На ріднім попелищі
Михайло Старицький
Я знову тут, на рідній стороні,
У тім селі, де літа молоденькі
Мої пливли, мов у рожевім сні,
Під променем любові й ласки неньки…
Мій боженьку! Як діялось давно,
Коли тут був щасливий до безмір’я,
Коли життя всміхалось чарівно,
А в серці ще не кублилось зневір’я,
Коли стинавсь з неправдою в бою
І ворогів топтав не раз під ноги…
Тепер же я на цвинтарі стою,
Підбитий вкрай від трудної дороги…
Ось церківця… Вона була колись
Біленькою, високою, стрункою;
А ниньки дах замшився, покрививсь,
І, мов стара бабусенька з клюкою,
Будова вся пригнулась до землі…
З п’яти хрестів, що сяли на чолі,
Лишивсь один похилений, іржавий, –
Мов час поклав на ньому слід кривавий.
Дзвіниця… ні, друга: ця на стовпах,
А та була з кружганками, висока…
Не раз звідтіль топив я власне око
По темрявах, замислених лугах,
Де надвечір Сула мигтіла злотом,
Ховаючись під ярі береги…
А в другий бік, поза сільським болотом,
Оксамитом хвиліли сікняги,
Мов обрус той на низині барвистій;
За ним тяглись плахти картаті нив,
А далі ліс стягою бовванів
І гинув десь у далині імлистій…
Тепер лісів не видко вже стяги,
Картки нивок мізерніші, дрібніші,
Сула всиха, порідшали луги,
Лиш скупчились рядки могил тісніше.
Колишнєє, забуте почуття
Цілком мене зненацька огортає,
І що нема одвіку вороття,
Із мрійної безодні виринає…
Ген, де оті запали могилки,
Я бавився з сільською дітворою:
Ховалися, тулялись, а весною
По бурчаках скрізь ставили млинки…
За цвинтарем, проміж зелених стін
Розлогих лип, вела у двір дорога;
Крізь тінь густу здаля світився він
І вабив всіх… Але ж то що? На бога!
Немає лип: одна верба стара!
Хто ж вас зрубав, мої рясні, єдині?
Я кинувся… не пізнаю двора:
Все в валяві – руїна на руїні…
З будинку ген лиш печища ребро,
А де була теплиця – купа гною…
Хтось закупив батьків моїх добро
Та й винищив хижацькою рукою…
Розідрані на шмаття ризи ті
Й розпродані гвалтовно на базарі…
Все зникло, все! І спогади святі
Витатимуть хіба в одній примарі…
Там був рундук; у гай та у садок
Вели з нього широкі, пишні сходи;
На сходах тих заслухувавсь байок
Від нені я про наші злі пригоди;
Співала теж вона мені й пісень –
Журливих-но, безрадісних лишень,
Голубила, чесала, а порою
Росила шовк моїх волос сльозою…
Хоч би знайти могилу, – так шкода:
Тепер садка і гаю – ні сліда!
Зостались-но випадком дві тополі,
Мов свідки ті пережитої долі…
Де ж ділися високі явори,
Що вартою стояли понад ставом?
Там я любив вечірньої пори
Допильнувать, коли зірки небавом
Займалися в безодні, угорі
І в склі води гойдалися скалками;
Там я не раз за мріями, думками
Просиджував до ранньої зорі;
Там я уперш почув душі тремтіння
Від надиху почуттів неземних;
Там я дізнав і щастя, і боління
В її очах сп’яніло-чарівних…
Де ж та краса, де ті розкішні шати,
В яких тоді пишалося життя?
Ох, час-пора усе позабувати…
Чому ж нема тим мукам забуття?
Стою чужак на ріднім гробовищі…
Я озирнувсь – аж ні, нові хатки
Скрізь виросли, немовби ті грибки
Після дощу, на панськім попелищі…
Де темрились столітнії дуби –
Яріють ген селянські огороди,
Обсаджені кущинами верби:
Друга краса уже другої вроди!
Он зарипів високий журавель,
Між вишняком пройшла струнка дівчина
Зірвалася з патлатих конопель,
Щебечучи, якась дрібна пташина,
Побіг ярком дзвінкий дитячий сміх…
Усюди рух, усюди повно втіх,
Та, певно, й сліз усюди є доволі…
Я задавив свої жалі та болі
І позирнув навколо веселіш,
Бодай сльоза й котилась за сльозою:
Померлого нічим не воскресиш,
Нове життя своєю йде чергою…
Вітаю ж я коханих спадщиків!
Ростіть, цвітіть і добувайтесь волі,
Аби не знать ні гвалту, ні недолі,
Які й тепер гнітять ярмом батьків…
1902
Примітки
Вперше надруковано в ж. «ЛНВ», т XX, 1902, кн. 10, стор. 1 – 3. Друкується за автографом (Ін-т літ. ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, ф. 3, № 1859, арк. 6 – 8).
Подається за виданням: Старицький М. Твори у 8 тт. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1963 р., т. 1, с. 172 – 174.