Автор – Однодумниці (26.11.2012 р.)

Ігор Ольшевський

Дорога Однодумнице!

Читаючи Вашого листа, згадав “Тарасові шляхи” Оксани Іваненко, де письменниця подала власне бачення епізоду, який спричинився до написання поезії “Мені тринадцятий минало…”. Наведу уривок зі скороченнями:

“Він [Тарас – Авт.] лежить на пагорку, забувши про ягнят, забувши про всі поневіряння і знущання. Ніби в білих чистих сорочках, виглядають хати з густих садів на горі, попід горою старий дуб, немов козак вийшов погуляти. Там тополі гнуться, розмовляючи з вітром. Ніби вся земля з гаями, садами, запашними луками живе, радіє і всміхається до сонця – і чомусь радіє і всміхається Тарас (…)

(…) Хмарки линули, линули, і раптом одна велика й темна закрила сонце.

Ніби прокинувся Тарас від сну чарівного. Що він? Кому він потрібний? Чого радів так і з сонця, і з неба синього, і з хат біленьких? Що в тих хатах? Скрізь там сльози, злидні, прокльони. Хіба є в нього хоч і така злиденна рідна хата? Що його, Тараса, чекає?.. Так гірко йому стало. Опустив голову на коліна й заплакав.

Немов вітер прошелестів травою, і чийсь ніжний приторк відчув він на шиї. Глянув. Дивилися ніяково й ніжно великі карі очі, а навколо рожевого личка, ніби сяйво сонячне, світлі кучері з коси вибилися.

– Чом же плачеш ти? Ох, дурний Тарас, бач, як малий, плаче. Давай я сльози тобі витру,– дівчинка витерла широким рукавом очі Тарасові.

Тарас дивився ніяково. Це ж Оксаночка, ота кучерява Оксаночка, з якою гралися маленькими! Вона виросла, стала ще краща. Тарас дивився ніяково, але ніби сонце засяяло знову. Вона сіла коло нього і поклала руку на плече.

– Не сумуй, Тарасику, адже, кажуть, найкраще від усіх ти співаєш, найкраще від усіх ти читаєш, ще й, кажуть, малюєш ти. От виростеш і будеш малярем, еге ж?

– Еге ж, малярем, – усміхнувся радісно.

– І ти розмалюєш, Тарасе, нашу хату, еге ж?

– Еге ж… А всі кажуть, що я ледащо і ні на що не здібний… – сказав він, але не сумно і ніби сам дивуючись, що так кажуть. При Оксаночці він не міг журитися, і взагалі при ній усе ставало зовсім іншим. – Ні, я не ледащо, я буду-таки малярем!

– Авжеж, будеш! – переконливо мовила Оксаночка і раптом засміялася. – А що ти ледащо, то правда. Дивись, де твої ягнята! Ой бідні ягняточка, що чабан у них такий, – вони ж питоньки хочуть!

Схопилися за руки й побігли вдвох до ягнят і, так само тримаючись за руки, весело погнали їх до води” [36].

Дійшов також висновку, що певною “відлигою” серед суцільних кривд у дитинстві можна назвати й службу Тараса в кирилівського священика Григорія Кошиця, оскільки той був людиною доброю (такої ж вдачі була й його дружина). Хлопець, – писав О. Кониський, – “і коней доглядав, і за погонича їздив, і за буфетчика правив, перемивав посуду, чистив ножі і виделки, топив груби і т. ін” [41, 54]. До обов'язків Тараса входило також возити сина Кошиця – Яся, – до школи у Богуслав, а оскільки отець Григорій мав добрий сад, то й продавати сливи та інші плоди на ярмарку в Буртах чи у Шполі. Спочатку він працював лише за харчі, а згодом – і за невелику плату. Вільними вечорами Тарас мав змогу читати Псалтир або Житія святих.

“Часом він, – читаємо далі у О. Кониського, – мальовав вуглем на коморі або на стайні; мальовав півнів, людей, церкви. Взагалі, у Кошиців йому жити було не зле. (…) Ніхто тут Тараса не кривдив. Одначе поривання, незрозумілі тоді задля його, тягли його несвідомо кудись інде і не давали йому призвичаїтися, як треба, до господарства. От[ець] Григорій і його паніматка не помічали за Тарасом охоти пильно братися до свого діла і перейнялися думкою, “що він ледащо, що до жодного діла господарського хисту у його нема” [41, 54]

А поміж тим над головою Тараса уже густішали хмари. Пішовши від Кошиців, він упродовж двох тижнів жив і навчався у хлипнівського (хлебнівського) маляра, котрий, хоча й визнав за хлопцем неабиякі здібності, проте ж не міг навчати кріпака без дозволу поміщика – тож відіслав Тараса по такий дозвіл. Це була пастка – управитель вільшанського ключа (групи маєтків Павла Енгельгардта) штаб-ротмістр у відставці Данило Дмитренко, замість очікуваної посвідки, узяв підлітка до панського двору у прислугу.

О. Кониський, посилаючись на “усний переказ Петра П[авловича] Шевченка” стверджує, що про це просив Дмитренкового помічника по кирилівському маєтку Яна Димовського Тарасів дід Іван [41, 55] [очевидно, все-таки йдеться про іншого Петра Шевченка – сина Тарасового брата Микити. Окрім того, цей епізод пам’ятав і брат Петра Микитовича Прокіп [93, 21]], у якого, звісно, намір був не “підставляти” хлопця (як тепер кажуть), а хоч десь прилаштувати його.

Традиційно вважається, що Тарас спочатку був при панському дворі кухарчуком, а вже потім – власне “козачком” у пана. Проте на кухню він потрапив, уже пройшовши певний служницький вишкіл у згаданого вже Я. Димовського, про якого Поет зберіг, до речі, добрі спогади і вже ставши вільним, листувався з ним і просив передавати йому поклони. Вочевидь, це не був звичайний “курс молодого слуги”: Ян Станіславович дбав і про інтелектуальний розвиток підлітка. Український літературознавець-емігрант Павло Зайцев посилаючись на свідчення Кобзаревого небожа (Микитиного сина) Петра, писав у своїй монографії “Життя Тараса Шевченка”, що за час прислуговування у Димовського хлопчина засвоїв від нього “властиво перші початки елементарної науки” [34, ].

Але це був час, коли Тарас відчув себе кріпаком не лише де-юре, а й де-факто. Вразлива його душа (зважмо, це був перехідний вік, коли підліток сприймає все як на оголеному нерві – особливо кривди) відчула всі сумні нюанси тієї зміни, що сталася з ним, поділивши життя хлопця на два періоди – той, коли він був наданий сам собі, де були дідові розповіді про минувшину, була Оксана і мрії про малярство, і той, який настав після взяття його до двору. Одноманітність праці на кухні не лише набридала меткому Тарасові – вона була зайвим нагадуванням про його неволю, а спроби бодай на короткий час відлучитися кінчалися для нього тривіально – нагаями, після яких були нові спроби, мрії про втечу на Кубань, гірке усвідомлення її неможливості й безвиході становища.

Думається, що такий стан справ був лише черговим етапом ініціації Шевченка, своєрідним ступенем посвячення в “Тараси” (бунтарі), коротше кажучи, шляхом від назви до справжнього імені. Волею Провидіння Поетові було відведено лише 47 літ життя, але певен, що в разі повного примирення зі згаданими вище обставинами, завершення земного життя настало б набагато раніше – може, й не сягнув би Тарас навіть 20-річного віку і вже точно в історії України та її культури ніколи б не постало Великого Кобзаря. Назва так і лишилася б записом у метриці, не перерісши в ім’я – більше того, це стало б початком повного розпаду особистості й перетворення її навіть не в когось, а в щось людиноподібне, яке втратило право жити і навіть померти по-людськи, а приречене животіти й, даруйте на слові, здихати.

Передбачаю осуд з боку фундаменталістів – мовляв, Автор відкидає таке наріжне поняття християнства, як смирення. Але згадане вище примирення, в жодному разі не є синонімом справжнього смирення, яке означає ніщо інше, як усвідомлення необхідності творення власної долі на виконання місії земного творця, закладеної в людині Творцем Небесним: “І Бог на Свій образ людину створив, на образ Божий її Він створив, як чоловіка та жінку створив їх” (Бут., 1: 27) [тут і далі, якщо немає спеціальних посилань, Біблія цитується в перекладі Митрополита Іларіона (Івана Огієнка) [6]]. Змирення з необхідністю виконувати закладену Богом місію людини і вжиття всіх можливих заходів для її виконання – ось суть смирення.

Що ж до Тараса Шевченка, на час отроцького випробування неволею напрям руху від назви до імені (а не навпаки) був у нього очевидним. Про це писав і Олександр Кониський:

“Так не така ж у Тараса вдача була, щоб коритися, немов віл той у ярмі: благородний дар високих талантів ворушив йому душу; хлипнівський дякон-маляр бентежив йому серце; дим і чад пекарні не спроможні були заступити надію зробитися «хоч абияким малярем». Дмитренко й пекарня хоч і приголомшили цю надію, але не викоренили її і, певна річ, Тарас марив нею; вона зоріла йому на обрії життя, миготіла десь – хоч далеко-предалеко, так далеко, що хлопець неспроможен був сказати собі, де вона зоріє” [41, 61].

О. Кониський, як справедливо пишете Ви, ще в позаминулому столітті помітив ознаки явної боротьби Світла й темряви за Шевченка. Сили останньої намагалися зіштовхнути Тараса з призначеної йому Місії на хибний шлях раба із євангельської притчі, який замість пустити свій талант в обіг, закопав його, за що й був покараний господарем, сиріч Богом (Матв., 25: 18, 24-30). Відомо ж, що у притчі цій не про гроші йдеться, а про дари Господні, які треба нести між люди, а не притлумлювати їх у собі. Та знову ж ворог прорахувався:

“У таких людей як Тарас, – читаємо в життєписі Кобзаря, – хоч би як вони не корилися, хоч би як не підлягали волі гнобителів людського життя і духу, довіку не зникне та підойма до світа й волі, якою наділила їх природа. Природа – се сам Бог. В які пута її не куй, хоч в які тюрми її не муруй, а вона, чи сяк, чи інак, змагатиметься за своє право людське – і до останньої спромоги протестуватиме за право жити по власній волі, відповідно своєму призначенню, аби тільки не шкодячи життю інших. Так було і з Шевченком; та інакше і бути не могло з людиною, що носила в собі величезну силу поривання до світа і волі. І хоч як багацько притерпів Тарас, а таки вийшов з ярма на волю, з темного льоху на світ Божий. Енергія світа завсіди непомірно міцніша за енергію темноти” [41, 61].

І Світло перемогло, хоча й у досить незвичний спосіб (воістину – шляхи Господні несповідимі!) – Тараса (найімовірніше, за рекомендацією тих же таки Данила Дмитренка чи Яна Димовського) забрали з пекарні до покоїв самого Павла Енгельгардта “козачком” (слугою), але з перспективою стати “кімнатним малярем”. Восени 1829 року пан вирушив до Вільна (Вільнюса) і з ним, зрозуміло, поїхав Тарас…

Можуть заперечити, яке ж тут Світло, коли йдеться про нову неволю? Та варто сказати, що з перебуванням Тараса у Енгельгардта не все так однозначно, як здавалося б на перший погляд, і як нерідко це зображають біографи Поета. Так, справді, становище “козачка” було принизливим – його обов’язком було “сидіти мовчки в кутку прихожої, доки не почує панського голосу з приказом: подати панові люльку, що стояла біля його ж, або налити йому в шклянку води” [41, 65]. Але знову ж таки це було випробування, й юний Шевченко реагував згідно з покликом душі й вібрацією імені:

“По врожденной мне продерзости характера, я нарушал барский наказ, напевая чуть слышным голосом гайдамацкие унылые песни и срисовывая украдкою картины суздальской школы, украшавшие панские покои. Рисовал я карандашом, который – признаюсь в этом без всякой совести – украл у конторщика” [115, V, ].

Ясна річ, крадіжка (як згодом побачимо, не лише олівцями обходилось, а й лубочними картинками зі стін) – гріх і нікому не робить честі, але це був, так би мовити, “побічний симптом” того ж таки бунту: прагнення малювати наштовхнулося на неможливість придбання засобів для цієї справи й щоб реалізувати це бажання, хлопчині довелося піти на неадекватний вчинок, який, одначе, як би парадоксально це не виглядало, був цілком доцільним у цих умовах: зберегти позірну “доброчесність” означало “закопати свій талант”, здійснивши намір сил темряви. “…Не жажда стяжания управляла мною, но непреодолимое желание срисовать с них как только возможно верные копии”, – напише згодом Поет [115, V, ].

Поки що завершуватиму своє “посланіє”, бо вже, либонь, повернуло за північ, а завтра вранці вставати і йти на роботу, Кажу про це без нарікання – адже журналістська професія завжди багата на цікаві зустрічі, які будь-якої миті можуть стати творчою “поживою” для мого “alter ego” яко письменника.

Зі щирою повагою –

Автор.