Автор – Однодумниці (31.01.2013 р.)

Ігор Ольшевський

Добра моя Подруго!

З прізвищем, що означає “нащадок шевця або шевців”, справа виглядає, мабуть, найскладніше. Відштовхуватися від буквального значення доволі ризиковано – є небезпека профанації, нехай навіть мимовільної й не з лихих намірів. Пригадуєте історію з тлумаченням прізвища Павла Тичини – далеко не всім припала до вподоби асоціація Поета з тичкою, хоч я одразу ж ніби й аргументовано пояснив, в чому річ, процитувавши і українську народну пісню про Богдана Хмельницького (“Чи не той то хміль, що коло тичин в’ється”), й рядки самого Тичини, де він розкривав секрет причетності до “хмелю поезії” (“будь настільки тонкий”).

Як “тичина” для Співця “Сонячних Кларнетів” була символом, так і вібрацію прізвища Шевченка також варто відслідковувати, керуючись саме символічним, алегоричним підходом. Що робить швець? Звичайно, що шиє та ремонтує чоботи. Кому? Та тому, хто потребує взуття. Себто взуває босого. Враховуючи народне сприйняття поняття “босий” як “бідний” (“голий-босий, без штанів”), отримуємо визначення успадкованої з діда-прадіда Місії – співчувати, допомагати бідним, захищати їх:

Несло з льоху пиво.

А я глянув, подивився –

Та аж похилився…

Кому воно пиво носить?

Чому босе ходить?..

[115, ІІ, 334]

Для Поета найефективнішим способом такого співчуття й захисту є Слово, про що, зрештою, він і згадував у “Подражанії 11 псалму”. Однак прізвище Тараса Григоровича було подвійним – Шевченко-Грушівський (власне, Грушівським чи Грушевським зазвичай Тараса звали у шкільні роки [83, 27]). Тут знову є ризик піддатися на спокусу буквального тлумачення, результатом якого може стати повний тупик у дослідженні. Якщо з “нащадком шевців” нібито розібралися, то символом чого є груша? Гадаю, про одну з особливостей цього дерева можна твердити з певністю – про його здатність щедро плодоносити.

Вібрація праімені-тотема у нащадків роду (в разі життя у згоді з іменем та прізвищем) могла мати наслідком творчу активність і плідність, що помітно в Тараса Шевченка на диво яскраво – варто лишень згадати, в кількох видах і жанрах Великий Кобзар виступав: поезія, проза, драматургія, художній переклад – дарма що інтерпретації Міцкевича та Желіговського не збереглися! – графіка, живопис, скульптура. Окрім того, мав Митець і талант музиканта – грав на кобзі, торбані, бандурі, ймовірно на гармошці (чого б тоді так докладно згадувалось про цей інструмент у повісті “Капітанша”?).

Ще в дитинстві, переписавши поезії Григорія Сковороди, Тарас не читав їх, а “виспівував”, та й цілу низку власних віршів – таких, наприклад, як “Ой повій, повій, вітре, через море та з Великого Лугу” (з “Гамалії”), думки “Тяжко-важко в світі жити” й “Нащо мені чорні брови”, за свідченням очевидців, він теж співав, і хтозна, чи мелодії якихось із пісень на вірші Кобзаря, визнаних нині як народні, не були так само спершу створені й наспівані самим Поетом?

Окрім того, прізвище “Грушівський” може походити й не від груші, а від “грушівки” – наливки з плодів цього дерева, а також виду плахти – частини українського жіночого вбрання. Пригадаймо:

Мережаю три ніченьки,

Мережаю, вишиваю,

У неділю погуляю.

Ой плахотка-червчаточка,

Дивуйтеся, дівчаточка,

Дивуйтеся, парубки,

Запорозькі козаки.

Ой дивуйтесь, лицяйтеся,

А з іншими вінчайтеся.

Подавані рушники…

Отаке-то козаки!

[115, ІІ, 55]

Щодо першого зі щойно згаданих значень “грушівки” – напрошується асоціація з “вином” Омара Хайяма та “пивушком духовным” російських сектантів (т. зв. “духовних християн”). В цьому разі вібрація праімені може озиватися прагненням до Істини та сплесками творчого екстазу. Перші такі сплески відносяться до підліткового віку, коли юний Тарас увійшов у стан не читання, а творення молитви, про що згодом згадував у відомій поезії з присвятою “N. N.” (“Мені тринадцятий минало…”) – ми, до речі, вже вели про це мову. Про те, що Митець, навіть ставши дорослим, був свідомий щодо невипадковості періодичних появ такого екстазу, довідуємося і з поеми “Тризна”, конкретно – з опису стану героя:

И пробудилась… Он в слезах

Упал и землю лобызает,

Как перси матери родной!..

Он снова чистый ангел Рая,

И на земле он всем чужой.

Взглянул на небо: «О, как ясно,

Как упоительно-прекрасно!

О, как там вольно будет мне!..»

И очи в чудном полусне

На свод небесный устремляет

И в беспредельной глубине

Душой невинной утопает.

[115, І, 242]

А хіба не цей стан чується у написаному на засланні вірші “Буває, іноді старий…”:

Не знає сам, чого зрадіє,

Неначе стане молодий,

І заспіває… як уміє.

І стане ясно перед ним

Надія ангелом святим,

І зоря, молодость його,

Витає весело над ним.

[115, ІІ, 198]?

Більше того, в цій поезії Тарас Шевченко розмірковує над тим, звідки виникає поштовх до творчості, доходячи висновків, які варто запам’ятати кожному з нас:

Що ж се зробилося з старим,

Чого зрадів оце? Того,

Що, бачите, старий подумав

Добро якесь комусь зробить.

А що ж, як зробить? Добре жить

Тому, чия душа і дума

Добро навчилася любить!

Не раз такому любо стане,

Не раз барвінком зацвіте.

Отак, буває, в темну яму

Святеє сонечко загляне,

І в темній ямі, як на те,

Зелена травка поросте.

[115, ІІ, 198]

Ці сплески, отже, відбувалися незалежно від того, в яких умовах перебував Поет, й, мабуть, саме в такі моменти Осяянь (особливо, коли творче начало, запрограмоване родовим іменням множилося, на “бунтарські” вібрації хресного імені) у Поета з’являлися рядки, які згодом назвуть пророчими (“Великий льох”, “Ісаія. Глава 35”, “І Архімед, і Галілей…” тощо).

Та й в описах Кобзаревих видінь (“Сон”, “Буває, в неволі іноді згадаю…”, “За байраком байрак…” тощо) можна знайти чимало спільного з апокаліптичним “ходінням у дусі”.

Написав про Кобзареві пророцтва і одразу пригадав нашу зустріч десятирічної давності в один із Ваших візитів до нашого міста. Пам'ятаєте, ми тоді сиділи з Вами та Віктором Вербичем у кав’ярні “Ласощі”, яку багато хто по старій “радянській” пам’яті називав “Лакомкою” (на жаль, вона припинила своє існування)? Темою розмови була публікація Вікторового колеги Олександра Сінкевича у “Сім'ї і домі” [78].

Стаття відомого на Волині журналіста і езотерика (шкода, що так передчасно обірвалося його життя) стосувалася ймовірного передбачення Тарасом Шевченком… Чорнобильської катастрофи у щойно згаданій містерії “Великий льох”. До речі, я більше схильний називати її поемою-апокаліпсисом, оскільки, попри характерний для містерій тріадний поділ, немає чіткого поділу на радісну, скорботну і славну частини, в той час як апокаліптичний складник присутній явно і у видіннях, і в пророцтвах (особливо це стосується розділу “Три ворони”).

Пан Олександр, аналізуючи поему, стверджував, що найразючішою за влучністю візією Великого Кобзаря є рядки:

Мітла простяглася,

І над Дніпром і Тясмином

Земля затряслася?

Чи чуєте? Застогнала

Гора над Чигрином.

О!.. Сміється і ридає

Уся Україна!

То близнята народились,

А навісна мати

Регочеться, що Йванами

Обох буде звати!

[115, I, 323]

Йдеться про народження двох Іванів – своєрідного “українського Месії” та його антипода. Характеристики обох постатей подано перед описом знамень про їх появу на світ:

…буде

Два дива твориться.

Сю ніч будуть в Україні

Родиться близнята.

Один буде, як той Гонта,

Катів катувати!

Другий буде… оце вже наш!

Катам помагати.

Наш вже в череві щипає…

А я начитала,

Що, як виросте той Гонта,

Все наше пропало!

Усе добро поплюндрує

Й брата не покине!

І розпустить правду й волю

По всій Україні!

[115, І, 322]

Про який же рік можна говорити, що він є роком народження обох Іванів? До речі, не факт, що вони мають бути Іванами, так би мовити, “де-юре”. Це може означати, що їх породила одна Мати – Україна. Окрім того, значення імені Іван – “Богом даний”, а це може вказувати й на те, що обоє можуть бути при владі. Згадаймо слова святого апостола Павла з Послання до Римлян: “Нехай кожна людина кориться вищій владі, бо немає влади, як не від Бога, і влади існуючі встановлені від Бога” (Рим., 13: 1).

Якщо всі влади від Бога, то, очевидно, одні даються як нагорода, інші (зокрема й ті, які ми вважаємо жорстокими, репресивними тощо) – як покара або ж випробування на міцність і твердість переконань. Адже й завойовника Римської імперії, могутнього вождя гунів Аттілу (якого й Шевченко згадує як “великого” в поемі “Єретик”) християни IV ст. вважали “бичем Божим”, карою за гріхи язичників-римлян (етноромантичну версію Івана Білика про київського князя Гатила – “Меч Арея”, сподіваюсь, читали ми обоє? – свідомо залишаю “поза кадром”).

Та повернімось до часу здійснення пророцтва. Містерія “Великий льох” була написана 1845 року. Саме тоді Поет міг бачити Велику червневу комету (щоправда, О. Сінкевич писав про комету Галлея, і її Тарас Григорович теж міг бачити, але десятьма роками раніше – у 1835-му), яка й могла дати поштовх до есхатологічних роздумів (напрошується паралель із чорнобильською візією Павла Тичини про “зірку” на “помелі” – тільки там імпульсом став метеор). Щодо “трясіння землі”, припустимо, що це було відлуння десятибального землетрусу 11 жовтня 1845 року в Туреччині (через десять днів, 21 жовтня, поема “Великий льох” була завершена). Можливо, враження від червневої комети та жовтневого землетрусу були настільки сильними, що Т. Шевченко відчув – це неспроста, – й довірив свої передчуття паперу? Але 1845 року, наскільки відомо, не було зафіксовано народження людей, котрі відіграли б згодом якусь особливо доленосну чи фатальну роль в історії України.

1986 року знову відбувся збіг знамень – принаймні, комета Галлея знову стала видимою і, кажуть, відбувся зовсім невеличкий землетрус, епіцентр якого знаходився під Чорнобильською АЕС, що, ймовірно, і спричинило сумновідому катастрофу (щоправда, багато хто з науковців – чи то будучи певними у власній правоті, чи то скоряючись якимось “темникам”, – відкидають таку можливість, як і факт самого землетрусу).

Досліджуючи 43-й псалом, фрагмент якого був узятий Поетом за епіграф до “Великого льоху”, Олександр Сінкевич звертав увагу читачів “Сім'ї і дому” на 20-й вірш цього псалма (до мотто він не увійшов): “… у місце шакалів Ти випхнув був нас, і прикрив був нас смертною тінню…”. За cловами дослідника, до здійснення відомого біблійного пророцтва про Зорю Полин лишалося два дні, коли відбулося місячне затемнення (?) [Тут загадка. Про це затемнення найчастіше згадують, як правило, астрологи, тоді як фіксує лише затемнення 17 жовтня 1986 року. Натомість часткове сонячне затемнення справді відбулося навесні того року – 9 квітня (див. сайт )], яке пан Олександр і ототожнював із “тінню смертною” (Місяць начебто рухався “по знаку Скорпіона, що традиційно символізував Смерть” [78]).

“Шакала” дослідник пояснював, входженням Місяця через добу у градус екліптики, який у зіркознавстві має назву “пес, що гавкає” або ж… “шакал”. Залежно від світогляду, можна сприймати або ж не сприймати підхід О. Сінкевича до теми, але навряд чи можна не погодитися з його міркуваннями наприкінці статті: “Дуже сумнівно, що Шевченко навмисно підтасував астрономію під Біблію, а Біблію – під власний вірш. Але поет таки міг передчувати, що через півтораста років (а саме з 24 по 26 квітня 1986-го) на світ з'являться «брати-близнюки», які або створять Небесну Україну, або поставлять остаточну крапку в українській історії. Хочете дізнатися, коли це відбуватиметься?.. Не шукайте відповідей у Нострадамуса – читайте «Кобзаря»” [78].

Якщо припущення пана Олександра було правильним, “близнюкам” нині має бути десь по 27 років [станом на 2013 рік]. Чи виявились уже “брати-вороги” в сучасній політиці (бо ж, гадаю, саме там вони мусять заявити про себе), а чи тільки чекають “часу Х” – поки що невідомо… Але впадає у вічі факт особливого зацікавлення Тараса Шевченка біблійними текстами (і насамперед псалмами) якраз у час написання “Великого льоху”.

Щоправда, й раніше, скажімо у поемі “Слепая” (1843) на самому початку одна з героїнь – мати Оксани, – наспівує пісню, яка є Шевченковою переробкою народної псальми “Плач Йосифа Прекрасного”, що входив, поряд із іншими духовними віршами до репертуару “калік перехожих”, за епіграф до “Тризни” (1843) служать 22-25 вірші 1-ї глави Першого соборного послання святого апостола Петра, до “Сну” (1844) – 17-й вірш 14 глави Євангелії від Івана.

Та саме у 1845-му з під пера Тараса Григоровича виходять “Єретик” (з епіграфом із 22 вірша 117-го псалма), “Великий льох” (де окрім мотто з 43-го псалма, сюжет побудований на апокаліптичних видіннях і пророцтвах) і, нарешті, “Давидові псалми”. Та й знаковий вірш “Як умру, то поховайте…” із редакторською (не авторською!) назвою “Заповіт” також містить наприкінці хіліастичну мрію про “сем’ю вольну, нову”. А рядки з листа до Аркадія та Надії Родзянків від 23 жовтня того ж таки 1845 року: “Если бы не Библия, то можно бы с ума сойти. (…) Дочитываю Библию, а там… а там… опять начну” [114, VІ, 33]. Чи випадково це?

Щодо другого значення “грушівки” – виду плахти, знову ж таки важкувато вловити вібрацію цього значення в долі Поета. Оскільки плахта – частина жіночого вбрання, можна з певною долею вірогідності припустити, згадавши відоме даоське співвідношення “інь-ян” (“все досліджуючи, тримайтесь доброго!” – 2 Сол., 5: 21), що у випадку з Шевченком енергія “інь” могла дещо переважати (подібне простежується, наприклад, у Бориса Пастернака, котрий казав, що “справжній поет – це завжди трохи жінка”, і в Павла Тичини, якого казахський акин Джамбул назвав “киздай-адамом” себто “чоловіком із жіночим серцем”).

Звідси – особлива вразливість душі, яка породжує поетів та співців. Звідси й розуміння вдачі й психології жінок аж до здатності глянути на світ ніби їхніми очима. Без цієї здатності, мабуть, ніколи б не з’явилися на світ “Катерина”, “Причинна”, “Тополя”, “Утоплена”, “Наймичка”, “Лілея”, “Відьма”, “Марина”, “Слепая”, “Княжна”, “Мар’яна-черниця”, “Титарівна”, “Дівичії ночі”, “Не тополю високую…”, “Плач Ярославни”, чимало поезій, написаних від імені дівчини, жінки – “Вітре буйний, вітре буйний” (“Думка”), “Нащо мені чорні брови…” (“Думка”),“Ой одна я, одна…” (з циклу “В казематі”), “Якби мені черевики…”, “І багата я…”, “Полюбилася я…”, “Ой стрічечка до стрічечки…”, “Породила мене мати…”, “На улиці невесело…”, “Ой люлі, люлі, моя дитино…”, “Туман, туман долиною…”, “У перетику ходила…”, “У неділеньку та ранесенько…”, “Утоптала стежечку…”, “Якби мені, мамо, намисто…”, “Не вернувся із походу…”, “Сон” (“На панщині пшеницю жала…”), “Ой маю, маю я оченята…” тощо. І мабуть, недарма, у драматичній поемі Павла Тичини “Шевченко і Чернишевський” (1939 – 1964), попри чимало кон’юнктурних моментів, у словах росіянки Ізольди підкреслюється саме ця якість Поета:

Ви заступилися за женщину.

Ах, ваша “Катерина” – я не знаю

правдивішого твору в світовій

поезії! Вона мені, що в бідній

сім’ї родилася, така близька

і зрозуміла. Я – великороска.

Але ж тепер із гордістю скажу:

люблю я вашу Україну, пісню,

народ! Люблю! І все це – через вас.

І я… ну, що сказать? Я не промовець, -

заступник ви окрадених. Прийміть

моє вітання!

[94, ІІ, 171]

Здається, питання про обидві частини прізвища Тараса Шевченка-Грушівського вдалося з'ясувати. Попереду – розмова про псевдонім, що став, по суті, синонімом метричного ймення Поета, але про це – в наступному листі.

З повагою –

Автор.