Однодумниця – Авторові (7.01.2013 р.)

Ігор Ольшевський

Христос Народився!

Славімо Його!

Здрастуйте, Друже мій – Авторе!

Дякую Вам за листа й вітання. Вам бажаю також здоров’я й миру для всіх нас, а достаток і все інше, як-то кажуть, додасться.

Не образилася я на Вас (та й не було з чого ображатися) і тим паче не втратила інтересу до теми (адже сама її Вам і запропонувала).

Що ж до хвороби, то здогадки Вас, на жаль, не підвели. Грип звалив мене якраз після отримання Вашого попереднього листа і відповісти на нього я не встигла, оскільки тиждень пробула просто-таки “у відключці”. Температура за сорок, усе як у тумані. Рідні кажуть, що в маренні згадувала Шевченка й Енгельгардта, а ще – якогось Автора з Лучеська (себто Вас). А потім, коли уже почала потроху оклигувати, сталась халепа з очима (без ускладнень таки не обійшлося). Постійна світлобоязнь змушувала мружитися навіть у темних окулярах. Голова теж боліла немилосердно. З роботою – свої проблеми: адже в такому стані (я, як ви знаєте, коректор у видавництві) багато не вичитаєш (а що вже казати про якість такого вичитування?). Про те ж, щоб щось написати, не могло бути й мови. Лікарняний довелося кілька разів продовжувати, навіть за свій рахунок відпустку думала брати, та, на щастя, минулося. Потім накопичилося багато “боргів” по роботі, та й домашніх клопотів не бракувало. Тож тільки зараз руки “дійшли” до того, щоб повернути друзям уже інші “борги” – листовні.

Справді, дослідження Володимира Сиротенка можуть видатися аж надто незвичними щодо інформації, проте в мене (і, сподіваюсь, у Вас) навіть у думці немає ототожнювати їх зі згаданими Вами розгляданнями Поета в “мікроскоп” на предмет “вурдалацтва”. “Мікроскоп” пана Володимира – нащадка багатьох славних українських родів і щирого шанувальника постаті й творчості Тараса Шевченка, – спрямований на інше: мета дослідника – не применшуючи постаті Великого Кобзаря, очистити наше уявлення про нього від стереотипів, які виробилися й в Україні, і в діаспорі впродовж останніх сімдесяти – ста років. В. Сиротенко, як би там не було, намагається дошукатися правди, і враховуючи те, що, окрім розповідей предків, він послуговується й знайденими в бібліотеках колишнього Союзу рідкісними виданнями, я не бачу підстав не довіряти йому. Та й роботи згаданої Вами І. Супоницької чимало що підтверджують.

На користь заможності Григорія Шевченка В. Сиротенко наводить такий аргумент: Григорій Іванович одружився з Катериною – першою красунею села, донькою далеко не бідного козака Якима Бойка [76]. Це могло свідчити про одне: хлопець одружився з любові, а не за вказівкою батьків або пана. Окрім того, той факт, що батько Катерини дав згоду на шлюб, означало, що Григорія за статками вважали рівнею.

В цьому плані цікаво стоїть питання про стосунки родини Шевченків-Грушівських із колишнім чумаком Колесником або Копієм, як його всі називали. Прізвисько таке чоловік отримав за те, що сильно побив чи навіть убив (“закопав ногами”) помічника панського управителя, котрий став причиною смерті його дружини, незаконно змусивши її на останньому місяці вагітності вийти на жнива. Щоб покарати Колесника, поміщик віддав його у солдати. За О. Кониським (письменник, до речі, не був певен – віддали Копія в “москалі” чи заслали в Сибір), той по дорозі втік, зібрав ватагу таких же знедолених і розпочав розбійницьке життя [41, 30].

В. Сиротенко доповнює (чи уточнює) цю інформацію таким чином: Колесник потрапив таки до царської армії, брав участь у війні з Наполеоном, і його односельці були певні, що Копій із неї не повернеться – тож не дивно, що батько Катерини Бойко (а на той час – уже Шевченко) Яким вирішив “житлове питання” доньки й зятя, поселивши їх у Колесниковій хаті [76].

Але Копій повернувся у безстрокову відпустку (отже не про втечу йдеться) й застав свою хату зайнятою. Тоді й зібрав він ватагу міцних молодиків і почав тероризувати Шевченків, які, по суті, були заручниками ситуації, та й не лише їх… Повернімось же ізнову до О. Кониського, точніше до інформації, яку він записав від Тарасового племінника Петра Шевченка, його матері та односельця – Олексія Гончаренка (там же таки Олександр Якович додає, що “такий самий переказ”, записаний “із уст моринецьких стариків”):

“Прийде було [Копій] серед глухої ночі, стукається у вікно. Шевченко відчинить кватирку, спитає: “Хто і чого тобі треба?”, – а той відповідає: “Копій, от хто! З товариством прийшов до тебе в гості. Забрав єси мій грунт і хату, дак тепер годуй нас. Не даси по-чеськи, – так даси по-песьки”. Отаким робом Копій чисто об’їв Шевченка; за недовгий час забрав у нього дванадцятеро овечат і корову та ще й каже: “Корову з’їмо, хату спалимо і самого тебе замордуємо. Не хочеш сього, дак геть з моєї хати вибирайся” [41, 30].

Можна, звісно, зрозуміти Копія – причина такого зухвалого, як би зараз сказали, “рекету” крилася у розпачі Колесника й прагненні якщо не відвоювати хату (зважмо, зведену власною працею), – адже йому все одно не дали б спокою за розбій, – то бодай “відігратися” на її нових мешканцях: мовляв, “якщо не мені, так і не вам”. Але Шевченкам-Грушівським від того було не легше. Тож батько і тесть Григорія придбали зятеві і його сім’ї хату й землю в Кирилівці – як пише О. Кониський, “за 200 рублів «асигнаціями»”.

Корова, дюжина овець, воли, можливість придбати хату за 200 рублів (а це сума була неабияка – як стверджує В. Сиротенко, “гарна корова коштувала не більше 1,5 рубля” [76]) – чи може свідчити це про злиденне існування? Додаймо сюди ще згадку в “Княгині” про “кубічного білявого хлопчика” [115, VІІ, 8]. Означення “кубічний” викликає в уяві образ повненького хлопчини і аж ніяк не голодного бідолахи, який їв ледь чи не саму лише глину. Глину він і справді полюбляв їсти, але навряд чи від голоду: очевидно, організм малого Тараса потребував певних мікроелементів (зрештою, я й сама в дитинстві часто відколупувала шматочки вапняної стіни й сунула до рота, аж поки батьки не порадилися з лікарем і та не виписала мені гліцерофосфат кальцію – при цьому я аж ніяк не голодувала й не виглядала виснаженою).

І зовсім приголомшливою для мене була інформація, вичитана з книги О. Лугового (Олександра-Василя Овруцького-Швабе) “Визначне жіноцтво України”, яка побачила світ у Торонто 1942 року. Згідно з нею, “балачки про могутнього Тараса Шевченка і кріпацтво, загально у нас приняті [так у книзі. – Одн.], кривдять рід Шевченків, а особливо кривдять його діда по батькові, співробітника Гонти й Залізняка, курінного отамана гайдамаків Шевченка-Грушівського. Під таким імям [так у книзі. – Одн.] записаний у метриці і великий Тарас” [49, 143]. За словами О. Лугового, Шевченки-Грушівські – це… шляхетський український рід. Мовляв, Катерина ІІ після зруйнування Запорозької Січі повернула у кріпаки сотні тисяч шляхетських і козацьких родів – із Шевченками-Грушівськими це сталося 1783 року [49, 143].

Відверто кажучи, я ще не визначилася, як ставитися до цієї інформації, але як би там не було, на час “подорожі до залізних стовпів” в сім’ї Шевченків іще не було ознак “нужди”, що вкупі з тяжкою працею вклали у могилу Шевченкову матір, а потім і батька – стельмахівського заробітку Григорія вистачало принаймні на харчі для родини. Що ж сталося потім?

Ще минулого року мені привезли книгу російського історика Бориса Тарасова “Россия крепостная. История народного рабства” (вийшла у Москві в серії “Тайны Российской империи”), але ніяк не доходили до неї руки. Лише кілька днів тому почала її читати. Згідно з висновками Б. Тарасова, законодавчі обмеження на працю у неділю й релігійні свята, про які йдеться у цитованому Вами Соборному укладенні цілковито ігнорувалися землевласниками (мовляв, у кого гроші, тому й влада не указ), а положення Маніфесту Павла І про “триденну панщину” взагалі мали рекомендаційний характер і рідко де виконувалися [90, 37].

Розкриємо “Життя Тараса Шевченка” згаданого Вами Павла Зайцева:

“За формально-правними приписами, кожний кріпак мав відбути три дні панщини на тиждень, фактично ж ця норма давно перестала існувати: заступили її норми виконаної праці – зв’язаних снопів, звезених возів, мір змолоченого зерна тощо, а норми ті були перебільшені, понад фактичну денну робочу спроможність селянина облічувані.

Крім тої нібито триденної обов’язкової панщини, треба було відбувати ще й усякі «шарварки», «толоки», «даремщини», «домашні прислуги», «жіночі роботи» тощо, а в Керелівці все це спеціяльно було освячене традицією її нових смоленських дідичів та їхніх управителів. Тяжко працюючи на панщині, батьки Тарасові мусіли обробляти ще й клапоть землі, визначеної їм на прохарчування. А треба ж було ще й самих себе й шестеро дітей одягти й обути, та ще й державні податки заплатити” [34, ].

Звісно, в певних маєтках норм “триденної панщини” дотримувались, у деяких бувало взагалі за Пушкіним, коли панщина замінювалась легким оброком (описаний Класиком Євгеній Онєгін був саме з таких поміщиків), та чи не набагато частіше траплялася ситуація за Радищевим, у спостережливості якого теж не випадає сумніватися [68, 10, 11].

Велику роль відігравала вдача власника кріпосних душ, чимало що залежало від його миттєвого настрою, примх (поміщик міг через дрібницю висікти або ж змусити відробляти панщину й художника чи актора-кріпака), навіть від психічного стану (згадаймо моторошний феномен “серійної вбивці” Салтичихи).

Сваволя поміщика давала змогу довільно збільшувати число днів панщини й тривалість самої праці упродовж дня, так що навіть у свята і ночі в селянина не лишалося часу для роботи на себе [68, 37]. І вже зовсім безправним (про це, власне, пише й І. Супоницька) було становище селян на “місячині” (що й мав на увазі Радищев, ототожнючи кріпаків із рабами [68, 75]), коли поміщик забирав у них землю, даючи натомість житло і утримання, але за умови, що кріпак цілий тиждень працюватиме на нього…

Складається парадоксальна ситуація: виходить, що ні Олександр Пушкін, ні його тезко Радищев, ні Павло Зайцев не лукавили, й сучасні дослідники Ірина Супоницька, Борис Тарасов, Володимир Сиротенко (Вербицький) теж пишуть правду, от тільки правда в усіх якась “полярна” – ніби в кожного своя. Саме собою напрошується запитання: “Хіба так буває?” Хоч як дивно, буває, особливо коли йдеться про різні грані якогось вельми складного явища чи цілого періоду, а хіба не таким періодом була доба феодалізму і кріпацтва на теренах тодішньої Російської імперії?

Повертаючись до родини Шевченків, поміркуймо, що ж могло статися з ними, що відносний статок досить швидко змінився нуждою?

Як відомо, Енгельгардти входили до четвірки найбагатших родин України (зараз би сказали – “олігархів”). Небіж князя Григорія Потьомкіна Василь Васильович Енгельгардт останні роки жив у Вільшаній, за шість верст від Кирилівки. Вік його вже був вельми поважний, імовірно, давали про себе знати – з огляду на блискучу військову кар’єру і активну участь у Вітчизняній війні 1812 року, – старі рани й контузії, та й гіркі роздуми про неповноцінне, як на той час, сімейне становище – Василь Васильович жив із дружиною (викраденою з дівочого монастиря польською княжною) у цивільному шлюбі й діти впродовж тривалого часу вважалися незаконними, “вихованцями”, аж поки Іменним указом імператора Павла І не отримали права законних дітей, а дозволу на законний шлюб він так і не зміг домогтися – напевно, теж далися взнаки. Це цілком могло негативним чином відбитися на здоров’ї і вдачі героя війни з Наполеоном.

Живучи у Вільшаній, він, очевидно, не міг контролювати ситуацію в навколишніх селах і тому довірявся управителям маєтків, тим паче «вільшанського куща», де порядкував однополчанин Василя Васильовича – штабс-ротмістр у відставці Данило Дмитренко. Енгельгардт мав репутацію хазяйновитого і завжди чуйного до потреб кріпаків поміщика. Можливо, й “триденної панщини” (чи “дводенної” – за В. Сиротенком) спочатку дотримувався. Водночас він суворо переслідував селян за крадіжки й пияцтво [29].

То ж чи не могло бути так, що, вислужуючись перед паном (а то й зводячи рахунки з непокірними), управитель наголошував саме на цих випадках, можливо, навіть додаючи щось від себе й створюючи у того враження, що селяни так поводяться, бо мають забагато вільного часу, а собі заробляючи репутацію сумлінного й пильного? Знаючи Дмитренка по військовій службі, Василь Енгельгардт не міг йому не вірити, й тому запровадив для кріпаків набагато жорсткіший режим праці. А апетит, як відомо, приходить під час їжі. Неабияке багатство (“захочу – все і всіх куплю”) плюс зіпсутий хворобами характер поміщика цілком могли дати в сумі усвідомлення ним влади над людьми як своєрідної “гри без правил” (“мої кріпаки – що хочу, те з ними й роблю”), і – як наслідок, – те, про що писав Великий Кобзар:

Робота тяжкая, ніколи

І помолитись не дають.

[115, ІІ, 222]

Не наполягаю на істинності саме такого розвитку подій – просто намагаюся змоделювати ситуацію, яка б не суперечила жодному з вищезгаданих досліджень (мовляв, і так могло бути, й сяк).

Ясна річ, за умов, описаних П. Зайцевим, часу в того ж таки Григорія Шевченка на заробіток стельмахуванням не лишалось. Часті перевтоми, кривди й постійні роздуми “як прожити” (а додаймо сюди ще й відлуння щонічних стресів із часів конфлікту з Копієм) завдавали відчутних ударів по імунітету, й не дивно, що минуло не надто багато часу, й життя Катерини Якимівни, а згодом і Григорія Івановича обірвалось у ще доволі молодому віці…

Тепер щодо “козачкування”. Олександр Лазаревський свого часу скрушно констатував, що про перебування Тараса Шевченка у поміщика відомостей маємо “найменше” (й це казав чоловік, котрий добре знав Тараса Григоровича і доглядав його під час останньої, вже смертельної недуги, та й інші люди неодноразово говорили про “потайність” Шевченка й “недомовки”, саме коли йшлося про цей період). Ясна річ, від часів публікації матеріалів О. Лазаревського минуло більш аніж півтораста літ і ми слідом за ним аж ніяк не можемо повторити отого песимістичного “найменше”, а проте загадок і нестикувань не бракує. Так, О. Кониський вважав, що на випробуванні у Вільшані Тарас пробув не більш як півроку – мовляв, навесні 1829 року Дмитренко спровадив його до пекарні, а вже під кінець осені юнак із паном прибув до Вільна.

Ще один цікавий момент: у дослідженні В. Сиротенка також читаємо, що півроку юний Шевченко навчався у художника Степана Превлоцького, до якого на прохання хлопця його відправив згаданий Вами Ян Димовський – кирилівський помічник управителя вільшанського куща маєтків Енгельгардта. На жаль, “Шевченківський словник” не подає окремої статті про Тарасового вчителя. Проте у Вікіпедії є згадка про те, що вільшанський іконописець і живописець Степан Степанович Превлоцький у різні роки навчав Григорія Лапченка, Івана Сошенка (свого внучатого племінника) й Тараса Шевченка [61].

Коли це було? Як Ви знаєте, до панської пекарні Тарас потрапив не одразу – самі ж згадували про “курс молодого слуги” у Димовського. І “Шевченківський словник”, і літопис В. Анісова та Є. Середи роком початку перебування юного Шевченка у панському дворі називають 1828-й [2, 13]. Це якраз і був початок отого “курсу”. Коли це сталося? Здавалось би, пізно восени, оскільки ранньої осені Тарас іще возив на продаж яблука й сливи з садиби Кошиців. Це якщо йти за згаданими щойно джерелами.

Але доскіпливий (у найкращому розумінні цього слова) шевченкознавець Петро Жур у праці “Труди і дні Кобзаря” [33, 29] дійшов висновку, що це сталося навесні 1828 року [отже, поїздки на базар із врожаєм Кошиців стосуються осені 1827-го. – Одн.]. “Кухонне” випробування охоплювало (за П. Журом) весну 1828-го – початок 1829-го. Цього було досить, аби з’ясувати: кухарчука із Тараса не вийде – в цьому, зрештою, впевнився і Д. Дмитренко, визнавши, що у хлопця набагато більша здібність до малювання й порекомендував його у покоєві малярі (за іншими даними, рекомендацію дав Димовський).

Тоді “галереї” які Тарас влаштовував із придбаних і – чого гріха таїти! – привласнених лубочних малюнків у панському саду, розвішуючи їх по деревах і кущах, найімовірніше, стосовні до пізньої весни – ранньої осені 1828 року (адже взимку, рано навесні й пізно восени між деревами не заховаєшся, та й вологість ранньої весни і пізньої осені, згодьмося, не для таких “вернісажів”). Можливо там, у саду, і помітив його вперше згаданий уже Степан Превлоцький.

Деякі дослідники – то й же О. Кониський, – стверджують, що Павло Енгельгардт знехтував рекомендацією Дмитренка і узяв Тараса таки “козачком”. Отже, “козачкувати” (тимчасово, з перспективою стати кімнатним художником), юний Шевченко почав (знову ж таки, згідно з дослідженнями Петра Жура) десь на початку 1829 року. Очевидно, саме тоді за згодою Енгельгардта С. Превлоцький почав йому давати уроки малювання (отже, йдеться не про додаткові півроку, а про навчання, так би мовити, “без відриву від основної служби”) – про це, зокрема, писав правнук сестри Великого Кобзаря Катерини – український письменник Дмитро Красицький у книзі “Дитинство Тараса” (1959) [45]. Навчання, найвірогідніше, тривало аж до від’їзду до Вільна – принаймні вирушав юнак туди вже в статусі покоєвого маляра. “Козачком” їхав його друг дитинства Іван Нечипоренко.

До речі, більшість біографів Т. Г. Шевченка та дослідників його творчості, пишучи про отроцтво та юність Поета робили акцент на принизливій ролі панського “козачка”. При цьому вони посилалися на слова самого Кобзаря з його автобіографії 1860 року, точніше, з листа до редактора часопису “Народное чтение” Олександра Оболонського:

“Барин мой был человек деятельный: он беспрестанно ездил то в Киев, то в Вильно, то в Петербург и таскал за собой, в обозе, меня для сиденья в передней, подаванья трубки и тому подобных надобностей”. [115, V, ].

В. Сиротенко стверджує, що “не всім розповідям Тараса треба вірити беззастережно” [76]. Мовляв, у обов'язки “козачка” входило виконання різних доручень пана (часто інтимних). Себто це “наближена особа, що користувалася певними привілеями” [76]. Чи суперечить це автобіографії Поета? Анітрохи – просто розширює поняття “и тому подобных надобностей”. “Інтимні” доручення Павла Енгельгардта Шевченко, до речі, виконував і будучи покоєвим малярем, про що читаємо в тому ж таки листі до “Народного чтения”:

“Однажды помещик увидел у Ничипоренка мою работу, и она ему до того понравилась, что он начал употреблять меня для снятия портретов с любимых любовниц, за которые иногда награждал меня целым рублем серебра” [115, V, ].

Зрештою, й сам Тарас Григорович зізнається: “Нельзя сказать, чтоб я тяготился своим тогдашним положением…” [115, V, 198]. Але клітка – навіть золота чи срібна, – лишається кліткою, й Поет, котрий зазнав за своє життя найрізноманітніших проявів несвободи, продовжує: “…оно [становище “козачка” й кімнатного живописця при панові] только теперь приводит меня в ужас и кажется мне каким-то диким и несвязным сном” [115, V, 198].

Можливо, тут все-таки відіграв роль давній скандал, який трапився 6 грудня 1829 року, коли, повернувшись уночі з балу, Енгельгардт застав Тараса за малюванням при свічках, а запалювати свічки вночі у Вільні категорично заборонялося (юнака тоді покарали фізично).

А щодо точності чи неточності Кобзаревої інформації, вся річ у тому, що факти біографії, яких бракує, ми звикли компенсувати епізодами, наявними у художніх творах Т. Г. Шевченка, де є, звичайно, місце і авторському домислу (згадаймо історію з поемою “Гайдамаки”, у якій Митець подав моторошну, але невідповідну історичній дійсності картину вбивства Іваном Гонтою власних дітей або ж віршем “Ми вкупочці колись росли…”, де свою дитячу любов – Оксану Коваленко, – Поет зобразив покриткою, описавши трагічне завершення її долі, тоді як насправді вона влаштувала особисте життя, вийшовши заміж за пединівського кріпака К. Сороку й народила йому двох дітей, і Шевченко про це знав – адже звертався до Оксани у вступі до поеми “Мар’яна-черниця” як до “чужої чорнобривої” [115, І, 192]), та й пам’ять людська може відіграти з її носієм доволі прикрий жарт, коли події минулого накладаються одна на одну, а іноді й відсутнє в реальності видається за дійсне…

Наприклад у цитованому в процесі нашого листування вірші “Як би ви знали, паничі…”, Поет пише:

Поки лоби їм поголили!

А сестри! сестри! Горе вам,

Мої голубки молодії,

Для кого в світі живете?

Ви в наймах виросли чужії,

У наймах коси побіліють,

У наймах, сестри, й умрете!

[115, ІІ, 223]

Насправді ж, як мовиться у коментарях до другого тому Повного зібрання творів [115, ІІ, 684], брати Тараса Григоровича Микита і Йосип не служили у війську, а сестри не наймитували. На цій підставі коментатори (а це відомі вчені-шевченкознавці Василь Бородін, Леся Генералюк, Володимир Мовчанюк, Микола Павлюк, Валерія Смілянська, Ніна Чамата, Василь Шубравський), дійшли висновку, що Шевченко “узагальнює реальні факти до висоти типового явища, прагнучи передати страждання усього народу, часткою якого була і його родина, і він сам”. У цьому контексті “Кобзар” є епопеєю народного життя, де й вірші, й поеми становлять ніби розділи з наскрізним ліричним героєм, котрий часто говорить ніби від імені автора, хоча й не завжди ототожнюється з ним (як, наприклад, написані від першої особи “жіночі” вірші “Ой, одна я, одна…”, “І багата я…” тощо).

Як бачите, є над чим поміркувати. Окрім того, незакінченою ще лишається тема боротьби Світла й темряви за Поета, та й відхилилися ми значно від аналізу повного ймення Кобзаря (ще й до найменування по-батькові не дійшли, а ще ж прізвище, псевдоніми плюс доленосні дати!).

А на “фундаменталістів” та інших “істів” не зважайте. Була б свіжа думка – а “шукачі бліх” завжди знайдуться.

Отже, за роботу, Друже! Ще раз вітаю Вас із Різдвом Христовим! Хай це Свято принесе він у Вашу оселю здоров’я і радість, мир і щастя, любов і достаток!

Ваша Однодумниця.