Автор – Однодумниці (30.12.2012 р.)
Ігор Ольшевський
Доброго дня, моя Однодумнице й Подруго!
Минуло більше місяця, а лист від Вас так і не надійшов до моєї оселі. Загубився? Чи, мо’, не дай Боже, Ви занедужали? Доходять чутки про поширення грипу (Інтернет рясніє “жахливчиками” про ускладнення), та й на міських вулицях під час ожеледі на людей теж чигає чимало небезпек…
А можливо, Вас образили мої дещо парадоксальні думки щодо приреченості на “животіння” та “здихання” людини, яка припинила боротьбу з життєвими негараздами, і ви, чого доброго, сприйняли це на свою адресу? Даремно, ой даремно! Адже Ви жодного разу не писали мені про якісь випадки капітуляції – навпаки, я знаю Вас, як жінку рішучу й несхитну, здатну не лише вистояти, а й інших підтримати й налаштувати на опір обставинам, що склалися (майже, як у Миколи Некрасова: “Коня на скаку остановит, в горящую избу войдёт”).
Чи, може, Ви втратили інтерес до теми? Якщо так, то дуже шкода – адже саме Ви й скерували мене до дослідження долі й творчості Тараса Григоровича у ключі “Нестандарту”. Та й Ваші поради щодо дальшої долі видавничої серії я ще на початку року передав Андрієві Криштальському – він каже, що про закриття серії не може бути й мови, і вже чекає на мою книгу про Тараса Шевченка, хоч у мене, по правді кажучи, “ще кіт не женився, кішка заміж не йшла”, оскільки триває й перечитування творів Класика, й “начитка” матеріалів про його життя, й кожна нова публікація (маю на увазі “нова для мене”) змушує не поспішати з остаточними висновками, наслідком яких стала б якщо не книга, то принаймні, грунтовна стаття для “Світязя”, “Літературної України”, “Слова і часу”, “Дуклі” чи “Сучасності” або ж цикл лекцій (як у випадку з А. Кримським).
Cтільки відкривається незнаного, та й відомих починаєш розглядати під іншим кутом зору. От, скажімо, читаю я у В. Сиротенка (Вербицького) – про дитинство Тараса в контексті кріпацтва й довідуюсь, що, згідно із тогочасними законами, панщина складала не більш як два дні на тиждень, а змушувати працювати у неділю чи релігійні свята заборонялося [76].
Навіть київський генерал-губернатор Дмитро Гаврилович Бібіков (“увічнений” Т. Г. Шевченком у поемі “Юродивий” як “Капрал Гаврилович Безрукий” [115, ІІ, ]), – постать в історії неоднозначна, – просив царя покарати тих поміщиків, які змушували кріпаків відробляти панщину три дні на тиждень [76].
У В. Сиротенка ж таки подибую інформацію, що все зароблене кріпаком у вільний від панщини час належало йому, й на ці кошти він мав право навіть викупитися й викупити землю [76].
Російський історик Ірина Супоницька називає дещо іншу цифру періодичності панщини – три-чотири дні на тиждень, але знову ж таки підтверджує, що весь інший час селянин-кріпак міг працювати на себе – адже він мав хату, знаряддя праці, землю, яка, однак, не була його власністю, а лише об’єктом користування [88]. А ось – текст Маніфесту імператора Павла І від 5 квітня 1797 року, підтверджений 1853 року – за царювання Миколи І, – циркуляром згаданого вже Д. Бібікова, котрий на той час посідав пост міністра внутрішніх справ Російської імперії (подається в сучасній орфографії):
“БОЖИЕЮ МИЛОСТИЮ
МЫ ПАВЕЛ ПЕРВЫЙ
Император и Самодержец
ВСЕРОССИЙСКИЙ,
и прочая, и прочая, и прочая.
Объявляем всем НАШИМ верным подданным.
Закон Божий в десятословии НАМ преподанный научает НАС седмый день посвящать ему; почему в день настоящий торжеством веры Христианской прославленный, и в который МЫ удостоилися восприять священное мира помазание и Царское на Прародительском Престоле НАШЕМ венчание, почитаем долгом НАШИМ пред Творцом и всех благ подателем подтвердить во всей Империи НАШЕЙ о точном и непременном сего закона исполнении, повелевая всем и каждому наблюдать, дабы никто и ни под каким видом не дерзал в воскресные дни принуждать крестьян к работам, тем более что для сельских издельев остающиеся в неделе шесть дней по равному числу оных в обще разделяемыя, как для крестьян собственно, так и для работ их в пользу помещиков следующих, при добром распоряжении достаточны будут на удовлетворение всяким хозяйственным надобностям. Дан в Москве в день Святыя Пасхи 5-е Апреля 1797 года.
ПАВЕЛ” [50]
Як бачимо, в документі чітко визначено два положення. Перше – про заборону змушувати селян працювати в неділю. Ця заборона, по суті, існувала ще з 1649 року. В Соборному Укладенні царя Олексія Михайловича (глава Х, стаття 25) сказано:
“А в воскресной день никого не судити и в приказех не сидеть и никаких дел не делати, опричь самых нужных государьственных дел. Да суда же не судити и никаких дел в приказех не делати, опричь великих царьственных дел: в день Рождества Христова, в день Святаго Богоявления, и в и(ы)ные Господьские праздники, Сырная неделя, первая неделя великого поста, Страстная неделя, седмь дней по Пасце. Да в которыи день приспеет праздник день рождения государя царя и великаго князя Алексея Михайловича всея Русии, и его благоверные царицы и великие княгини Марии Ильи(ни)чны, и их благородных чад” [83].
Підтверджував заборону щодо праці по неділях та у святкові дні й указ Олександра І від 30 вересня 1818 року.
Другий же момент у Маніфесті Павла І – положення про рівний поділ днів, що лишилися, між працею на поміщика й на себе.
Це повністю узгоджуються з думкою І. Супоницької, висловленою в опублікованій 2006 року в 15-му числі російського часопису “История” статті “Раб і кріпак” [88], де дослідниця доводить, що на відміну від рабовласництва у тогочасній Америці, в царській Росії у стосунках “поміщик – кріпак” був ще й третій складник – держава, яка наділяла поміщика відповідальністю за виконання селянами необхідних повинностей. Обов’язком його було забезпечувати виживання кріпаків, зокрема й допомагаючи їм у разі нещасть (пожежі, хвороби, голод).
Більше того, І. Супоницька наводить слова класика російської літератури Олександра Пушкіна з його нарису “Подорож із Москви до Петербурга” – своєрідної полеміки з давно покійним на той час Олександром Радищевим, автором відомого твору “Подорож із Петербурга до Москви”, де кріпаки отожнювались із рабами. Розповівши про тяжкі будні тодішніх робітників у Англії (зважмо, це не Америка й формально рабства там не було), Олександр Сергійович змальовує натомість життя російського селянства як противагу цьому становищу:
“У нас нет ничего подобного. Повинности вообще не тягостны. Подушная платится миром; барщина определена законом; оброк не разорителен (кроме как в близости Москвы и Петербурга, где разнообразие оборотов промышленности усиливает и раздражает корыстолюбие владельцев). Помещик, наложив оброк, оставляет на произвол своего крестьянина доставать оный, как и где он хочет. Крестьянин промышляет чем вздумает и уходит иногда за 2000 верст вырабатывать себе деньгу…” [66, VІ, 395].
Поетичною ілюстрацією до цих рядків Класика можуть бути рядки з його роману “Євгеній Онегін”:
Один среди своих владений,
Чтоб только время проводить,
Сперва задумал наш Евгений
Порядок новый учредить.
В своей глуши мудрец пустынный,
Ярем он барщины старинной
Оброком легким заменил;
И раб судьбу благословил.
[65, ІV, 37]
За даними Ірини Супоницької, на час скасування кріпосного права 40% кріпаків не відробляли панщину, а платили оброк – натуральний або грошовий. “Оброчник” мав певну свободу вибору, оскільки міг сам вирішувати, де і яким чином він має заробити потрібні гроші [88].
А нас-то вчили у школі, що для роботи на себе у кріпака лишалися тільки свята і ніч. Чия ж правда? І як бути з твердженням Володимира Сиротенка, що родина Шевченків, попри своє кріпацтво, була досить заможною? Звідки ж тоді:
Тії хатиночки у гаї
Над чистим ставом край села.
Мене там мати повила
І, повиваючи, співала,
Свою нудьгу переливала
В свою дитину… В тім гаю,
У тій хатині, у раю,
Я бачив пекло… Там неволя,
Робота тяжкая, ніколи
І помолитись не дають.
Там матір добрую мою,
Ще молодую, у могилу
Нужда та праця положила.
[115, ІІ, 222]?
Окрім того, В. Сиротенко пише, що козачком у Павла Енгельгардта був не Тарас, а Іван Нечипоренко. Тарас же нібито вирушав до Вільна уже в статусі кімнатного художника… [75; 76]
Такі от “камені спотикання” виникають досить часто – з одного боку, не хочеться йти шляхом найменшого опору, переспівуючи відоме, а з іншого – небажано впадати і в надмірну сенсаційність, довірятися неперевіреним даним і давати цим поживу для різного роду “дегероїзаторів”, котрі, хоч як дивно, особливо активізувалися саме в часи Незалежності, коли, здавалося б, варто найбільше дбати про збереження народних духовних цінностей.
Що це? Побічні симптоми свободи слова? Невміння нею користуватися? Мимоволі починаєш іноді нудьгувати за цензурою – принаймні в часи, які нині багато хто вважає аж ніяк не сприятливими для національного відродження, навіть уявити не можна було б визначення “вурдалак” на адресу Шевченка, якого інакше, аніж “революціонером-демократом” офіційне літературознавство й не величало [11; 12]. Причому позиція Олеся Бузини не є поодиноким фактом – це лише найвідоміший прецедент (насправді посмертні “порахунки” із Поетом трапляються куди частіше) [8; 20; 21] [лист писався трохи більш як за два роки до загибелі Олеся Бузини (16 квітня 2015 року він був убитий)].
Як скласти докупи закладене в дитинстві, чуване багато разів у школі, виші, читане у монографіях, біографіях, есеях дорадянської, радянської й пострадянської доби, де провести межу між безкомпромісною правдою сміливого дослідника й зумисним пасквілем шевченкофоба (останній, до речі, теж може оперувати – і часто-густо таки оперує – реальними фактами з життя Митця, подаючи їх із певною тенденцією)? Чи можливо вивести “золоту середину” між крайніми поглядами на Великого Кобзаря й чи не буде така “золота середина” новою спробою пригладжування “незручних” фактів біографії Поета і Художника? Запитань поки що, на жаль, більше, аніж відповідей…
Не буду цього разу надто вантажити Вас, хоч Ви й хотіли б бачити мої листи “якомога довшими й якомога цікавішими”. Адже я не знаю причини Вашого мовчання. Можливо, мої листи зараз зовсім не до речі. Одначе все-таки черкніть, будь ласка, бодай кілька слів, щоб я знав у чому річ і, можливо, зміг би чимсь допомогти Вам.
А поки що до побачення. Вітаю Вас із прийдешніми Новорічними та Різдвяними Святами. Зичу всього, чого Ви могли б побажати собі й друзям, але насамперед – здоров’я. Його не купиш у жодній аптеці…
Бережіть здоров’я!
З повагою –
Автор.