Автор – Однодумниці (18.02.2013 р.)

Ігор Ольшевський

Здрастуйте, моя Однодумнице й Соратнице!

Що значить “перебиваєте хліб”? Самі ж кажете, що одна голова – добре, а дві – краще. Разом ми з Вами й прийшли до розшифрування символічного значення ймення Великого Кобзаря. І що значить “дилетантські міркування”? Ваша версія не є голослівною, вона достатньо аргументована, а якщо в когось можуть виникнути зауваження чи навіть заперечення – це теж нормально (адже скільки людей, стільки й думок).

Небезпека буквального тлумачення й цинічного використання рядків зі Святого Письма з корисливою метою, на жаль є, й залишиться доти, доки існують недоброчесні люди, котрі, може, й Біблію читали, даруйте, як “Муму” в п’ятому класі, але при загальній тенденції до зростання релігійності населення, вдаються до мімікрії, висмикуючи з контексту фрази і притчі. Але в цьому ж і слабкість їхня, що не дочитуються вони (чи свідомо не бажають дочитатися – це ще гірше) до істинного смислу біблійних текстів. Інакше б знали, що невиплата зарплати, невіддавання того, що належить за працю, є прямим порушенням заповіді “не вкради” Адже у Книзі Книг є конкретні вказівки на необхідність винагороди за сумлінну працю – згадаймо наведені Вами слова про робітника, вартого своєї поживи, а також крилаті рядки апостола Павла – “Хто не працює, той не їсть”, – що були взяті на озброєння навіть у часи, коли при владі були… атеїсти. Наведу цей фрагмент повністю:

“Самі бо ви знаєте, як належить наслідувати нас. Бо ми поміж вами не сидні справляли, і хліба не їли ні в кого даремно, але в перевтомі й напруженні день і ніч працювали, щоб не бути нікому із вас тягарем, не тому, щоб ми влади не мали, але щоб себе за взірця дати вам, щоб нас ви наслідували.

Бо коли ми в вас перебували, то це вам наказували, що як хто працювати не хоче, нехай той не їсть!

Бо ми чуємо, що дехто між вами живуть по-ледачому, нічого не роблять, а тільки вдають, ніби роблять.

Таким ми наказуємо та благаємо Господом нашим Ісусом Христом, щоб мовчки вони працювали та власний хліб їли” (2 Сол., 3: 7-12).

Принцип оплати “від кожного за здібностями, кожному за працею” є якраз принципом не атеїстичного, а, так би мовити, християнського соціалізму. І хіба йому суперечить інший принцип – “дармо дістали, дармо й давайте”? Та анітрохи! Йдеться про примат духовного над матеріальним, про застереження від перетворення заробляння грошей у самоціль збагачення, від вимагання хабарів або, принаймні, чогось більшого, аніж цього варта праця. Суть “Кобзаря Дармограя” – в тому, що він не робить, як би нині сказали, “бізнесу” на своїх талантах, а творить за покликом душі, навіть якщо отримує за це більше ударів долі, аніж ознак визнання, як і у процитованому вами уривку з вірша “Перебендя”:

Хоть сам світом нудить.

[115, І, 110]

“Дармограй”, отже, мислився як синонім “Перебенді” – людини, що вміє до ладу розповісти цікаву історію, проспівати гарну пісню тощо. А мотиви розчарування були просто неминучими у неволі виявами гіркого настрою, і не можна сказати, що Поет не намагався їх подолати (якби це було інакше, він би з заслання просто не повернувся). Досить перечитати невольничу поезію Тараса Шевченка, аби пересвідчитися, що поряд із творами, позначеними болем, бачимо й світлі картинки – це помітно вже на “казематних” поезіях:

Хрущі над вишнями гудуть.

Плугатарі з плугами йдуть,

Співають, ідучи, дівчата,

А матері вечерять ждуть.

Сем’я вечеря коло хати,

Вечірня зіронька встає.

Дочка вечерять подає,

А мати хоче научати,

Так соловейко не дає.

Поклала мати коло хати

Маленьких діточок своїх,

Сама заснула коло їх.

Затихло все, тілько дівчата

Та соловейко не затих.

[115, ІІ, 17, 18]

Так і в умовах солдатчини поряд із мотивами безпросвітної туги та гніву на можновладців, іноді захованим під історичну чи біблійну тематику (“Царі” та ін.), раптово з’являлися поетичні малюнки, які можна умовно назвати й ідилічними (“І досі сниться: під горою…”), і навіть гумористичними (“У перетику ходила…”, хоч і в цій жартівливій поезії академік Максим Рильський вбачав прихований трагізм і, смію думати, мав рацію: особисто мені награна бравада героїні трохи нагадує заключний епізод із “Тарасової ночі”, де кобзар грає веселої “з журби”). Розчарування ж змінювалося впевненістю в необхідності творити, попри всі перешкоди та заборони:

Звичайне, нишком. Нумо знову,

Поки новинка на основі,

Старинку Божу лицювать.

[115, ІІ, 71]

Отак ми з Вами підійшли до ролі числа в долі Тараса Шевченка. Сума цифр дня, місяця й року народження Поета становить 26. Додавши її до самого року, отримуємо 1840. Як відомо, це рік виходу з друку першого “Кобзаря” – від того часу, за традицією, таку назву має кожна велика збірка поезій Т. Шевченка.

Сума цифр числа 26 дорівнює 8-ми. Автори книги “Біблійна нумерологія” Сергій Неаполітанський та Сергій Матвєєв співвідносять вісімку з таїнством Безмежності, вічного й безперервного руху по спіралі [55, 111]. У християнстві вісімка також має значення безсмертя душі, або – як мовиться в Символі Віри, – “життя будучого віку”. У проміжки, позначені вісімками, в житті людини, як правило, відбуваються події, які в майбутньому можуть увічнити, обезсмертити її ім'я. Вісім років Тарасові виповнилося 1822 року. Саме тоді, можливо, в дитини вперше виявилося бажання малювати. Того ж року хлопець почав навчатися грамоті. Майбутні перипетії літературно-мистецького та громадського життя, схоже зійшли з “зерен”, які були “посіяні” в той доленосний рік.

1830 рік – час завершення другої вісімки, – ознаменувався, за висновками В. Анісова та Є. Середи, знайомством у Вільні з вільною (даруйте, за тавтологію) дівчиною-полячкою Ядвігою Гусиковською (Дзюнею або Дунею, як її звав Тарас). Про неї Шевченко згадував і через 27 років потому, у своєму “Журналі” (запис від 5 вересня 1857 року): “Во сне видел церковь святыя Анны в Вильне и в этой церкви молящуюся милую Дуню, чернобровую Гусиковскую” [114, V, ].

Так само і в книзі Михайла Чалого “Життя і твори Тараса Шевченка” читаємо: “Почуття першого юнацького кохання, що запало йому в душу, до дівчини, яка належала до іншого середовища й мала незалежний спосіб думок, дуже сильно вплинуло на його забиту, загнану, проте глибоко вразливу натуру. Ця перша симпатія, за визнанням самого поета, ушляхетнила його душу, піднісши його у власних очах. «Мені вперше тоді спало на думку (переказував він Сошенкові): чого б то й нам, кріпакам, не бути такими самими людьми, як інші вільні стани?»” [106, 20]. Як писав той же М. Чалий у статті “Нові матеріали для біографії. Спогади про Тараса Шевченка” (Основа. – 1862. – № 5. – С. 45-61. – № 6. – С. 1-27), з якої згодом і постала згадана вище книга, ця дівчина “немало турбувалася про нього: сама шила йому сорочки, прасувала манішки й галстуки” [84, 52].

Варто сказати, що стосунки з Ядвігою були для Тараса не лише бентежним спілкуванням з коханою людиною, а й потужним, як би нині сказали, “тренінгом” з вивчення польської мови – Дзюня поставила перед юнаком умову: спілкуватися лише польською (М. Чалий, котрий не відзначався особливою політкоректністю щодо поляків, говорив про це набагато різкіше [106, 20]). Не думаю, що така умова була Тарасові до вподоби, але базові знання (завдяки Янові Димовському) у нього були, тож підігрітий коханням “експрес-курс” із мови Міцкевича пішов майбутньому Поетові на користь – про рівень його володіння польською мовою вже говорилося.

17 (29) листопада цього ж року розпочалося польське визвольне повстання. Питання про те, чи був Тарас його очевидцем у Варшаві, належить до числа “темних місць” біографії Великого Кобзаря.

Версію наявності в житті Шевченка бодай короткого “варшавського періоду” поділяли чимало сучасників Поета – зокрема художник Іван Сошенко, чиї спогади частково були використані М. Чалим у “Нових матеріалах до біографії”. Також Микола Костомаров у своїх “Споминках про Шевченка” згадував:

“Він [Тарас Григорович. – Авт.] ні перед ким не соромився свого походження, але не любив багато говорити про нього, і чимало з того, про що він розповідав, висловлювалося завжди з недомовками; так, наприклад, він розповідав, як він був у Варшаві під час повстання 1830 року і як революційний уряд випровадив його з іншими росіянами, давши йому грошей тодішніми революційними асигнаціями; проте з якого приводу він потрапив до Варшави – цього не говорив; так само не чув я від нього подробиць, яким побитом він опинився після того в Академії мистецтв” [84, 145].

У матеріалі Миколи Білозерського “Тарас Григорович Шевченко за спогадами різних осіб (1831– 1861 pp.)”, уперше опублікованому 1882 року в журналі “Киевская старина” (кн. 10. – С. 66–77) є й фрагмент “Про Шевченка у Варшаві”:

“Шевченко в 1840-х роках розповідав малоруському поетові 30-х і 40-х років Вікторові Миколайовичу Забілі (який жив на хуторі біля Борзни, пом. 1869 p.), що коли його, як дворового кріпака, вели взимку етапом з Варшави до Петербурга, то в нього порвався один чобіт, так що відпадала підошва, і Шевченко, щоб не відморозити ноги, змушений був міняти чоботи, взуваючи на якийсь час цілий чобіт на ногу, що мерзла в драному чоботі; ці зупинки набридли етапним солдатам, і один з них ударив Шевченка по шиї. Це може відноситись до 1831 року, коли Шевченко був у Варшаві і його випровадили разом з іншими росіянами за розпорядженням польського революційного уряду” [84, 163].

Зрештою, інформації про поїздку Енгельгардтів до Варшави (і зокрема про навчання Шевченка у відомого художника Лампі), вірили, окрім М. Чалого, й такі автори, як Олександр Кониський і Павло Зайцев, хоча існує плутанина з тим, про якого саме Лампі йдеться (і Чалий, і Кониський називають лише прізвище). П. Зайцев упевнений, що йдеться про Франца Ксав’є (або – на польський лад – Францішека Ксаверія) Лампі (1782 – 1852) [34, 36], Валерія Смілянська – автор коментарів до книги М. Чалого, – схиляється до думки про його брата Йогана-Баптиста Лампі-молодшого (1775 – 1837), котрий до того ж працював у Вільні (!) з жовтня 1829 по червень 1830 року (й навіть написав портрет Софії Енгельгардт) [106, 247]. Натомість Омелян Пріцак, обминаючи питання про Варшаву, але поділяючи версію про віленське навчання Тараса у Лампі, стверджує, що у Вільно в ті часи працював саме Франц (Франческо) Лампі [62, 109].

Говорячи про любов Тараса, П. Зайцев, посилаючись, услід за М. Чалим, на І. Сошенка, вважав, що знайомство юнака з Ядвігою відбулося саме у Варшаві (й це після того, як був опублікований Кобзарів щоденник, де було описано його сон про “Дуню”, котра молилася у віленській церкві святої Анни – навряд чи переживши “варшавське кохання” Шевченко бачив би уві сні Вільно). О. Кониський, навпаки, висловлював упевненість, що познайомилися молоді люди ще у Вільні. На підтвердження своїх здогадок Олександр Якович цитував лист Великого Кобзаря до Броніслава Залєського від 10 лютого 1857 року [115, VІ, 120]: “Вільна дорога моєму серцю по споминках”. Окрім того, він наводив свідчення К. Болсуновського [очевидно, йдеться про Карла Болсуновського – згодом відомого українського історика-нумізмата, археолога, музейного діяча польського походження. – Авт.], якому “хвалився Сошенко, що те перше кохання Шевченкове була полька-варшавянка, але жила вона у Вільні [41, 69].

Зрештою, і В. Сиротенко (Вербицький) у статті “Чому Тарас не хотів згадувати про перше кохання”, опублікованій 2004 року в 10-му числі тижневика “2000 – Аспекти” пише, що познайомилися й покохалися молоді люди все-таки у Вільні, а в лютому 1831 року пани відбули до Петербурга, але… без Тараса, який начебто відпросився у своєї покровительки – Софії Енгельгардт – нібито попрощатися з Ядзею і так до виїзду й не повернувся:

“Тарас думав перебути у друзів Ядвіги, а потім якось позбавитись і кріпацтва. Він вже знав досить втікачів, які купили нові документи і жили вільними людьми. Та не так сталося, як гадалося. Ядзя забажала, щоб Тарас приєднався до студентів, які йшли до повстанців. Тараса не вабила перпектива воювати зі зброєю в руках. Він відмовився. Тоді Ядзині друзі видали його уповноваженому віленського гарнізону, якому пан Енгельгардт доручив знайти Тараса, щоб відправити етапом як втікача до пана в Петербург” [76].

У есеї ж, написаному за розповідями славних Сиротенкових предків (його неважко знайти в Інтернеті [77]), бачимо вже іншу картину: Володимир Васильович усе ж таки згадує про від’їзд Ядвіги з братом до Варшави, й Тарас відпрошується у пані не попрощатися з Ядзею у Вільні, а поїхати до Варшави нібито для навчання у Й.-Б. Лампі, якому рекомендував свого здібного учня його попередній учитель, відомий литовський художник Йонас Рустемас (Ян Рустем) – бо ж Віленський університет був закритий через студентські бунти (“бакалярів розгінали”, – напише згодом Поет) і продовжити навчання в славетного портретиста (навіть із чужим студентським квитком, як було досі) не було змоги (у О. Пріцака було навпаки – Лампі (тільки Франц або ж Франческо) рекомендував Шевченка, як здібного учня, Рустемові [63, 109] – й жодної при цьому Варшави).

Софія Енгельгардт нібито умовила чоловіка, котрий відправляв до Варшави свого уповноваженого (саме там був розквартирований його полк) відпустити з ним і Тараса. Ядвіга з братом брали активну участь у підготовці повстання й цього ж чекали від Тараса, котрий, на відміну від них, революції не зрадів (ще б пак, адже перемога поляків і здобуття незалежності Речі Посполитої не принесли б особисто йому, як українцеві, жаданої волі, а просто замінили б “шило” на “мило”, – тобто статус кріпака – на статус так само безправного “хлопа” – Авт.). Юнак згоди не дав, тож Ядзя повідомила про це уповноваженого варшавського гарнізону, й Тараса було інтерновано. Традиційно вважається, що свій тодішній шлях до Петербурга Поет описав у “Катерині”:

Знаю його, знаю!

Аж на серці похолоне,

Як його згадаю.

Попоміряв і я колись –

Щоб його не мірять!..

Розказав би про те лихо,

Та чи то ж повірять!

“Бреше, – скажуть, – сякий-такий!”

(Звичайно, не в очі.)

“А так тілько псує мову

Та людей морочить”.

Правда ваша, правда, люде!

Та й нащо те знати,

Що сльозами перед вами

Буду виливати?

Нащо воно? У всякого

І свого чимало…

Цур же йому!..

[115, І, 100, 101]

“Так віддячила Тарасу, – пише В. Сиротенко, – його Перша… Ось і не хотів згадувати про неї ніколи. Лише у листі до Броніслава Залеського пригадав собор Святої Ганни і чорнобриву Гусиківську з Юності. Як давній, за-бутий сон. Забутий і відкинутий в небуття” [77, 40] [До речі, на думку В. Сиротенка, слова “чужа чорнобрива” (“Мар’яна-черниця”) Тарас Шевченко, згадавши перед тим Оксану, адресував уже не їй, а саме Ядвізі [77, 36].].

Не беруся судити, чому у двох публікаціях одного дослідника такі розбіжності – причину їх, мабуть, знає лише він сам. Цілком можливо, що на час написання статті для газети пан Володимир ще не володів матеріалом у достатньому обсязі (та й цензура, як можна пересвідчитись, нікуди не зникла – просто змінила свою личину, вбираючись у шати то “політкоректності”, то “авторського права”).

Підсумовуючи наведене вище, можна сказати?, що вже сам факт знайомства й любовних стосунків із Я. Гусиківською робить 1830 рік доленосним у житті Тараса Шевченка. Якщо має рацію В. Сиротенко і перші вірші (наслідування Міцкевича) юнака були справді написані саме тоді, то це був рік народження Шевченка як поета (“Причинна” згодом засвідчила народження українського Поета). Та й повністю погодитися з твердженням, що про “Дуню” він згадував у щоденнику, як давній і забутий сон, “відкинутий у небуття”, якось не випадає – адже в “Журналі” бачимо згадку не про давнє, а про свіже сновидіння. Впадає у вічі надзвичайно теплий тон розповіді, епітет “мила”, що навряд чи свідчило б про намагання забути любов, яка нібито “отруїла” його (“Художник”). Не з болем, а зі світлим смутком говорить він про “чорнобриву Гусиківську” – і це через 27 літ! Не сперечаюся, що болісні переживання через вчинок Ядвіги в юності справді могли бути, але тоді щоденниковий запис свідчить про те, що Тарас Григорович по-християнському простив колишню кохану, а це цілком спростовує уявлення атеїстів (а з іншого боку – фундаменталістів) про Шевченка як про безбожника.

Навчання в Рустемаса або Лампі (чи навіть в обох – хоч тут виникає сумнів, бо ж надто коротким тоді виходило навчання у таких солідних наставників) теж схиляє до думки про доленосність згаданого року. Та й повстання, яке вельми налякало Павла Енгельгардта, змусивши його перебратися до Санкт-Петербурга (окрім лютого 1831 року часом цієї події дехто називає кінець 1830-го) теж відіграло свою роль у планиді Тараса – за всієї важкості “етапу”, без цього переїзду (чи навіть пішого переходу) до Північної Пальміри не було б ані звільнення від кріпацтва, ані подальшого навчання в Академії мистецтв.

Ось такі мої міркування. Поки що до побачення.

Ваш Автор.