Автор – Однодумниці (10.11.2012 р.)

Ігор Ольшевський

Доброго дня, cердечна моя Приятелько!

Щиро дякую Вам за теплий відгук про мої книги. Приємно, що Вас теж цікавить ідея зв’язку імені людини з її вдачею та долею, яку висловлював свого часу отець Павло Флоренський і яку прагнув підтвердити в цілій низці есеїв автор цих рядків. Ваші доповнення до моєї лекції про Агатангела Кримського були дуже доречними, як доречним є і Ваш теперішній лист.

Варто сказати, що думка написати якщо не великий есей, то бодай грунтовну статтю про Великого Кобзаря вперше виникла у мене одразу після завершення книжки про Лесю Українку, проте ці наміри справді одразу ж розбивалися об стіну власної невпевненості та численних запитань на кшталт: “А що я нового скажу цим твором? Чи не буде він схожим на більшість видань із Шевченкіани? І, зрештою, чи маю я взагалі право братися за цю знакову тему?” Так тривало, либонь, до Вашого листа. Прочитавши його, я зрозумів: пора! Отже, починаємо.

Якщо з твердженнням Івана Глинського щодо Миколи Гоголя навряд чи можна погодитися беззастережно – адже образ Тараса Бульби збірний (що підтверджував і сам Микола Васильович), і Тарас Федорович був далеко не єдиним прототипом славного гоголівського персонажа: дослідники називають, зокрема, імена курінного отамана Війська Запорізького Низового Охріма Макуху (славного пращура видатного мандрівника і вченого Миколи Миклухо-Маклая), наказного гетьмана Правобережної України Остапа Гоголя (до речі, одного з предків автора “Тараса Бульби”) та ін. – то місія Тараса Шевченка охарактеризована на диво точно: співець народу, його болів і сподівань, мрій про “сім’ю вольну, нову” і “оновлену землю”.

Річ у тім, що у вільному українському перекладі з давньогрецької Тарас означає “бунтар” (інше значення – “будитель”). Бунтарське ж начало було закладене у Тарасові Шевченку з дитинства, як і невтолима жага до пізнання (а що є така жага, як не підсвідомий бунт проти власного незнання і прагнення вирватися з його полону, пробудитися, говорячи словами Франсіско Гойї, зі “сну розуму”?). Хрестоматійною уже стала історія про наївні уявлення малого Тараса щодо Світобудови, його мрію знайти залізні стовпи, що підпирають небо. Але в іншої дитини це так би й залишилося мрією, яка одразу ж наштовхнулася б на усвідомлення неможливості її здійснення і поступово згасла б, поступившись іншим, реальнішим для втілення в життя. Тарас же пішов шукати ці “стовпи”. Ось як про це розповідає сам Поет у повісті “Княгиня”, написаній, як і вся його проза, російською мовою з українізмами:

“Видал я на своем веку таки порядочные сады, как, например, Уманский и Петергофский, но это что за сады! Гроша не стоят в сравнении с нашим великолепным садом: густой, темный, тихий, словом, другого такого саду нет на всем свете. А за садом левада, а за левадою долина, а в долине тихий, едва журчащий ручей, уставленный вербами и калиною и окутанный широколиственными темными зелеными лопухами; а в этом ручье под нависшими лопухами купается кубический белокурый мальчуган, а выкупавшись, перебегает он долину и леваду, вбегает в тенистый сад и падает под первою грушею или яблонею и засыпает настоящим невозмутимым сном. Проснувшися, он смотрит на противуположную гору, смотрит, думает и спрашивает сам у себя: «А что же там за горою? Там должны быть железные столбы, что поддерживают небо! А что если бы пойти да посмотреть, как это они его там подпирают? Пойду да посмотрю, ведь это недалеко».

Встал и, не задумавшись, пошел он через долину и леваду прямо на гору. И вот выходит он за село, прошел царыну, прошел с полверсты поля; на поле стоит высокая черная могила. Он вскарабкался на могилу, чтобы с нее посмотреть, далеко ли еще до тех железных столбов, что подпирают небо.

Стоит мальчуган на могиле и смотрит во все стороны: и по одну сторону село, и по другую сторону село, и там из темных садов выглядывает треглавая церковь, белым железом крытая, там тоже выглядывает церковь из темных садов и тоже белым железом крытая. Мальчуган задумался. Нет, думает он, сегодня поздно, не дойду я до тех железных столбов, а завтра вместе с Катрею: она до череды коров погонит, а я пойду к железным столбам; а сегодня одурю Микиту (брата), скажу, что я видел железные столбы, те, что подпирают небо.” [115, ІII, ].

Людина, далека від творчого мислення, побачить тут хіба що неслухняність хлопчака і його схильність до неправдомовства (“одурю Микиту”), тоді як насправді йдеться про зародки творчої фантазії, яка згодом пробудить у малому Тарасикові Поета й Художника.

Згаданий уже бунт проти власного незнання невдовзі зумовить великий інтерес до навчання. На жаль, детальних автобіографічних записок по собі Поет не залишив (за винятком повісті “Княгиня” й не надто великого, датованого 18-м лютого 1860 року “Народного чтения” з викладом власного життєпису). Тому нерідко доводиться звертатися до спогадів родичів та сучасників Шевченка, яким той міг звірятися у хвилину відвертості та й – чого гріха таїти? – до реконструкцій Поетового дитинства у творах художньої літератури (адже інтуїція письменника іноді може подекуди сягнути навіть глибше, аніж зусилля дослідників-науковців).

Тож зі спогадів Тарасового шкільного товариша Гната Бондаренка, який служив церковним титарем у селі Кирилівці (нині – Шевченкове), відомо, що Тарас Григорович учився грамоти в місцевого дячка. Традиційно вважається, що першим учителем Тараса був місцевий дяк Совгир (про це, зрештою, йдеться у видрукуваному 1978 року “Літописі життя і творчості Т. Г. Шевченка” Василя Анісова та Єлизавети Середи [2, 9]. Та й сам Великий Кобзар у цитованій уже “Княгині” писав:

“Через два-три года я уже вижу себя в школе у слепого Совгиря (так назывался наш нестихарный дьячок), складывающего «тму, мну».” [115, ІII, ].

Досі немає певності, хто саме був отим Совгирем – дяком, схожим на запорожця… Олександр Лазаревський, Михайло Чалий, Василь Маслов стверджували, що Тараса вперше віддали в науку до міщанина Губського, однак Олександр Кониський більше схилявся до версії про опального кирилівського священика Василя Губського, оскільки міщанин не міг учителювати в церковній школі [41, 37].

Інша кандидатура на Совгиря – дяк Павло Рубан, котрий, очевидно, теж мешкав при тій же школі й мав своїх учнів. Саме на Рубана як на першого вчителя майбутнього Поета вказував, за словами О. Кониського, “Тарасів брат в третіх і майже одноліток з ним” Петро Павлович Шевченко [41, 38]. Про ідентичність Павла Рубана і “сліпого Совгиря” писалося і у ХХ столітті, зокрема, в опублікованій 1960 року в серії ЖЗЛ книзі Леоніда Хінкулова “Тарас Шевченко” [101, 17, 18]. Ототожнює Павла Рубана з Совгирем і сучасний дослідник – академік Іван Дзюба [25, 22].

“Совгир”, очевидно, – це прізвисько, яке, ймовірно, походить від тюркського “салгир”, що означає “гірська ріка” (до речі, таку назву має й річка у Криму). Відповідна до прізвиська бурхливість і крутизна вдачі, непередбачуваність долі зримо постають із тієї скупої інформації, яку доводить до нас Тарас Григорович:

“Нрава он [Совгир – І. О.] был более сурового, нежели веселого. А в отношении житейских потребностей и вообще комфорта он был настоящий спартанец [115, ІII, ].

Совгир справді міг бути покараним за якийсь аморальний учинок священиком (“спартанський” спосіб життя – чи не шлях спокути гріхів?), а міг виявитися людиною з числа останніх “мандрованих дяків” (за Іваном Дзюбою) або й просто освіченим і талановитим… авантюрником, котрий потрапив до Кирилівки суто випадково:

“Совгирь-слипый (слепым его звали за то, что он был только косой, а не слепой) был в нашем селе дьячком – не то чтобы стихарным, настоящим дьячком, а так соби, приблудою” [115, ІII, ].

Звернімо увагу на слово “приблуда” – навряд чи так міг назвати письменник людину, котра вже була священнослужителем (тим паче у Кирилівці, де отця Василя, напевно ж, пам’ятали). Ким був Павло Рубан, достеменно невідомо, але із цих двох підстав бути Совгирем із “Княгині” у нього набагато більше. Не варто також забувати й того, що Кобзарева повість, попри наявність автобіографічних моментів, усе ж є не мемуарним, а художнім твором, тож і образ Совгиря міг бути збірним, стосовним до обох прототипів.

Читаємо “Княгиню” далі:

“Предшественник его [Совгиря – Авт.], Никифор Хмара, тоже был у нас нестихарным дьячком; только раз у тытаря на меду захворал ночью, а к утру и помер, Бог его знает отчего. А Совгирь-слипый случился тут же у тытаря на банкете, да, не долго думаючи, в следующее же воскресенье стал на клиросе, пропел обедню, прочитал Апостола, да так прочитал, что громада и сам отец Касиян только чмокнули. Вот так после обедни громадою был провозглашен слипый Совгирь дьячком и с честию, подобающею его сану, введен был в школу, яко в свою дидивщыну. Великий человек громада!” [115, ІІІ, ].

Отакий-от добродій і став навчати грамоти кирилівських школярів. Варто сказати, педагогічний процес у цій прицерковній школі, де жив і сам Совгир, – був далеко не творчим. Сиділи учні на ослонах за столом у надзвичайно бідній обідраній сільській хаті й повторювали за вчителем: “Тма, мна, здо, тло” або “буки-аз-ба, вєді-аз-ва, глаголь-аз-га” тощо. Дехто з учнів (подібно до Гриця зі славнозвісного оповідання Івана Франка), мабуть, і не міг збагнути до пуття, що воно означає – тільки не Тарас:

“Після вивчення «азбуковника», – згадував Г. Бондаренко, – Тарас Григорович перейшов до читання псалтиря. Приходячи додому після уроків, Шевченко довго просиджував над псалмами, захоплюючись їхньою поезією, декламуючи їх уголос” [84, 26].

Можливо, саме з того дитячого захоплення й постав у майбутньому задум переспіву Давидових Псалмів:

Не вступає раду,

І не стане на путь злого,

І з лютим не сяде.

А в законі Господньому

Серце його й воля

Навчається, і стане він,

Як на добрім полі

Над водою посажене

Древо зеленіє,

Плодом вкрите. Так і муж той

В добрі своїм спіє,

А лукавих, нечестивих

І слід пропадає,

Як той попіл над землею

Вітер розмахає.

І не встануть з праведними

Злії з домовини,

Діла добрих оновляться,

Діла злих загинуть.

[115, І, 358]

[Сакральна лексика у творах Тараса Шевченка подається згідно з релігійним каноном.]

Та охота до навчання й бунт проти власного незнання нерідко вступали у суперечність із іншим бунтом – проти рутинності шкільного процесу. Здібному й кмітливому Тарасові, котрий випереджав своїх однолітків у вивченні тієї ж таки азбуки, було нудно сидіти у школі й чекати кінця уроку:

“И, проскладавши, бывало, до «тля, мля», выйду из школы на улицу, посмотрю в яр, а там мои счастливые сверстники играют себе на соломе около клуни и не знают, что есть на свете и дьяк, и школа. Смотрю, бывало, на них и думаю: «Отчего же я такой бесталанный, зачем меня, сердечного, мучат над этим проклятым букварем?» И, махнувши рукою, дам драла через цвынтарь в яр к счастливцам на светлую, теплую солому, и только что начну свои гимнастические упражнения на соломе, как идут два псалтырника, берут меня, раба Божия, за руки и обращают вспять, сиречь ведут в школу, а в школе, сами здоровы знаете, что делается за несвоевременные отлучки” [115, ІІІ, ].

Били, варто сказати, у тій школі не лише за якісь порушення, а й так би мовити, авансом, для “страху Божого”. Ця екзекуція, що звалася “субітками”, справді відбувалася щосуботи – учень при цьому не мав права борсатися й пручатися, а повинен був спокійно лежати під різками й читати біблійну заповідь про “день суботній”. Сучасний дослідник життя і творчості Тараса Шевченка, праправнук Пайнтелеймона Куліша, нащадок знатного роду Вербицьких-Антіохів-Білозерських-Голіциних-Дорошенків-Забіл-Марковичів-Рашевських, кандидат технічних наук Володимир Сиротенко так коментує ці епізоди: “Важко сказати, хто був той Совгир, дяк, який став першим вчителем Тараса. Знаємо тільки, що він поров учнів нещадно, як і було заведено в ті часи, коли вважалось, що ніщо так не закріплює пам’ять, як биття” [75]. Зрештою, й сам Великий Кобзар у вступі до поеми “Гайдамаки” згадував ті роки не лише з гіркотою, а й з вдячністю:

Добре били, а багато

Дечому навчили!

[115, І, 104]

А в “Княгині” маємо рядки, сповнені щирого співчуття до суворого дяка-вчителя:

“Мир праху твоему, слипый Совгирю! Ты, горемыка, и сам не знал, что делал; тебя так били, и ты так бил и не подозревал греха в своем простосердечии! Мир праху твоему, жалкий скиталец! Ты был совершенно прав!” [115, ІІІ, ].

Час же, коли було вивчено Псалтир і малий Тарас почав навчатися у Совгиря “скорописанню”, Поет згодом назве “майже щасливим” для себе.

Та навіть це вельми відносне “щастя” було недовгим. У серпні 1823 року помирає мати Тараса, батько лишається вдівцем з шістьма дітьми, і, не чекаючи річниці, вже у жовтні того ж року – лише з розпачу й єдиного бажання, щоб у хаті була господиня) бере шлюб із сестрою дружини Оксаною – молодою вдовою, матір’ю трьох дітей.

Про ті роки Поет згадував як про пекло в “найогидливішому” його вияві. Постійні сварки між зведенятами, а також між батьком та мачухою, люта ненависть останньої до малого Тараса саме через його непоступливість і непокірність вдачі – все це боляче вражало дитячу душу, спонукаючи до ранніх роздумів про людську жорстокість та несправедливість і сіючи у свідомість майбутнього Митця передумови для подальшого спротиву їм. Чи не найприкрішим спогадом тих років стала історія з крадіжкою грошей у пожильця-солдата, безпідставним звинуваченням Тараса й жорстокою розправою над хлопцем дядька-садиста Павла (насправді гроші вкрав рідний син Оксани Степан).

Перший поштовх до творчості теж, як правило, надходить у дитинстві. Так у згаданого вже Гната Бондаренка читаємо:

“Десятирічний Шевченко любив слухати розповіді старих про минуле своєї батьківщини. Любив також майбутній поет слухати пісні. Часто ховався він у садок, аби послухати пісні… Він любив розпитувати хлопчиків, які працювали у попів, на панщині, про те, хто з них що робив, скільки заплатили за роботу, як з ними поводяться” [84, 26].

Тож окрім кривд, яких випало на долю дитини аж надто багато, – Волею Провидіння, таким чином, формувався майбутній Співець Свободи (власне, для цього він і народитися повинен був кріпаком), – уже в тому ранньому віці почали виявлятися й таланти (зокрема до малювання – так, родич Тараса Варфоломій Шевченко згадував про перші його малюнки які, на жаль, не збереглися – “коні і москалі, мальовані на грубому, сірому папері” [84, 27]), й поетичність душі, й співчуття до знедолених, і інтерес до історії рідного краю, якою б жорстокою та кривавою вона не була. Звернімося ізнову до тексту “Гайдамаків”, точніше до епілогу поеми, де автор пригадує, як

По чарці з сусідом випивши тієї,

Батько діда просить, щоб той розказав

Про Коліївщину, як колись бувало.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Сусіди од страху, од жалю німіли.

І мені, малому, не раз довелось

За титаря плакать. І ніхто не бачив,

Що мала дитина у куточку плаче.

Спасибі, дідусю, що ти заховав

В голові столітній ту славу козачу:

Я її онукам тепер розказав.

[115, I, 187]

Часто читані батьком Четьї-Мінеї – Житія Святих, – вкупі з розповідями дідуся та власними спостереженнями за життям селян, любов до народної пісні, якраз і склали фундамент майбутнього літературно-мистецького явища, ім'я якому – творчість Тараса Григоровича Шевченка як Поета, Прозаїка, Драматурга, Художника і Громадянина. А були ж іще чумакування з батьком (почалися вони, як стверджує В. Сиротенко, саме після згаданого вище інциденту з крадіжкою грошей у солдата – раніше Григорій Іванович, вирушаючи в дорогу, брав із собою Тарасового старшого брата Микиту).

Вразливий хлопчина чи не вперше після мандрівки до “залізних стовпів” зміг вирватися з домашнього пекла за межі рідного села й відвідав Звенигородку, Умань, Єлисаветград (нині Кіровоград) – місця, про які досі лиш чув від діда, і які згодом ставали місцями дії творів уже дорослого Поета. Одначе враження від тих поїздок теж були далеко не радісними – напевно ж, не з чуток дізнався Тарас, якою важкою й небезпечною для життя була ця справа, коли чумакові доволі часто загрожувала загибель чи то від рук розбійників, а чи від хвороби, підхопленої в дорозі, й, либонь, далеко не завжди товариші виявлялися, як у поезії “У неділю не гуляла…”, вірними й чуйними друзями:

В степу на могилі,

Зажурились чумаченьки,

Тяжко зажурились.

“Благослови, отамане,

Коло села стати,

Та понесем товариша

В село причащати”.

Сповідали, причащали

Й ворожки питали –

Не помогло… з незціленним

В дорогу рушали.

[115, I, 280]

Бували, очевидно, й випадки, коли, – в разі появи у когось із чумаків явних симптомів чуми, холери, тифу чи інших заразливих смертельних недуг, – супутники, керовані інстинктом самозбереження, полишали бідолашного напризволяще. Мабуть, саме звідти оте пронизливе:

Не п’ється вода,

Прилучилась з чумаченьком

У степу біда.

Заболіла головонька,

Заболів живіт,

Упав чумак коло воза,

Упав та й лежить.

Із Одеси преславної

Завезли чуму,

Покинули товаришi –

Горенько йому.

Воли його коло воза

Понуро стоять.

А із степу гайворони

До його летять.

[115, І, 135]

А тим часом випробування на міцність тривало. Занедужавши в одній зі згаданих уже поїздок і тривалий час прохворівши, 1825 року помирає Григорій Іванович Шевченко. Згодом, у вірші “Якби ви знали, паничі…” Великий Кобзар так напише про цю трагічну подію та пов’язані з нею повороти власного талану:

(А ми малі були і голі),

Не витерпів лихої долі,

Умер на панщині!.. А ми

Розлізлися межи людьми,

Мов мишенята. Я до школи –

Носити воду школярам.

[115, ІІ, 222]

Негаразди зі школою почалися роком раніше… Ні, Тарас, попри часте биття, не втратив інтересу до науки. Але дяк Совгир, у якого, якого, як ми знаємо, хлопчина уже почав вивчати “скорописання”, змушений був покинути й село, і прицерковну школу, оскільки з Києва прислали справжнього, стихарного дяка – Петра Богорського:

“Совгирь-слипый сначала было поартачился, но принужден был уступить перед лицом закона и, собравши всю свою мизерию в одну торбу, закинув ее на плечи, взял патерыцю в руку, а тетрадь из синей бумаги с сковородинскими псалмами в другую и пошел искать себе другой школы. А братия моя по науке, аки овцы от волка рассыпашася, так они от нового стихарного дьячка, зане пьяница бе паче всех пьяниц на свете. Тяжко противу рожна прати! И я, терпеливейший из братии, наконец взял свое орудие – таблицу, перо, каламарь с мелом и пошел восвояси с миром, дивяся бывшему” [115, ІІІ, ].

Та зі смертю батька проблема добування хліба насущного постала аж надто гостро, й хлопчак змушений був повернутися до п’яниці-дячка, і не лише для навчання. Окрім усього, носив воду, топив грубу, читав над померлими Псалтиря замість дяка, який усе частіше виявлявся “не в формі”, а до всього зійшовся з мачухою Тараса і з того часу вони пиячили разом.

Педагогіка, а точніше, антипедагогіка Богорського відіграла свою згубну роль у житті юного Шевченка. І річ не лише в побоях і безбожному грабуванні учня (цей, з дозволу сказати, “вчитель” без найменших докорів совісті привласнив навіть подаровану Тарасові шкіру на чоботи). Обставини, в яких дедалі частіше опинявся хлопець, – особливо з наданням йому обов’язків шкільного “консула”, – могли непоправно деформувати його вдачу і навіть повністю здеморалізувати. Звернімося до хроніки життя Великого Кобзаря, написаної Олександром Кониським:

“Головним обов’язком “консула” [саме так визначив дяк тогочасний статус Тараса. – І. О.] було сікти школярів різками; тим-то школярі, щоб прихилити до себе ласку “консула” і щоб він під годину екзекуції не дуже боляче бив різками, приносили йому гостинці. Тарас зробився страшенним хабарником. Хто приносив йому більше дарунків, тому він менш різок давав; одну чи дві і то злегенька, та хватаючись швидче [так у О. Кониського] перечитати четверту заповідь; а хто приносив мало або зовсім не приносив хабаря, того бив боляче, читаючи повагом та зупиняючись: “Помни… день… суб…ботній” [41, 45, 46].

Відомий психотерапевт Ернест Цвєтков у своїй книзі “Майстер самопізнання або поринання в «Я»” [105, 98] наводить вельми цікаве міркування одного старого знахаря, суть якого зводиться до того, що власне ім’я людина повинна заслужити: до цього моменту вона має лише назву. Життя щомиті влаштовувало хлопчині іспит на право не просто називатися Тарасом-бунтарем, а бути ним, ставлячи його перед вибором – прийняти нав’язані п’яницею, гульвісою й здирником Богорським “правила гри” й невдовзі перетворитися в його подобу, а чи сказати дякові рішуче “ні”. Тарас вибрав другий шлях, удавшись, щоправда, при цьому до мір аж надто радикальних, як для дитини.

Уже на схилі свого недовгого віку, у 1860 році, Поет згадував про Богорського в листі до редакції журналу “Народное чтение”:

“Этот первый деспот, на которого я наткнулся в моей жизни, поселил во мне на всю жизнь глубокое отвращение и презрение ко всякому насилию одного человека над другим. Мое детское сердце было оскорблено этим исчадием деспотических семинарий миллион раз, и я кончил с ним так, как вообще оканчивают выведенные из терпения беззащитные люди, – местью и бегством” [115, V, ].

Якою була та помста, можна довідатися зі споминів Тарасового родича Варфоломія Шевченка:

“Раз якось учитель був дуже злий і пересік більшу половину школярів. Положили старшого з школярів (давно вже покійного) Василя Крицького. Вставши з-під різок і доправляючи штани, Крицький промовив: «Ех, нема на тебе Тараса!» Почувши ці слова, вчитель ще більше розжеврівся; знов положили Крицького і знов узявся вчитель періщити його!

Цей случай на мене, яко на новачка ще, зробив великий вплив; дитинне моє серце забажало довідатися, що то за Тарас такий, що його не можна й споминати у школі. Йдучи разом з Крицьким з школи по улиці, я спитав його про Тараса. Крицький розказав мені, що в школі нещодавно вчився школяр Тарас Грушевський (це уличне прізвище Шевченка); раз учитель вернувся в школу вельми п’яний, Тарас зв’язав його і висік різками, а сам покинув школу і тепер десь у панському дворі” [84, 28].

Та перш аніж поміщик Павло Енгельгардт у свій спосіб розпорядився Тарасовою долею, йому довелося ще довго поневірятися у пошуках учителя-маляра – то у Лисянці, де диякон-іконописець Єфрем бачив у хлопчині лише наймита, то у Стеблеві, то у Тарасівці, де дяк-хіромант (оце дива – церковник і окультник в одній особі!), глянувши на його долоню, виніс суворий вердикт – мовляв, ні до чого малий не здатен – навіть до шевства чи бондарства, не кажучи вже про малювання [30, 11]. Між Світлом й темрявою, отже, точилася запекла боротьба за Тараса, і остання всіляко перешкоджала становленню підлітка, прагнучи відвернути від призначеної для нього Місії.

Даруйте за довгий лист.

Зі щирою повагою

і вдячністю за підтримку –

Автор.