Однодумниця – Авторові (12.03.2013 р.)

Ігор Ольшевський

Дорогий Авторе!

Щиро дякую за привітання!

До 8 Березня я звикла з дитинства і про Клару Цеткін якось не згадую. Для мене це справді свято Весни й чоловічої уваги. Коли навіть мій директор, котрий у будні косує на мене і все придумує, яку б шпильку кинути на мою адресу, цього дня завжди приязний і багатий на компліменти – це щось таки значить!

Помітила, до речі, цікаву закономірність: може, це мені лише здається, але у дні присвячених знаковим для нашого народу постатям урочистостей людям, як правило, сприяє й погода. Щось не пригадуваю, щоб 25 лютого (День народження Лесі Українки), 9 й 10 березня (День народження й День пам’яті Кобзаря), були сильні морози або снігопади, не пригадую, щоб 22 травня (День перепоховання Тараса Шевченка на Чернечій горі в Каневі) були сильні дощі, а 1 серпня (День пам’яті Лесі Українки) – палюча спека. Те ж і з Франковими днями. Ніби передбачено, що в ті дні люди стоятимуть біля пам’ятників із непокритими головами, молитимуться за упокій душ цих Світочів Думки, виступатимуть із промовами й читанням їхніх та власних віршів. Так було й цього року…

Тепер щодо старого стилю. Коли Ви читали лекцію про Агатангела Кримського, я справді насмілилася доповнити її своїми викладками. Дякую, що не забули.

Дата народження Тараса Григоровича Шевченка за старим стилем – 25.02.1814. Сума цифр – 23. Згідно з книгою С. Неаполітанського та С. Матвєєва “Біблійна нумерологія” число 23 пов’язане з Таїнством Сповненості [55, 141], з творчістю, воно є символом радості, віддалення, радості, нитки і життя [55, 142]. Балада “Причинна”, якою відкриваються сучасні видання “Кобзаря” – либонь, найперша з викінчених поезій Тараса Шевченка, – вийшла з-під пера 23-річного юнака (ще кріпака), у 1837 році. Ймовірно, це сталося на початку року, бо вже 31 березня художник Аполлон Мокрицький на квартирі Карла Брюллова у присутності самого Брюллова та В. Григоровича читав поезії молодого митця (і, гадаю, це були “Нудно мені, тяжко – що маю робити?..” та “Причинна”), які припали Карлові Павловичу до вподоби.

Було вирішено запросити В. Жуковського, щоб спільно вирішити питання про звільнення Шевченка з кріпацтва. Через два дні К. Брюллов почав писати відомий портрет Жуковського [2, 18, 19], а невдовзі разом з Венеціановим завітав до Павла Енгельгардта з проханням про звільнення Тараса. Поміщик у відповідь зажадав великого грошового викупу [33, 45]. Так, зрештою, почалася історія з розіграшем у лотерею згаданого портрета.

Для Шевченка це був час важкої хвороби. У повісті “Художник” описується недуга, що тривала два тижні й супроводжувалася гарячкою, маренням і втратою свідомості [115, ІV, 141, 142]. Що це було? Тяжка форма грипу? Пневмонія? Малярія? Тиф? Знаний український лікар і педагог, кандидат медичних наук Петро Коваленко у своєму дослідженні “«Серце моє трудне, шо в тебе болить?» (Захворювання і смерть Т. Г. Шевченка з погляду сучасної медицини)” пише:

“Якщо враховувати пору року (березень – квітень) у холодному Петербурзі, то це могло бути якесь важке простудне захворювання, наприклад, запалення легенів (пневмонія). Не виключена можливість інфекційної хвороби, для якої більш характерна така висока температура та кількаденна втрата свідомості. Однак це тільки гіпотези” [40, 27].

Я не лікар (хоч у дитинстві мріяла ним стати), й не мені судити про причини недуги Тараса Шевченка. Та все ж, попри запевнення самого Письменника, що герой його (себто, по суті, він сам), “как тот сказочный преслоутый богатырь, оживал и крепел не по дням, а по часам” [115, ІV, ], дозволю собі припустити, що саме недуга 1837 року першою вдарила по імунітету молодої людини, спричинивши в майбутньому серйозні проблеми зі здоров’ям, які, зрештою (вкупі з зовнішніми факторами), й призвели до того, що Поет полишив цей світ 47-літнім.

1837 + 23 = 1860. Рік, що ознаменував вихід на новий етап творчості [109]. 23 січня в друкарні Пантелеймона Куліша побачило світ нове, значно спотворене цензурою видання “Кобзаря” [2, 298]. До книги увійшли такі поезії, як “Думи мої, думи мої…”, “Перебендя”, “Тополя”, “Утоплена”, “Причинна”, “Тече вода в синє море…”, “Вітре буйний, вітре буйний…”, “Тяжко, важко в світі жити…”, “Нащо мені чорні брови…”, “До Основ’яненка”, “Іван Підкова”, “Тарасова ніч”, “Гамалія”, “Катерина”, “Наймичка”, “Гайдамаки”, “Псалми Давидові”. Декілька примірників надруковано без цензурних купюр.

Через три дні в газеті “Северная пчела” було вміщено лист журналіста Леоніда Блюммера до видавця часопису, де, зокрема, мовилось:

“Спешим уведомить читателей о выходе в свет стихотворений малороссийского поэта Т. Г. Шевченко под титулом «Кобзарь». Эта небольшая, но великолепно изданная книжка украсила бы каждую самую богатую литературу, это истинно гениальное произведение даровитого художника; в нем, как в Крылове – Русь, отразилась вся Украина поэтическая, философская, жизненная, будничная!” [33, 398, 399].

Невдовзі, – 25 лютого, – той же таки Л. Блюммер опублікував у 8-му числі журналу “Семейный круг” (під псевдо “Крутоярченко”) рецензію на “Кобзар”:

“Т. Г. Шевченко, – писалося в рецензії, – представитель малороссийских писателей, перед его гениальностью все покорно склоняют свои головы, и нет ни одного украинского поэта, который даже подумал бы о соперничестве с Шевченко. Нет в Малороссии ни одного порядочного уголка, в котором имя творца Кобзаря не произносилось (бы) с уважением и глубокою любовью; в народе поют его песни. Это высшая степень славы…

Это самая видная, самая симпатичная личность Украйны нашего времени; на него обращены теперь взоры всех как на представителя народных дум, горя, желаний, радостей” [33, 405].

До речі, перу Л. Блюммера належать і переклади на російську мову вірша Т. Шевченка “Доля” та його ж поеми “Іван Підкова”.

2 вересня 1860 року рада Академії мистецтв винесла рішення про надання Тарасові Григоровичу звання академіка з гравіювання, а 4 вересня цього звання він був удостоєний було на урочистому річному засіданні Академії.

Та не лише тріумфом, а й драмою означився для Великого Кобзаря цей рік. Розрив із Ликерою Полусмак поставив, по суті, хрест на його надіях влаштувати особисте життя. Гіркотою тих днів позначено такі поезії, як “Барвінок цвів і зеленів” та “Поставлю хату і кімнату…”

Сума цифр числа 23 дорівнює 5. У біблійному числознавстві п’ятірка співвідноситься з Таїнством Вищої Сили [55, 85] і символізує союз, центр, середину, гармонію і рівновагу, Божественну Силу, а також усвідомлення й прагнення до духовного прогресу [55, 85]. У житті Тараса Шевченка перше п’ятиріччя настало 1819 року. І Василь Анісов та Єлизавета Середа [2, 9], і Петро Жур [33, 23] сходяться на тому, що саме до цього часу варто віднести описаний у “Княгині” епізод із пошуками “залізних стовпів, що підпирають небо”. Як слушно зазначали Ви в одному з листів, це якраз і був момент зародження творчої фантазії, момент народження в дитині майбутнього Митця.

1819 + 5 = 1824. Того року до Кирилівки був присланий стихарний дяк Петро Богорський, котрий завдав Тарасові чимало прикрощів (Ви про це вже писали). Тоді ж хлопець зазнав безпідставних звинувачень у крадіжці грошей. Цей тяжкий стрес зумовив у майбутньому загострене чуття справедливості й співчуття до скривджених. 1824 рік означився для Тараса й першим, так би мовити, “виїздом у світ”, коли батько з метою захисту сина від знущань мачухи почав брати його в чумацькі мандри.

1824 + 5 = 1829. Це рік доленосної поїздки до Вільна, прикрої історії з перемальовуванням “козака Платова” при свічках і подальшим побиттям Тараса і водночас це рік, коли дружина Павла Енгельгардта взяла підлітка під свою опіку й почала дбати про його освіту та інтелектуальний розвиток.

1829 + 5 = 1834. До цього року відносять написаний аквареллю “Портрет невідомої жінки” (інша назва – “Голова жінки”).

1839-й рік – за постановою ради Академії мистецтв Тараса Шевченка нагороджено срібною медаллю за малюнок з натури. Написано поезії “Думи мої, думи мої…”, “Перебендя”, “Тополя”. “Думка” (“Нащо мені чорні брови…”), “До Основ’яненка”, “Іван Підкова”, “Тарасова ніч”, які склали основу “Кобзаря” 1840 року. Почато роботу над поемою “Гайдамаки”. Окрім того, Поет перехворів на тиф, що, смію думати, було ще одним ударом по імунітету.

1844-й рік – завершується поїздка в Україну, почата ще у 1843-му. Згодом, уже на засланні, згадуючи цю першу поїздку вільної людини до родичів-кріпаків, Поет напише у вірші “І виріс я на чужині…”:

У тім хорошому селі.

Чорніше чорної землі

Блукають люди, повсихали

Сади зелені, погнили

Біленькі хати, повалялись,

Стави бур’яном поросли.

Село неначе погоріло,

Неначе люде подуріли,

Німі на панщину ідуть

І діточок своїх ведуть!..

[115, ІІ, 119]

Тоді ж, у 1844-му, з-під пера Кобзаря вийшла поема “Сон” (“У всякого своя доля…”). Цей різко антимонархічний сатиричний твір (за Поетовим визначенням – “комедію”) Тарас Шевченко написав, не плекаючи жодних ілюзій на його публікацію, проте неодноразово читав “Сон” у дружньому колі, зокрема й членам Кирило-Мефодіївського товариства. Поема поширювалася у списках, один із яких потрапив за кордон і за ним (уже після відходу Поета, у 1865 році) львівське видавництво К. Климовича видрукувало “Сон” окремою брошурою (у царській Росії це сталося аж 1905 року). Факт виявлення списка поеми (а також інших “крамольних” поезій) у самого Тараса Шевченка, а також у заарештованих 1847 року кирило-мефодіївців (наприклад, у того ж М. Костомарова) був додатковим компроматом на Поета і обтяжливою обставиною в його справі, яка завершилася десятирічним засланням Тараса Шевченка.

Цього ж року з’являються друком “Чигиринський Кобзар і Гайдамаки”, поеми “Гамалія”, “Тризна”, перший випуск офортів “Живописная Украина”. На Різдво (25 грудня ст. ст.) в Петербурзі відбулася прем’єра написаної за рік до того драми “Назар Стодоля”, поставленої студентами медико-хірургічної академії. Вражений постановкою, Тарас Григорович писав тоді до Якова Кухаренка: “Отамане, якби ти знав, що тут робиться. Тут робиться таке, що цур йому і казать. Козацтво ожило!!!” [115, VІ, ]. Через три роки, вже будучи на засланні, Шевченко присвятить Якову Герасимовичу – на той час наказному отаману Чорноморського козацького війська, – поему “Москалева криниця”.

1849 року закінчилася почата ще в липні 1848-го Аральська описова експедиція, організована Військовим міністерством царської Росії для знімання й промірювання Аральського моря, а також вивчення природних ресурсів та умов майбутнього судноплавства. Її начальником був Олексій Бутаков, котрий добре ставився до Тараса Григоровича й порушив клопотання про включення його як художника до складу експедиції перед командиром Окремого Оренбурзького корпусу Володимиром Обручовим.

До честі Володимира Панасовича, він, попри заборону Шевченкові малювати, дав згоду на таке включення, а потім, після повернення до Оренбурга, на прохання того ж таки О. Бутакова, дозволив йому залишитись для остаточної обробки матеріалів експедиції. Інша річ, що згодом, через донос прапорщика Миколи Ісаєва, В. Обручов змінив своє ставлення до Поета і Художника, й Тарас Григорович зазнав нових репресій (1850). Через сім років, 3 вересня 1857 року, вже вільний Шевченко запише в “Журналі”:

“Во сне видел Орскую крепость и корпусного ефрейтора Обручева. Я так испугался этого гнусного ефрейтора, что от страха проснулся и долго не мог прийти в себя от этого возмутительного сновидения” [115, V, ].

Час перебування у згаданій експедиції (особливо зимівля у 1848 – 1849 роках на Косаралі) відзначився неабиякою творчою плідністю – величезна кількість малюнків, натурних зарисовок, ескізів, понад 70 поезій (серед них такі, як “І знов мені не привезла…”, “Хіба самому написать…”, “Мов за подушне, оступили…”, “Заросли шляхи тернами…”), “П. С.”, “Марина”, “Якби тобі довелося…”, “Царі” та ін.).

Кінець листопада 1849-го – початок 1850-го року означився знайомством та початком дружби з польськими засланцями Броніславом Залєським, Міхалом Зельонкою, Людвіком Турно, Яном Станевичем, Євстахієм Середницьким, Балтазаром Колединським, Томашем Вернером з наглядачем школи для киргизьких дітей (киргизами тоді звали й казахів) Аркадієм Венгжиновським, аптекарем Михайлом Цейзиком та ін. Приятелював Великий Кобзар (щоправда, до особистого зна йомства 1858 року – лише листовно) і з уродженцем Волині Зигмундом Сераковським – майбутнім діячем польського визвольного руху.

Зберігся малюнок тушшю російського художника Олексія Чернишова, на якому Тарас Григорович зображений у колі польських політичних засланців. Хтозна, чи не ці знайомства спонукали Поета до роздумів над драматичною долею двох народів і покликали згодом до життя гіркі рядки вірша “Буває, в неволі іноді згадаю…”, вкладені у вуста старого козака, який, відповідно до баладних канонів, устав із могили:

З своїми вольними братами.

А ми браталися з ляхами!

Аж поки третій Сигизмонд

З проклятими його ксьондзами

Не роз’єднали нас…

[115, ІІ, 225]

[Сигізмунд III Ваза (1566 – 1632) – польський (з 1587) та шведський король (у 1592 – 1599).]

Та ні, навряд: такі роздуми охоплювали Тараса Шевченка і до 1849 – 1850 років. Згадаймо написаний у 1847-му, в Орській фортеці, вірш “Полякам”, який навіть починався подібно до оповіді козака з цитованого вище твору:

А унії не чуть було,

Отам-то весело жилось!

Братались з вольними ляхами,

Пишались вольними степами,

В садах кохалися, цвіли,

Неначе лілії, дівчата.

Пишалася синами мати,

Синами вольними… Росли,

Росли сини і веселили

Старії скорбнії літа…

Аж поки іменем Христа

Прийшли ксьондзи і запалили

Наш тихий рай. І розлили

Широке море сльоз і крові,

А сирот іменем Христовим

Замордували, розп’яли…

[115, ІІ, 48]

Знаменним є й фінал вірша, де Поет звертається до польського народу:

Отак-то, ляше, друже, брате!

Неситії ксьондзи, магнати

Нас порізнили, розвели,

А ми б і досі так жили.

Подай же руку козакові

І серце чистеє подай!

І знову іменем Христовим

Ми оновим наш тихий рай.

[115, ІІ, 48]

Отже, не поляки як нація й не католицизм загалом, а сваволя можновладців укупі з релігійним фундаменталізмом (у даному випадку католицьким) були об’єктом інвектив Поета. Тож перш аніж огульно звинувачувати Шевченка в антипольських настроях, варто просто уважно вчитатися в рядки його поезій.

Про 1854 рік Ви уже говорили під час розгляду “вісімок”, тож переходжу одразу до 1859-го. Початок року (конкретно 23 і 24 січня) означився особистим знайомством із Марією Олександрівною Вілінською-Маркович, котра увійшла в історію української літератури як Марко Вовчок. Про неї Великий Кобзар уперше довідався від П. Куліша. В листі від 22 грудня 1857 р. Пантелеймон Олександрович повідомив, що надсилає йому оповідання письменниці. 18 лютого наступного року, під свіжим враженням від “Народних оповідань”, Тарас Григорович записав у своєму щоденнику:

“Малюга сообщил мне, что Марко Вовчок – псевдоним некоей Маркович и что адрес ее можно достать от Данила Семеновича Каменецкого, поверенного Кулиша в Петербурге. Какое возвышенно прекрасное создание эта женщина. Не чета моей актрисе. Необходимо будет ей написать письмо и благодарить ее за доставленную радость чтением ее вдохновенной книги” [115, V, ].

Через чотири дні, 22 лютого 1858 року, Поет пише М. Лазаревському:

“Чи не знаєш ти її [Марка Вовчка – Одн.] адреса? Як не знаєш, то спитай у Каменецького в типографії Куліша. Я чув, що він її добре знає. Як довідаєшся, то напиши мені, треба буде хоч письмом подякувать їй за її сердечные, щирії оповідання. Шкода, що не оставив тобі Куліш «Неофіти». Може, вони єсть у Каменецького. Спитай” [115, VІ, ].

Нарешті, 13 липня Тарас Шевченко записує в щоденнику нового вірша “Сон” (“На панщині пшеницю жала…”) [115, V, 187]. Опубліковано цей твір у 3-му числі журналу “Русская беседа” за 1859 рік з присвятою авторці “Народних оповідань”. Особисте знайомство з письменницею покликало до життя вірш “Марку Вовчку”. Іван Тургенєв згадував згодом, із якою приязню ставився Тарас Григорович до неї, як високо оцінював її талант [98, ХІ, 187]. І це була не закоханість, цілком реальна для творчої людини, а набагато глибше, майже містичне відчуття наявності духовної доньки, відчуття, що є людина, здатна успадкувати (нехай у прозі) оту ноту співчуття до знедолених, яка визначала тональність усієї Кобзаревої поезії:

Блукав і Господа благав,

Щоб наша правда не пропала,

Щоб наше слово не вмирало;

І виблагав. Господь послав

Тебе нам, кроткого пророка

І обличителя жестоких

Людей неситих. Світе мій!

Моя ти зоренько святая!

Моя ти сило молодая!

Світи на мене, і огрій,

І оживи моє побите

Убоге серце, неукрите,

Голоднеє. І оживу,

І думу вольную на волю

Із домовини воззову.

І думу вольную… О доле!

Пророче наш! Моя ти доне!

Твоєю думу назову.

[115, ІІ, 202]

Як відомо, Поет подарував Марку Вовчку рукопис своєї поеми “Неофіти” з написом “Любій моїй единой доні Марусі Маркович. На пам’ять 3 апреля 1859” [115, VІ, 249]. “Донею” назве Великий Кобзар письменницю і в автографі на “Кобзарі” 1860 року…

Вище я вже писала про те, що у 1860-му Шевченкові як художнику-графіку було надано звання академіка. Заяву ж про це до Ради Академії мистецтв Тарас Григорович подав ще 16 квітня 1859 року. На цей же рік припадає й новий сплеск біблійних мотивів у його поетичній творчості: “Подражаніє 11 псалму”, “Ісаія. Глава 35 (Подражаніє)”, “Во Іудеї во дні они…”, “Марія”, “Подражаніє Ієзекіїлю. Глава 19”, “Осія. Глава XIV. Подражаніє”.

Нарешті, того ж року в Лейпцігу виходить видана відомим російським публіцистом-емігрантом Іваном Головіним позацензурна збірка (тогочасний “тамвидав”) “Новые стихотворения Пушкина и Шевченки”. Творчість Тараса Шевченка представлена там поемою “Кавказ”, а також такими творами, як “Холодний Яр”, “Розрита могила”, “І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Украйні й не в Украйні моє дружнєє посланіє”. Два вірші мають назву характерну для деяких Кобзаревих поезій назву “Думка”. Це “Як умру, то поховайте…” (відомий згодом, як “Заповіт”) та “За думою дума роєм вилітає…” (інша назва – “Гоголю”). В редакторській примітці до “Кавказу” читаємо:

“Следующие стихотворения были нам присланы, на малороссийском языке, с примечанием что Стихи Шавченки [так у виданні] – выражение всеобщих, накипевшихъ слез: не он плачет о Украйне – она сама плачет его голосом” [56, 7].

Книга здобула надзвичайну популярність як у Російській імперії, куди вона потрапляла нелегально, так і за її межами. Академік Іван Дзюба у своїй монографії про Великого Кобзаря підкреслює особливу значимість видання для Західної України, де “зароджувався потужний рух за орієнтацією на українську національну цілість, а не на Будапешт, Варшаву чи Москву” [25, 509]. Дослідник, зокрема наводить слова відомої письменниці й громадської діячки Наталі Кобринської, яка порівнює книгу з “електричною іскрою”, що “впала в серця молодіжі, котрих не могла вдоволити мертвечина університетських викладів Головацького” [25, 509]. Окрім того, І. Дзюба не виключає, що лейпцігська збірка могла підштовхнути молодих львів’ян (В. Барвінського та ін.), “до підготовки власного видання творів Шевченка у двох томах, яке вийшло вже по смерті поета 1867 року” [25, 509].

Чи знав Поет про наміри І. Головіна видати його вірші за кордоном? Безперечно, знав, хоч згоди його на це ніхто не питав, про що свідчить записка начальника III відділу Василя Долгорукова від 18 жовтня 1858 року:

“Шевченко живет в Академии художеств на квартире у графа Толстого. Он приходил сказать мне, что Головин намеревается печатать за границей его сочинения, и уверяет, что он рукописей никаких ему не передавал” [2, 267, 268].

Практика “тамвидаву” без згоди і відома автора, як бачимо, не є прерогативою лише радянської доби, а сягає часів куди давніших.

І, звичайно, 1859 рік означився для Тараса Шевченка останньою поїздкою в Україну (на згадку про це був написаний вірш “Сестрі”) й новими надіями щодо поселення на рідній землі, побудови власної хати і, ясна річ, одруження. Троюрідний брат і свояк Кобзаря, Варфоломій Шевченко так згадував про ці Поетові сподівання:

“Тарас любив жити сем’янином; бачачи моє життя, він не раз говорив: «Чи сподобить-то мене господь завести своє кишло, хатину, жіночку і діточок?» Часто ми розмовляли про це діло, і завжди Тарас просив моєї ради і помочі знайти йому місце для оселі і «дівчину», але дівчина щоб була доконче українка, проста, не панського роду, сирота і наймичка.

От і стали ми з ним декуди їздити і шукати йому задля кишла такого місця, «щоб Дніпро був під самим порогом». Незабаром і знайшли ми таке місце, і справді чудове! Над самісіньким Дніпром, з невеликим ліском. Ця земелька – може, чи й було дві десятини – належала до власності п. Парчевського. Стали ми єднати цього поміщика: він – ні се ні те, рад би і продати, та видно, що чогось мулиться, – ніби хоче воловодити. Тим часом Тарас попрощався з Україною і поїхав в Петербург, припоручивши мені купити грунт чи в Парчевського, чи деінде і збудувати йому хату.

З того часу й почалася між нами переписка. Усі листи Тараса я переслав вам; вони напечатані, і додати до них небагацько треба.

В останній раз, виряджаючи Тараса в Петербург, я провів його аж до Межиріча, а він всю дорогу твердив мені: «Не гайся ж, братику, з грунтом, кінчай швидше з Парчевським та будуй хату, так щоб нам укупі поселиться і доживати віку»” [84, 32].

На жаль, поміщик Никодим Парчевський, котрий у 1852 – 1854 роках уже був під слідством за участь у незаконному продажі землі, не наважився продати ділянку опальному Поетові. Окрім того, не виключено, що зволікання, а потім відмова у продажі були “замовними” з боку влади:

“Тим часом Парчевський звістив мене [В. Г. Шевченка – Одн.], що, перше ніж згодитися йому з Тарасом за грунт, треба спитати генерал-губернатора, «чи можна Шевченкові купувати землю, бо часом щоб не вийшло чого». Не зійшовшися з Парчевським, став я шукати деінде грунту. Знаходив не один, але ж, наче на лихо, не довелося купити ні один. І чудне діло! Усюди траплялася одна головна притичина: «Треба спитати генерал-губернатора». Та так і питалися, аж поки безталанному поетові не прийшлось добути грунт під домовину!..” [84, 33]

Не пощастило і з одруженням. Уподобав Поет селянку, кріпачку князя П. Лопухіна Хариту Довгополенко, прохав Варфоломія Григоровича, котрий був управителем княжого маєтку в Корсуні, і в якого Харита на той час служила, переговорити з нею. Та ж відповіла відмовою й небажанням іти за “старого та лисого”. Не наважився родич писати Шевченкові правду – написав, що Харита йому не пара, що стала вона грубою, непокірною й сердитою. Тим часом до неї посватався парубок, якого дівчина давно кохала, й надії Тарасові були вкотре розбиті.

Історія, як відомо, не визнає умовного способу, та іноді мені хочеться хоч на мить уявити Великого Кобзаря одруженим, справді сім’янином, дбайливим чоловіком, батьком і поміркувати, чи такий стан справ не став би на заваді Місії, покладеній на Митця Силами Світла? Адже цілком імовірно, що маючи кохану дружину, любих діток, Поет, турбуючись про їх майбутнє, вже не наважувався б відверто виступати проти основ влади, піддаючи родину небезпеці. Писав би, можливо, закриваючи очі на дійсність, ідилічні картини з селянського життя, поверхові замальовки у фольклорному стилі й був би одним із багатьох, але аж ніяк не тим, ким він став насправді. Тому мені здається, що навіть цей довічно самотній статус Шевченка був частиною Божественного Плану, частиною згаданої вище Місії Тараса – Будителя Народної Свідомості.

На цих словах – до побачення!

Ваша Однодумниця.