Автор – Однодумниці (16.01.2013 р.)

Ігор Ольшевський

Добра моя Подруго!

Дякую за вітання. Радий, що здоров’я Ваше поліпшилось!

Про згаданого Вами Степана Превлоцького я теж уперше прочитав не у В. Сиротенка, а саме у Д. Красицького і сталося це наприкінці 1973-го – на початку 1974-го, в останні місяці перебування в Білій Церкві. Тато вже поїхав на роботу до Волинського обласного музично-драматичного театру імені Т. Г. Шевченка (нині він уже академічний, як і базований у Білій Церкві Київський обласний драматичний театр імені П. К. Саксаганського, де перед тим працювали батьки), а ми з мамою чекали, поки він нас ізвідти викличе, бо ж іще не було там квартири.

Чесно кажучи, жили ми в цей період, особливо не розкошуючи – основною стравою було картопляне пюре з купленими в гастрономі маринованими маслюками (мама чомусь змивала з грибів маринад і смажила їх у сметані: після такої “вторинної кулінарної обробки” вони мали особливий смак – смажені, але з ледь помітною “кислинкою”). Та ще полюбляв я варену пшеницю (як на кутю). А з духовної поживи, звісно, були книги і що цікаво, – ці три місяці минули в нас “під знаком Шевченка”.

Річ у тім, що по сусідству з нами жила родина Циганенків – голова сім’ї (на жаль, призабулося ім’я – чи не Григорій часом?) його дружина (наскільки я пам’ятаю, її звали Марією) та їхні діти – школярі Тарас і Наталка.

Наталка, а тим паче Тарас, були частими гостями в нашій оселі. Доля ж їх батька, – як розповідала мені потім мати, – в минулому склалася трагічно. У роки війни він служив на флоті, а коли повернувся, дізнався, що його сім’ю розстріляли гітлерівці, а того, з чиєї злої волі все це сталося, й досі не покарано – він спокійнісінько живе собі в тому ж таки селі. У нестямі від горя моряк звершив самосуд – пішов до зрадника додому і вбив його, за що, звісно, отримав великий термін ув’язнення.

Очевидно, в місцях позбавлення волі він мав нагоду зустрічатися й спілкуватися з “політичними” – тільки цим можна пояснити той факт, що повернувся чоловік із таборів переконаним націоналістом. Звідси – культ України і всього українського в новій родині. Особливо це стосувалося постаті й творчості Великого Кобзаря. Пригадую, як Наталка одного разу принесла стару, ще дореволюційну (з “ятями”) книгу Олександра Кониського “Жизнь украинскаго поэта Тараса Григорьевича Шевченка”. Чи знали сусіди, що на той час вона була, по суті, забороненою? Судячи з поглядів Циганенка-старшого, напевно, знали, тому такий дружній жест свідчив про велику довіру до нас. Окрім Кониського, читали ми тоді “Петербурзьку осінь” Олександра Iльченка і, зрозуміло, книги Дмитра Красицького “Дитинство Тараса” і “Юність Тараса”.

Щодо теми боротьби Світла і темряви за Поета. Народна мудрість мовить: “Нема лиха без добра” – і в її правильності можна переконатися, вчитавшись у біографію Тараса Шевченка, і що дивно навіть тривалі періоди засилля темряви, нерідко мали наслідком… позитивні результати, що свідчило про незриму присутність еманацій Божественного Світла й духовну підтримку навіть у найбезпросвітніші моменти.

Візьмімо хоча б засвоєння мов. Навчання у церковноприходській школі хлопець залишив не лише зі споминами про різку Совгиря та кривди з боку Богорського, а й з пристойним знанням церковнослов’янської мови, що, безумовно, стало йому в пригоді під час роботи над інтерпретацією Давидових псалмів, та й численні епіграфи з Біблії до “Сну”, “Великого льоху”, “Кавказу”, “І мертвим, і живим…”, “Неофітів”, “Тризни”, з акафісту Пресвятій Богородиці – до “Марії” подані у тексті в оригіналі – церковнослов’янською мовою. А згадаймо “подражанія” біблійним пророкам Ісайї, Єзекіїлю, Осії, де використання старослов’янізмів на кшталт “радуйся”, “восплач”, “рци”, “вскую”, “воздає”, “крин” тощо не лише щедре, а й доречне, що свідчить про неабияку обізнаність Поета в цій царині.

А заготовка “”, що мала стати, ймовірно, частиною нової поеми, взагалі написана суціль по-старослов’янськи. І хоч Великий Кобзар не вважав своїх знань повними та глибокими (“Тма, мна знаю, а оксію // Не втну таки й досі), не сприймаймо цієї авторської самоіронії надто серйозно (адже й мудрий Сократ мовив колись: “Я знаю, що я нічого не знаю”).

Окрім того, церковнослов’янською (бодай на рівні розуміння прочитаного) мав би володіти й батько Тараса – Григорій Шевченко. Підтвердженням такого припущення може бути згадка про “мінею” в поемі “Гайдамаки”. Взагалі, якщо бути точним, Мінеєю зветься зібрання богослужбових текстів, розділених на 12 томів за числом місяців року (звідси й назва: від грецького μηνιαίος – “місячний”. Такі видання були тоді лише у священиків (і то, мабуть, не в кожного) й, зрозуміло, не могли бути у хаті Шевченків. Ясна річ, Великий Кобзар мав на увазі Четьї (себто призначені не для богослужіння, а для читання) Мінеї – Житія Святих. Найімовірніше, це були Четьї Мінеї, укладені святителем Димитрієм Ростовським (в миру – Данилом Тупталом) – видатним релігійним діячем українського походження. Тарас Григорович згадував його у вірші “Заступила чорна хмара…”:

Згадав у темниці

Свого друга великого [Петра Дорошенка. – Авт.]

І звелів каплицю

Над гетьманом змуровати,

І Богу молитись

За гетьмана, панахиду

За Петра служити.

[118, 426]

Важко сказати, чи мали Шевченки всі книги (їх вийшло чотири), чи тільки одну із них (що вірогідніше), чи відбувалися в них по неділях читання Житій Святих уголос, а чи їх Григорій Іванович читав, так би мовити, лише “очима”, але про одне можна твердити з певністю – на російську мову Четьї-Мінеї переклали аж у 1900 році [32], тож примірники в родині Шевченків могли бути лише церковнослов’янською мовою, і якщо справді припустити, що читання вголос хоча б спонтанно відбувалися, безперечно, в допитливого, охочого до знань Тараса виникали питання щодо змісту окремих слів (чомусь думаю, що це були саме старослов’янізми, вжиті згодом у його поезіях). Можливо, саме тоді у батьків виникла думка віддати сина до церковно-приходської школи, де він, зрештою опанував азбуку, Часослов, Псалтир і почав учитися скорописанню.

Російську і польську мови Тарас, очевидно, почав засвоювати, уже будучи при дворі у пана. Цьогоріч, у листі від 21 січня, я вже наводив слова Павла Зайцева про те, що кирилівський помічник управителя вільшанського куща маєтків Енгельгардта Ян Димовський дав хлопцеві “властиво перші початки елементарної науки”. Не припинявся цей процес і після виїзду з Вільшаної – у Вільні та Санкт-Петербурзі. Саме у Вільні, ймовірно, після скандалу зі свічками, його взяла під покровительство дружина Павла Енгельгардта Софія.

Сучасні дослідники Віктор Жадько (Україна) і Раймундас Лопата (Литва) не виключають, що саме вона могла стати ініціатором виїзду юного Шевченка до Вільна. Софія Григорівна була високоосвіченою людиною і дбала про культурний розвиток Тараса – брала його з собою “на бали, на службу в костели й у мандри салонами” [31, 74, 75], більше того навіть дозволила гувернантці давати йому уроки французької мови. Користувався юнак також великою бібліотекою Енгельгардтів, де було чимало книг російських, польських, французьких та інших авторів, які Софія Григорівна дозволяла читати “кімнатному маляреві”, коли чоловік був на службі. Не варто забувати й віленське (чи варшавське, як дехто вважає?) кохання майбутнього Поета й Художника – Ядвігу Гусиковську, котра говорила з юнаком лише польською мовою і цього ж вимагала від нього…

Як наслідок – свідчення історика та художника Броніслава Залеського (“Шевченко говорив добре по-польськи; Міцкевича, Богдана Залеського, а почасти й Красінського не одну річ умів напам’ять” [84, 250]) та самого Кобзаря, котрий, ще будучи учнем Академії мистецтв, часто спілкувався мовою Руссо та Беранже з театральним критиком і перекладачем Олександром Ельканом. У повісті “Художник” читаємо:

“Он [Елькан. – Авт.], со мною иначе не говорит как по-французски, за что я ему весьма благодарен, это для меня хорошая практика” [115, ІV, ].

Є також дані про працю Шевченка над перекладами з Адама Міцкевича (на жаль, вони були знищені самим Тарасом Григоровичем) – про це, зокрема, згадував відомий український поет та етнограф Олександр Афанасьєв-Чужбинський (щоправда, він стверджував, що польська мова була єдиною з іноземних мов, які знав Шевченко [84, 92], що не зовсім відповідало дійсності – очевидно, йшлося про володіння на досконалому рівні) та Едварда-Вітольда Желіговського (Антонія Сови), про що залишив свідчення згаданий уже Б. Залеський. Більше того, Володимир Сиротенко (Вербицький) стверджує, що перші юнацькі вірші Тараса взагалі були написані польською мовою під впливом А. Міцкевича й присвячені згаданій уже Ядвізі Гусиковській.

Окрім згаданих вище мов, Тарас Шевченко, очевидно, володів і казахською, яку міг опанувати під час солдатчини. Відоме його приязне ставлення до казахів, яких тоді звали кайзаками або й киргизами, про що можна довідатися з листа Поета до Варвари Рєпніної від 24 жовтня 1847 року: “…киргизы так живописны, так оригинальны и наивны, сами просятся под карандаш, и я одуреваю, когда смотрю на них” [114, VІ, ].

До речі, лікар, астропсихолог і письменник із Костанаю (Казахстан), кандидат медичних наук Станіслав Мастєров детально досліджує численні тамтешні легенди, перекази про Кобзаря й навіть торкається теми, яка у вітчизняному шевченкознавстві, якщо й не підпала під цілковите табу, то принаймні, неофіційно належить до “не надто рекомендованих для поширення” – про “казахську родину” і можливих нащадків Шевченка у степовому краї [59]. Як би, зрештою, не було, а казахи свято бережуть пам’ять про “акина Таразі”, якого вважають майже за свого.

Окремо варто сказати про коло читання Великого Кобзаря. Видатний український літературознавець, академік Олександр Білецький, проаналізувавши повісті Т. Г. Шевченка та його щоденник (“Журнал”), розпочатий в останній рік заслання й продовжений уже на волі, подав у статті “Шевченко і західноєвропейські літератури” [9, 265] перелік авторів, твори яких були прочитані Поетом.

Це, зокрема, Гомер, Геродот, Плутарх, Вергілій, Горацій, Овідій, Тит Лівій, Данте Алігієрі (автора “Божественної комедії” Шевченко згадував і в написаній на засланні поемі “Іржавець”), Франческо Петрарка, Джованні Боккаччо, Лодовіко Аріосто, Торквато Тассо, Вільям Шекспір, Даніель Дефо, Семюел Річардсон, Олівер Голдсміт, Джеймс Макферсон (його твори тривалий час були відомі як пісні кельтського співця Оссіана), Едвард Гіббон, Роберт Бернс, Джордж Гордон Байрон, Вальтер Скотт, Чарльз Діккенс, Йоган-Вольфганг Гете, Фрідріх Міллер, Август Коцебу, Франсуа-Марі Вольтер, Франсуа-Рене Шатобріан, П’єр-Жан Беранже, Анрі-Огюст Барб’є, Олександр Дюма-батько, Ежен Сю, Оноре де Бальзак, Віктор Гюго, Альфонс де Ламартін, Жорж Санд, Селівіо Пелліко.

Окрім щойно названих, академік згадував і про різних латинських й грецьких письменників християнської доби [9, 265]. Звісно, важко сказати нині, які з творів цих авторів були читані в оригіналі, а які в перекладах. Зовсім нечисленні латинські вкраплення у вірші “Полякам” та поемі “Єретик”, якщо й не дають права з певністю твердити, що Великий Кобзар володів цією мовою, то, принаймні, й не дають підстав виключати таку можливість (так само й з грецькою – адже знайомство зі згаданим уже поліглотом О. Ельканом могло мати своїм наслідком опанування не лише французької мови).

Вражає інше – величезна кількість імен. І це ж було названо лише західноєвропейських літераторів (тема вимагала зосередження саме на них), а Тарас Григорович (О. Білецький писав про це у статтях “Шевченко і слов’янство”, “Шевченко і російська література” та ін.) так само глибоко знав красне письменство і культуру слов’янських народів (досить згадати його “Подражаніє Едуарду Сові”, присвяти Іванові Котляревському, Григорієві Квітці-Основ’яненку, Марку Вовчку, Миколі Маркевичу, Миколі Гоголю, Михайлові Щепкіну, Павлові-Йосефу Шафарику).

Тож доволі дивними здаються висловлювання класика російської літератури Івана Тургенєва, ніби Тарас Григорович мало читав, а ще менше знав [96, ХІ, 189]. Це, очевидно, була суто його суб’єктивна думка на рівні припущення – недарма ж Іван Сергійович тут же і обмовився: “Я полагаю” [96, ХІ, 189]. У листі Шевченка до І. Ускова від 12 листопада 1857 року читаємо зовсім протилежне:

“Мне здесь [в Нижньому Новгороді. – Авт.] пока хорошо. Нижегородская аристократия принимает меня радушно и за работу платит, не торгуясь. 25 р[у]б[лей] сереб[ром] за портрет, нарисованный карандашом. Деньги у меня есть. Костюм себе построил первого сорта, начиная с голландского белья, и вдобавок запустил бороду, настоящее помело. А книгами и журналами, по милости моих новых друзей, вся комната завалена, просто купаюся в чтении” [115, VІ, ].

Окрім того, коло інтересів Поета не обмежувалося тільки літературою і образотворчим мистецтвом (останнє було набутим фахом, професією): він тонко відчував і розумів музику, любив театр, жваво цікавився різноманітними сторонами сучасного йому життя, був відкритий для всіх культур світу – як західних, так і східних, – не опускаючись при цьому ані до підлабузницького загравання з іноземщиною (“нехай скаже німець”), ані до хуторянського відокремлення від світових надбань, тож мав повне право сказати “і мертвим, і живим, і ненарожден(н)им” землякам “в Украйні і не в Украйні”:

Учітесь, читайте,

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь.

Бо хто матір забуває,

Того Бог карає,

Того діти цураються,

В хату не пускають.

[115, І, 353]

У додатку до “Літопису життя і творчості Т. Г. Шевченка” В. Анісова та Є Середи подається чималий опис книг, які залишилися після відходу Великого Кобзаря з земного плану Буття (зібрані вони були уже після заслання) [2, 340 – 345]. При цьому автори підкреслювали, що за цим каталогом важко судити про коло читання Поета.

“Це можна, та й то приблизно, уявити – писали дослідники, – тільки на підставі вивчення всієї творчої спадщини великого Кобзаря: його поезії, прози, щоденника, листів, малярських творів. Шевченко був високоосвіченою людиною свого часу, особливо ж у галузі мистецтва, літератури, філософії, історії” [2, 339].

Справді, виходить парадокс: не потрапив би Тарас під різки Совгиря й Богорського – не ознайомився б із творчістю Григорія Сковороди, не опанував би церковнослов’янську мову й не отримав би доступу до специфічної релігійної літератури, список якої далеко ширший за Четьї Мінеї, якби не опинився б у дворі Павла Енгельгардта – не оволодів би російською, польською, французькою, й не прочитав би величезного пласта світової літератури, не познайомився б у Санкт-Петербурзі з визначним художником Іваном Сошенком та його наставниками, причетними до звільнення Тараса з кріпацтва (а якщо припустити, попри всі сумніви, що юний Шевченко таки вчився малярству в Йонаса Рустемаса, то й цей епізод був би неможливим без поїздки до Вільна з Енгельгардтами), зрештою, якби не “Сон”, не участь у Кирило-Мефодіївському братстві, не заслання й муштра – не зблизився б із казахами, не опанував би їхньої мови, не збагатив свій інтелектуальний набуток іще й східними культурними надбаннями.

І навіть заборона писати й малювати не відвернула Митця від літератури та образотворчого мистецтва – він усупереч “височайшому” повелінню “мережав книжечки” (його рукописну “Малу книжку” можна вважати ледь чи не найяскравішим явищем тогочасного “самвидаву”), малював, а крім того, ще й реалізувався як скульптор (про заборону ліпити “нагорі” якось не подумали)…

Боротьба між Світлом і темрявою рано чи пізно увінчувалася перемогою Світла, і в цьому плані доленосною доцільно вважати не лише приналежність Тараса до власності пана Енгельгардта, але й… шлюб Павла Васильовича з Софією Григорівною, бо ж без її участі не було б духовного зростання “покойового маляра”. Волею Провидіння сформувався не просто бунтар – стихійних протестів серед народу не бракувало, – а бунтар-інтелектуал. За такими йдуть люди, і таких боїться влада незалежно від часу й політичної орієнтації: адже неосвіченою масою керувати куди легше, аніж людьми, які не бездумно ковтають те, що їм дають, а розмірковують, аналізують, ставлять питання, критикують і при цьому мають авторитет у суспільстві.

Саме такого статусу Тарас Шевченко досяг, повернувшись із заслання хоча й хворим фізично, але духовно загартованим пережитими випробуваннями. Можна сказати, що ім’я своє (не назву) він заслужив саме тоді, й важко не погодитися з рядками сучасного поета Володимира Бича, котрий, осмислюючи нелегку долю багатьох видатних митців, пише:

Шевченко потому ведь и Шевченко,

Что в Орске сквозь лишения прошёл.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

И есть ли мера боли для таланта?

Ему необходимы соль и пот:

Алмаз тогда лишь станет бриллиантом,

Когда огранку жёсткую пройдёт.

[13]

На цих словах поки що завершуватиму.

З повагою –

Автор