Автор – Однодумниці (18.03.2013 р.)
Ігор Ольшевський
Дорога моя Подруго і Однодумнице!
Ваші спостереження щодо “синхронності” погодних явищ і знаменних дат, гадаю, не є плодом фантазії, оскільки сам неодноразово помічав таку закономірність. І не один я, і не лише в Україні…
Радійте! Звершилося! Лекція є! І незабаром підготую ще принаймні дві! Адже символікою імені й доленосними роками в житті Великого Кобзаря обмежуватися аж ніяк не можна. Кожен твір Поета і Художника, кожен епізод його життя – особистого, творчого, політичного, питання про світоглядні позиції Митця, його релігійні погляди – все це спонукає до повсякчасних роздумів, про все це треба говорити (тим паче, що не припиняються спроби “ревізії” Кобзаревої спадщини, применшення його ролі в історії української та світової літератури). Не маючи нічого проти “олюднення” постаті Шевченка (Поет, звільнений від надмірних “іконізаційних” установок, на мій погляд, став би ще ближчим, ріднішим для читача), я категорично не можу погодитися зі спробами його “знелюднення” й ледь не “демонізації”. Тому треба нести свою думку, як-то кажуть, “у маси”.
Тепер щодо Вашої думки про самотність Митця як одну із запорук виконання ним визначеної Господом Місії. Звісно, не нам про це судити, але раціональне зерно у Ваших міркуваннях, гадаю, все-таки є. Місія Великого Кобзаря особлива і для її виконання Поет мав пройти через кріпацтво, аби стати Співцем Волі. Але одна річ – стати, а інша – бути, постійно ризикуючи собою. Сім’я в такому випадку була б стримувальним, гальмівним чинником.
Тож не судилося Тарасові Шевченку звити родинне гніздо. І все ж нащадків він мав. Маю на увазі не так інформацію В. Сиротенка та С. Мастєрова, котрі доводять наявність у Поета й буквального, біологічного потомства, як традицію символічного успадкування Кобзаревих духовних пріоритетів. Так, ще за життя Тарас Шевченко назвав своєю “донею” Марію Маркович (Марка Вовчка). У ХХ столітті одним із найяскравіших прикладів такої спадкоємності була творчість Василя Симоненка, котрий вважав себе духовним онуком Великого Кобзаря. У вірші “Скільки в тебе очей…” поет-шістдесятник так і писав:
Скромна праця моя –
То не пишна окраса,
Але в тому, їй-богу,
Не бачу біди –
Щось у мене було
І від діда Тараса,
І від прадіда –
Сковороди.
[74, 94]
І хіба не Кобзареві інтонації вчуваються у таких віршах, як “Толока”, “Прирученим патріотам”, “Курдському братові”, “Гранітні обеліски, як медузи…”, “Є тисячі доріг…”, “О земле з переораним чолом”, “Де зараз ви, кати мого народу?…”, хіба не Шевченків прийом “ожіночення” помітний у “Лебедях материнства”, написаних від імені… матері, що співає дитині колискову, зрештою, хіба ж не щемливий мелос його балад бачимо в “Русалці“?
Є про що говорити у лекціях, далебі, є! А там, либонь, і книжка не забариться… Але навряд чи вималювалося б це, як би не Ваша допомога, порада, цікава інформація в кожному листі. Тому дуже хотілося, аби цього разу лекції прочитали ми удвох – я і Ви, як моя Співавторка. Гадаю, найближчим часом нам доцільно було б зустрітися та обговорити деталі, так би мовити, тет-а-тет.
До речі, вітаю Вас із прийдешнім Днем поезії – наскільки я знаю, Ви теж, окрім вичитування коректури чужих опусів, пишете й вірші, але не наважуєтеся оприлюднити їх. Даремно! Талант не можна закопувати – згадайте Книгу Книг… Тож чекаю рукопису, і – до зустрічі!
З повагою і вдячністю –
Ваш Співавтор