Автор – Однодумниці (6.03.2013 р.)
Ігор Ольшевський
Дорога Однодумнице!
Дякую за інформацію про Гната Хоткевича. Ваша розповідь мене заінтригувала настільки, що я тут-таки вийшов на Юриста-Книголюба, у якого, волею щасливого випадку, виявилася згадана книжка (справді вкрай рідкісна), позичив її на ніч і, як-то, кажуть на одному диханні прочитав. Якщо про Варшаву й Лампі можна, зрештою, сказати, що Гнат Мартинович розставив крапки над “і” й розвіяв поширену легенду, то з Йонасом Рустемасом вийшла не “крапка”, а, так би мовити, “трикрапка” – чимало що залишається неясним, і наведені Вами приклади цілком це підтверджують.
Але пора йти далі. Наступна “вісімка” веде нас до 1838 року, про який навіть сумлінний школяр скаже, що це рік, коли Тарас Шевченко здобув сподівану волю. Сам Поет про це розповідав так:
“В 1837 году Сошенко представил меня конференц-секретарю Академии художеств В. И. Григоровичу с просьбой – освободить меня от моей жалкой участи. Григорович передал его просьбу В. А. Жуковскому. Тот сторговался предварительно с моим помещиком и просил К. П. Брюллова написать с него, Жуковского, портрет с целью разыграть его в частной лотерее. Великий Брюллов тотчас согласился, и вскоре портрет Жуковского был у него готов. Жуковский, с помощью графа М. Ю. Вьельгорского, устроил лотерею в 2500 рублей ассигнациями, и этою ценою куплена была моя свобода в 1838 году, апреля 22” [115, V, ].
П. Мартос говорив про це зовсім інакше:
“Наприкінці 1837 чи на початку 1838 року якийсь генерал замовив Шевченкові свій портрет олійними фарбами. Портрет вийшов дуже вдалий і, головне, надзвичайно схожий. Його превосходительство був дуже некрасивий; художник, зображуючи його, не відійшов від правди. Можливо, це, а можливо, й те, що генералові не хотілося дорого, як йому здавалося (хоча він був дуже багатий), платити за таку бридку фізіономію, але він відмовився забрати портрет.
Шевченко, замазавши генеральські атрибути й прикраси, навісив замість них на шию рушник і, додавши до нього приладдя для гоління, віддав портрет у цирюльню для вивіски. Його превосходительство впізнав себе, і от спалахнув генеральський гнів, який треба було вгамувати хоч би там що… Дізнавшись, хто такий Шевченко, генерал приступив до Енгельгардта, який перебував тоді в Петербурзі, з пропозицією купити в нього кріпака. Поки вони торгувалися, Шевченко дізнався про це і, розуміючи, що його може чекати, кинувся до Брюллова, благаючи врятувати його. Брюллов повідомив про це В. А. Жуковського, а той – імператрицю Олександру Федорівну. Енгельгардта попередили, щоб він утримався продавати Шевченка.
Неодмінною умовою задоволення клопотання про Шевченка імператриця зажадала від Брюллова закінчити портрет Жуковського, який Брюллов давно вже обіцяв, навіть почав малювати, але облишив, як це дуже часто бувало з ним. Портрет незабаром було закінчено й розіграно в лотереї між високими особами імператорської фамілії. Енгельгардту внесено було гроші за Шевченка…” [84, 71-72].
Сумнівно, що в доакадемічний період Тарас міг працювати з олією, причому настільки професійно, щоб йому замовляли портрети генерали.
Тодішні живописні роботи Шевченка – “” (1833), “Голова жінки” (1834), “Портрет Є. П. Гребінки” (1837), “Портрет невідомого” (1837 – 1838), “Портрет дівчини з собакою” (1838) та деякі інші. – як, правило, акварельні (лише в роботах 1836 року “Александр Македонський виявляє довір'я своєму лікареві Філіпу” та “Смерть Віргінії” задіяно і туш). Олія ж з’являється в доробку Художника, починаючи з “Голови матері” (1838 – 1840), але цей твір належить до часу навчання вже вільного Т. Шевченка в Академії мистецтв. Тож залишимо згаданий вище епізод на совісті оповідача, пам’ятаючи про його загалом цинічну вдачу й погордливе ставлення до Тараса Григоровича.
Серед причетних до викуплення з кріпацтва Великий Кобзар називав художників Карла Брюллова, Олексія Венеціанова, поета й перекладача Василя Жуковського (саме виручку від розіграшу в лотерею портрета В. Жуковського роботи К. Брюллова в сумі 2500 рублів було внесено як суму викупу), історика мистецтв Василя Григоровича, композитора Михайла Вієльгорського. Почуття вдячності до цих людей Поет зберіг на все життя. Як ми знаємо, В. Жуковському була присвячена поема “Катерина” (її Шевченко розпочав тоді ж таки, – у 1838-му), В. Григоровичу – перше видання “Гайдамаків”. Мабуть, усім шанувальникам творчості Кобзаря відомі такі рядки з поеми:
(Рідного немає) –
Дасть він мені раду з вами,
Бо сам здоров знає,
Як то тяжко блукать в світі
Сироті без роду;
А до того – душа щира,
Козацького роду,
Не одцуравсь того слова,
Що мати співала,
Як малого повивала,
З малим розмовляла;
Не одцуравсь того слова,
Що про Україну
Сліпий старець, сумуючи,
Співає під тином…
[115, І, 133]
“Щирий батько” – це якраз про Григоровича. К. Брюллов (“Карл Великий”), О. Венеціанов (“старик Венецианов”), В. Жуковський та М. Вієльгорський (“граф Вельегорский”) є дійовими особами повісті “Художник”, окрім того, про Михайла Юрійовича згадується в “Прогулке с удовольствием и не без морали” – як про “достойного представителя человеколюбия” [115, ІV, 309].
Окремого уточнення потребує питання про роль Івана Сошенка у творчій долі Т. Шевченка і викупленні його з кріпацтва.
У “Шевченківському словнику” [110, ІІ, 223] читаємо, що Сошенко один з перших звернув увагу на художній хист Шевченка. Та й сам Іван Максимович згодом зізнавався М. Чалому:
“Коли я був у «гіпсових головах» чи то, здається, вже у «фігурах» (1835 – 1836), разом зі мною малював брат дружини Ширяєва. Від нього я дізнався, що в його зятя служить у підмайстрах мій земляк Шевченко, про якого я дещо чув ще у Вільшаній, під час перебування у свого першого вчителя С. С. Превлоцького. Я пильно просив родича Ширяєва прислати його до мене на квартиру. (…)
З першого ж дня нашого з ним знайомства я помітив у нього велике бажання вчитися живопису. Він почав бувати в мене в свята, тому що в звичайні дні й мені було ніколи, і його хазяїн не відпускав. Під час цих відвідин Тарас уривками розповідав мені деякі епізоди з свого минулого і майже завжди закінчував свої розповіді наріканнями на долю.
Мене до глибини душі схвилювала жалюгідна доля юнака, але допомогти йому я був неспроможний. Та й чим міг допомогти його горю я, бідний трудівник-маляр, який працював безперервно заради шматка хліба насущного, без зв’язків, без протекції, без грошей.
У цей час я був добре знайомий з відомим малоросійським письменником Є. Гребінкою. От з ним я насамперед і порадився, як же допомогти нашому землякові. Гребінка щиро поставився до моєї пропозиції, почав часто запрошувати Тараса до себе, давав йому читати книжки, переказував різні відомості і т. ін. Потім уже я представив Тараса конференц-секретареві Академії мистецтв В. І. Григоровичу з великим проханням визволити його з жалюгідного становища” [84, 52, 53].
Познайомилися обидва митці в липні 1836 року. Розгорнімо тепер книгу “Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії. 1814 – 1861” і перенесімося з 1838-го на три роки назад – у 1835-й. 4 жовтня того року в журналі Товариства було зроблено запис:
“В заседании присутствовали: г. Председатель граф В. В. Мусин-Пушкин-Брюс, гг. члены: граф П. И. Кутайсов, граф Ф. П. Толстой, А. П. Сапожников, граф М. Ю. Виельгорский, В. И. Григорович.
[…] 12. По рассмотрении рисунков постороннего ученика Шевченко, Комитет нашел оные заслуживающими похвалу, и положил иметь его в виду на будущее время […]” [89, 9].
Отже, Григорович, як бачимо, знав малюнки “стороннього учня” ще задовго до знайомства Тараса з Сошенком, І не “одним із перших”, хто помітив талант юнака, був молодий художник (на той час студент Академії мистецтв), а, так би мовити, “ще одним”. Та й соціальний статус його (про що згадував сам Іван Максимович) не давав йому змоги бодай якось клопотатися перед поміщиком про звільнення кріпака – на це мав право лише дворянин. Тож у свідченні І. Сошенка про представлення ним Шевченка Григоровичу (а також у власне Кобзаревій згадці про це в автобіографії – він називає 1837 рік), може йтися хіба що про їх “очне” знайомство, і Сошенкові роль зводилася до ролі звичайного посередника між кріпаком і справді впливовими людьми, здатними докорінно змінити його долю.
Та повернімося до “стороннього учня”. На підставі документального підтвердження того, що відвідувати рисувальний клас при Товаристві заохочування художників Тарас Шевченко почав відвідувати ще 1835 року, а також відомостей про членство у цьому Товаристві О. Венеціанова (школа для обдарованих молодих людей – переважно кріпаків, – діяла за підтримки товариства навперемінно то в маєтку художника у Сафонкові, то в Петербурзі), полтавська дослідниця Рената Смирнова дійшла висновку, що шляхи Шевченка, Венеціанова та Григоровича могли перетинатися ще тоді, у 1835-му.
Так само спростувала вона й твердження Л. Хінкулова, що акварельними роботами Тарас Григорович почав займатися згідно з рекомендацією Івана Сошенка (в невідповідності такого твердження історичній правді можна пересвідчитися, тільки глянувши на хронологію малярських робіт Т. Шевченка, де найраніша з відомих акварелей – портрет П. Енгельгардта, – датується 1833 роком, себто за три роки до знайомства з Сошенком; це, зрештою, фіксує навіть критикований Р. Смирновою “Шевченківський словник” [110, І, 28; ІІ, 136]).
Водночас дослідниця подає надзвичайно цікаву інформацію щодо того, хто рекомендував талановитого юнака “стороннім учнем” Товариства заохочування художників, таємно оплачував його навчання. Виявляється, ним був ніхто інший, як славетний Микола Гоголь [82], про якого Великий Кобзар писав у листі до Варвари Рєпніної від 7 березня 1850 року: “Перед Гоголем должно благоговеть как перед человеком, одаренным самым глубоким умом и самою нежною любовью к людям!” [115, VІ, ]. У спогадах Григорія Данилевського наводяться, власне, слова Миколи Васильовича про Тараса Григоровича: “Я знаю и люблю Шевченка, как земляка и даровитого художника; мне удалось и самому кое-чем помочь в первом устройстве его судьбы” [24]. У статті “Гоголь” згаданого “Шевченкового словника” це місце коментується так: “Якою саме була ця допомога – досі не з’ясовано” [110, І, 160]. Тепер, на щастя, з’ясовано.
Ізнову про 1838-й. Окрім здобуття сподіваної волі, цей рік означився у Тараса Шевченка й початком навчання в Академії мистецтв – цього разу не гіпотетичного (як у Лампі чи Рустемаса), а таки реального. Зміни у соціальному статусі спричинили й потужний сплеск поетичного натхнення (хоч писати – принаймні українською мовою, – молодий Поет почав ще за рік до викуплення з кріпацтва: саме тоді було створено балладу “Причинна” [115, І, 71–78] і, ймовірно, вірш “Нудно мені, тяжко – що маю робити?..” [115, І, 405]). 1860 року він згадував:
“О первых литературных моих опытах скажу только, что они начались в том же Летнем саду, в светлые, безлунные ночи. Украинская строгая муза долго чуждалась моего вкуса, извращенного жизнию в школе, в помещичьей передней, на постоялых дворах и в городских квартирах; но когда дыхание свободы возвратило моим чувствам чистоту первых лет детства, проведенных под убогою батьковскою стрехою, она, спасибо ей, обняла и приласкала меня на чужой стороне. Из первых, слабых моих опытов, написанных в Летнем саду, напечатана только одна баллада «Причинна» [нічого собі “слабые опыты” – аж чотири фрагменти балади стали народними піснями й серед них славнозвісна “Реве та стогне Дніпр широкий”, що і в радянський час, і нині є позивними Українського радіо! – Авт.]. Как и когда писались последовавшие за нею стихотворения, об этом теперь я не чувствую охоты распространяться” [115, V, ].
А тоді, у 1838-му були написані чотири “Думки” (“Тече вода в синє море…”, “Вітре буйний, вітре буйний…”, “Тяжко-важко в світі жити…” та “Нащо мені чорні брови…”), “Тарасова ніч”, “На вічну пам’ять Котляревському”, розпочато роботу над “Катериною”. Три твори з названих вище (“Нащо мені чорні брови…”, “Катерина” й “Тарасова ніч”) через два роки увійшли до першого видання “Кобзаря”. Більшість же поезій, написаних у той доленосний рік (а також створену раніше “Причинну” і розділ із “Гайдамаків”, написаний пізніше) Євген Гребінка надрукував 1841 року в альманасі “Ластівка”.
1838 + 8 = 1846. Квітень цього року означився вступом Тараса Шевченка до Кирило-Мефодіївського товариства – таємної антицаристської та антикріпосницької організації, заснованої в Києві у грудні 1845 – січні 1846 року Миколою Гулаком, Миколою Костомаровим та Василем Білозерським. Саме за участь у цій організації Великий Кобзар 5 квітня наступного року був заарештований на Дніпровській переправі у Києві, відправлений до Петербурга й ув’язнений в казематі “Третього відділу”, а невдовзі призначений рядовим у Окремий Оренбурзький корпус із правом вислуги. На вироку Поетові сам імператор Микола І власноруч написав: “под строжайший надзор, с запрещением писать и рисовать” [89, 130].
Розпочався новий, либонь найтяжчий етап ініціації Шевченка, його посвячень у Тараси (бунтарі) і в Кобзарі. Але – який парадокс! – він був і чи не найплідніший у його житті. Цикл “В казематі” зі справжніми шедеврами “Ой одна я, одна…”, “За байраком байрак…”, “Мені однаково…”, “Садок вишневий коло хати…”, численні твори періоду заслання (поеми “Княжна”, “Іржавець”, “Москалева криниця”, “Царі”, “Титарівна”, “Марина”, “Варнак”, “Сотник”, “Петрусь”, балади “Коло гаю в чистім полі…”, “У тієї Катерини…”, “У Вільні, городі преславнім…”, повісті, образотворчі роботи тощо). Царська заборона й муштра відіграли в житті Поета роль, зворотну сподіванням можновладців. Пройшовши “жорстку огранку” (скористаюсь поетичним образом згаданого вже В. Бича), мистецький алмаз Кобзаря заіскрився справжнім діамантом.
І, нарешті, 1846 + 8 = 1854. Цим роком датується особливий сплеск зацікавлення Тараса Григоровича на засланні величною пам’яткою давньоруської літератури – “Словом про Ігорів похід”. У листі Поета до Андрія Козачковського від 14 квітня 1854 року читаємо:
“Давно ворушиться у мене в голові думка, щоб перевести на наш прекрасний український язик «Слово о полку Игоря». Так нема в мене подлинника, а перевода читать не втну. Так от що я думаю. У вашій семінарській бібліотеці певне єсть издание Шишкова або Максимовича «Слово о полку Игореви», перевод с текстом, то ти великої ради моєї любові попроси якого-небудь скорописца списать для мене один екземпляр з переводом текст сієї невеличкої, но премудрої книги, а я тобі за це… що ж я тобі зроблю, убогий? Подякую щирим серцем та й білш нічого. Вонми гласу моления Боде, друже мій єдиний, пришли мені текст «Слова о полку Игоря», а то на твоїй душі буде гріх, як не буде воно, те «Слово», переведено на наш задушевний, прекрасний язик” [115, VІ, ].
Через сімнадцять днів – 1 травня 1854 року, – Шевченко пише з Новопетровського укріплення Осипові Бодянському:
“Привітай, друже мій єдиний, оцього уральського козачину, я познакомився не дуже давно, він мені тойді здавався добрим чоловіком і щирим уральським козаком, може, тепер зопсувся у вашій білокаменній. Ось що! Він у тебе попросить для мене «Слово о полку Игоря» Максимовича або Шишкова, дай йому ради святої нашої поезії один екземпляр, коли маєш. Бачиш, у мене давно вже думка заворушилась перевести його, те слово, на наш милий, на наш любий український язик” [115, VІ, ].
Останній із цитованих листів особливо символічний з огляду на інформацію (чи дезінформацію), яка гуляє нині просторами Інтернету – мовляв, такого словосполучення, як “українська мова” (“украинский язык”) Тарас Шевченко не знав і не вживав [125]. Тим, хто так вважає (чи, як зомбі, повторює вже кимось мовлене) я б радив завантажити з Мережі електронні копії журналу “Русская старина” за 1883 рік, зокрема 69 том, де у 9-му випуску вперше опубліковано згаданий вище лист Шевченка до Бодянського (або ж прочитати цей випуск у режимі “онлайн” в електронній бібліотеці “”). Якщо комусь ліньки це зробити (Вас це, на щастя, не стосується), повторю згадане речення з листа у такому вигляді й такому правописі, в якому воно подається в першодруці: “Бачишъ у мене давно вже думка заворушалась перевесты його те слово на нашъ милый, на нашъ любій Украинскій языкъ, достань будь ласкавъ, та передай цёму козачини” [92, 643].
Відхилився я від теми, бо надто вже “дістали” мене подібні заяви. Так і хочеться повторити слідом за Ліною Василівною:
Я люблю всі нації.
Я ненавиджу тільки одну націю –
профанацію.
[42, 42]
Повернімося, однак, до “Слова”. На жаль, сподіваного тексту Тарас Григорович тоді так і не одержав, інакше не звертався б 5 грудня 1857 року до Михайла Щепкіна із проханням: “Поцілуй старого Максимовича за мене, та чому він не шле мені своє «Слово о полку Игореве»?” [115, V, ]. Напевно, Кобзареве прохання цього разу було таки задоволене, оскільки в описі Шевченкової книгозбірні значиться аж три видання “Слова” [2, 368]. А головне – задум україномовної інтерпретації пам’ятки у 1860 році був, нехай частково, але здійснений. Це два варіанти “Плачу Ярославни” та фрагмент “З передсвіта до вечора…”.
Отаке-то, дорога Однодумнице. І щоб зовсім не узурпувати владу щодо визначення доленосних дат, старий стиль залишаю за Вами (як тоді з А. Кримським).
До побачення. Вітаю Вас із прийдешніми святами – 8-м Березня (а якщо воно асоціюється у Вас тільки з Кларою Цеткін – то просто з Весною) і, ясна річ, із Днем народження Великого Кобзаря.
Ваш Автор.