«Коли ми уперве кохались...»

Михайло Старицький

Коли ми уперве кохались

Уранці життя навесні,

До нас ясні зорі зближались

І чулись небесні пісні.

Здіймались в душі поривання,

Як мрія свята, дорога,

І гинули в щасті жадання,

І гасла у раї жага…

Злетіло і друге кохання

Над південь, у спеки розгар:

Квітки здурманили жадання,

А ночі навіяли чар…

Спалахнуло серце жагою,

Скипілись в цілунку уста –

І в п’янім, солодкім напою

Захмарилась цнота свята!

Ну, потім кохання змінилось

Задушливим чадом загар:

Вже кволому серцю й не снилось

Ні раю, ні сонячних чар…

Високі, святі поривання

Горіли у п’янім вогні,

І тліли небесні надання,

І марно псувалися дні…

А ось непомітно підкрався

І захід вечірніх хвилин;

Про любощі й втіхи зостався

Безсилии-но спогад один…

Тріпочеться серце від жалю,

Що годі вернути назад –

І згублену ясність кришталю,

І рій святобливих понад…

Кінець би – так повні докору

За днями дні тягнуться знов,

Смутні, як відгомони бору,

Журливі, як шепіт дібров!..

[1902]

Примітки

Вперше надруковано в ж. «ЛНВ», т. XXIII, 1903, кн. 7, стор. 2 – 3. Друкується за цим виданням.

Подається за виданням: Старицький М. Твори у 8 тт. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1963 р., т. 1, с. 178 – 179.