«Занадто вже! Чим дихати нема!...»

Михайло Старицький

Занадто вже! Чим дихати нема!

Затягнено арканом наші шиї…

Панує зло, закублилась пітьма..

Терпець урвавсь, – але бринять надії…

Ой люде мій! Не жди ти ні чудес,

Ні милості від того, що катує;

Не досягне твій стогін до небес,

І молитви твої гарячі – всує!

Надійся лиш на себе і свій дух

Скріпляй, зміцняй в братернім поєднанні,

Аби вогонь у грудях не потух,

А ще збуяв на лютім катуванні…

Ет, глупа ніч не буде вікувать,

Потрухнуть геть в ярмі державнім снози;

Життя несе непереможну стать,

Воно і нам колись осушить сльози.

О, вірю я, що з’явиться вона,

Загублена, сподіваная воля, –

У промені, як пишная весна,

В вінку з квіток ріднесенького поля,

Зо світочем-зорею на чолі,

З ухмилкою несказаної вроди…

І відітхнуть натруджені, малі

Під прапором любові, правди, згоди!

[1902]

Примітки

Вперше надруковано в ж. «ЛНВ», т. XX, 1902, кн. 10, стор. 6. Друкується за автографом (Ін-т літ. ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, ф. 3, № 1859, арк. 12).

Подається за виданням: Старицький М. Твори у 8 тт. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1963 р., т. 1, с. 181.