарас Дармограй”) опальний Шевченко також підписував деякі свої листи, повісті (“Княгиня”, “Прогулка с удовольствием и не без морали”) й поеми (“Неофіти”), очевидно, сподіваючись опублікувати останні в підцензурних виданнях.
Але чому саме Дармограй? Відповідь на це питання дав ще воєнного 1944 року український історик та літературознавець (згодом емігрант) Володимир Міяковський, опублікувавши в останньому (четвертому-п’ятому) числі львівського часопису “Наші дні” нотатку “До Шевченківського криптоніма Кобзар Дармограй”.
“Немає ніякого сумніву, – писав дослідник, – що у важких умовах життя на засланні поета вабило в цьому йменні його властиве значення. Але саме це ім’я взяте було з життя рідного села. Дармограй – було справжнє прізвище односельчан Шевченківських у Кирилівці на Київщині. У сповідальному розписі цього села за 1841 рік згадується ціла родина Дармограїв, на чолі з 65-річним Федором Дармограєм, трьома його синами Іваном, другим теж Іваном і Павлом та п’ятьма внуками” [97, 43].
Цю не надто відому нотатку (чи статтю-мініатюру) сучасний шевченкознавець Олесь Федорук доповнює згадкою про чорновий її автограф, збережений у архіві В. Міяковського, що належить доньці вченого Оксані Міяковській-Радиш). Цей варіант написаний російською мовою й завершується абзацом, якого немає у львівській публікації:
“В ссылке Шевченко вспомнил эту выразительную фамилию и взял её для своего псевдонима, как будто символ бесплодности всех попыток провести в печать свои произведения” [97, 43].
Здавалось би, все стає на свої місця: адже і в поезіях, і в листах Великого Кобзаря прохоплюється мотив гіркоти, якогось роздратування оцією “безплідністю спроб” і навіть певного розчарування у своїх творчих можливостях. Скажімо, у 1849-му:
Як людям дав я “Кобзаря”,
А їм неначе рот зашито,
Ніхто й не гавкне, не лайне,
Неначе й не було мене.
Не похвали собі, громадо!
Без неї, може, обійдусь,
А ради жду собі, поради!
Та, мабуть, в яму перейду
Із москалів, я не діждусь!
Мені, було, аж серце мліло,
Мій Боже милий! як хотілось,
Щоб хто-небудь мені сказав
Хоч слово мудре; щоб я знав,
Для кого я пишу? для чого?
За що я Вкраїну люблю?
Чи варт вона огня святого?..
Бо хоч зостаріюсь затого,
А ще не знаю, що роблю.
[115, ІІ, 199],
– чи роком пізніше (тут Поет зривається аж на лайку):
І дні, і пера, і папір!
[115, ІІ, 232]
Нарешті, 1851 року настає поетична пауза, яка тривала впродовж шести літ. У цей проміжок часу Тарас Шевченко звертається до прози, яку пише російською мовою, й саме тоді з’являється згаданий вище псевдонім. То що, мав рацію В. Міяковський? Так, але, смію думати, не “на всі сто”. За всіх його заслуг, Володимир Варламович орієнтувався все ж таки на екзотеричну інформацію, тобто на “букву” факту, можливо, й розуміючи, що за цією “буквою” може існувати ще “щось”, але не наважуючись відступити від “загальноприйнятих” наукових норм.
А поміж тим вібрація псевдоніма “Дармограй” скеровує до слів Спасителя з Євангелії від Матвія: “Ви дармо дістали, дармо й давайте. Не беріть ані золота, ані срібла, ані мідяків до своїх поясів, ані торби в дорогу, ані двох одеж, ні сандаль, ані палиці. Бо вартий робітник своєї поживи” (Матв., 10: 8-10). Отже, не про “безплідність спроб” може йтися, а про безкорисливість, “безсеребреництво” митця, якому талант дістався від Бога.
До речі, коли я навела згадані вище рядки з Євангелії своїй знайомій (вона педагог і, до речі, брала участь в обговоренні Ваших лекцій по Кримському – пам’ятаєте Вчительку?), та замислилася, а потім мовила, що буквальне сприйняття максими “дармо дістали, дармо давайте” може мати зовсім небажану дію, а саме – слугувати нечесним роботодавцям лазівкою для цинічного виправдання тривалих невиплат зарплати працівникам. Останні таким чином опиняються в становищі гіршому від рабського – адже рабів хоча б годували.
При цьому вона пригадала ситуацію другої половини 1990-х, коли вчителі (й не тільки) мусили працювати по суті, без оплати, а з харчів дуже часто мали “завтраки” (не в розумінні сніданків, а в розумінні обіцянок-цяцянок, що завтра-післязавтра гроші таки будуть). Щоправда, прикриватися Святим Письмом їхні горе-начальники ще не наважувалися, натомість виставляючи як козир почуття патріотизму (“попрацюйте для України”). При цьому іноді доходило ледь не до шантажу: “Ви що, Україну не любите?” Як Ви гадаєте, має моя знайома рацію, існує на сьогодні така небезпека, чи ні?
Але повернімося до головної теми. Мало-помаленьку, але розшифрування повного ймення Великого Кобзаря добігло кінця. Тарас Григорович Шевченко-Грушівський (“Кобзар Дармограй”), отже, означає “Бунтар, Будитель мас, Захисник бідних, Безкорисливий Співець, пісні якого підхопив і досі співає народ, Поет, котрий у моменти Осяянь ставав Пророком”, що повністю збігається з суттю його життя й творчості.
Поки що до побачення. Чекаю Ваших міркувань щодо доленосних дат у житті Великого Кобзаря.
Ваша Однодумниця.