Цариця Милиця і Косовська січа

Переклад Михайла Старицького

Ой цар Лазар за столом вечеря,

Коло його Милиця-цариця.

Йому й каже Милиця-цариця:

«Царю Лазе, золота короно!

Ти поїдеш завтра на Косове,

Туди візьмеш слуг і воєводів,

А в дворі ж то при мені нікого

З чоловіків не лишаєш, царю,

Щоб тобі хоч міг листа одвезти

На Косове і назад вернутись;

Забіраєш братів дев’ять милих,

Моїх рідних Юговенків дев’ять…

Ти зостав тут хоч їдного брата,

Хоч їдного на моє благання!»

Одмовляє їй на те цар Лазар:

«Моя пані, Милиця-царице!

А з братів кого б найбільш бажала,

Щоб лишив тобі я в білім дворі?»

«Ти зостав тут Юговенка Бошка!»

Тоді й каже їй на те цар Лазар:

«Моя пані, Милице-царице!

Коли завтра освіне день білий,

Освіне день і засяє сонце,

А у місті одімкнуть ворота, –

Ти виходь у місто аж до брами,

Бо тудою йтиме військо в лавах:

Усі верхи, при вояцьких списах,

Попереду Юговенко Бошко

Нести буде корогву хрещату.

Ти вклонись йому й скажи од мене,

Аби стяг оддав кому другому,

А зостався б сам з тобою дома!»

От як вранці освінув день білий,

Вийшла зараз Милиця-цариця

Й стала в місті попід саму браму.

А це йде тудою військо в лавах:

Усі верхи, при вояцьких списах,

Попереду Юговенко Вошко

На гнідому, чисто весь у злоті,

А хрещата короговка вкрила

І юнака, і коня гнідого;

На хрещатій яблуко злотисте,

А на йому стоїть хрест із злота,

Од хреста вже золотії кити

Аж на плечі Бошкові спадають.

Кинулась тут Милиця-цариця,

Ухопила за вузду гнідого,

Обіймає рученьками брата

І до його промовляє стиха:

«Ох, мій брате, Юговенку Бошко!

Тебе цар дарує мені з жалю:

Ти не підеш у Косовську січу.

Шле тобі він привітання й каже,

Щоб ти стяг дав кому хоч другому,

А зостався б сам тут у Крушевцю,

Аби я хоч брата в тузі мала!»

На те каже Юговенко Бошко:

«Іди, сестро, ти на башту білу, –

Я для тебе не вернусь додому,

Із своїх рук не оддам я стяга,

Хоч би й цар Крушевцем поклонився!

Що б сказала про мене дружина?

«Гляньте, мов, який страхун той Бошко!

Не насміє й у Косове вийти,

За чесний хрест свою кров пролляти

І за віру живота оддати!!»

Та й погнав гнідого у ворота.

А це їде сам Богдан-Юг сивий,

І за ним сім Юговенків рядом;

Зупиняла всіх сьомох цариця,

Отже жоден не схотів і слухать.

Незабаром, по якій-там хвилі,

Іще їде Юговенко Война;

Царський огир – на приуздку в його,

Весь укритий чабраком парчевим.

От цариця за коня вхопилась,

Рученьками обнімає брата

І до його промовляє стиха:

«Ох, мій брате, Юговенку Войно!

Тебе цар дарує мені з жалю;

Шле тобі він привітання й каже,

Щоб оддав ти огиря другому,

А зостався б сам тут у Крушевці,

Аби я хоч брата в тузі мала!»

На те каже Юговенко Война:

«Іди, сестро, ти на башту білу!

Хоч би й знав я, що погину в бої,

А нікому не оддав би Шарця,

І додому не вернувся б зроду!

Я йду, сестро, на Косове рівне

За чесний хрест свою кров пролляти

І за віру полягти з братами!»

Та й погнав коня він у ворота.

Як те вчула Милиця-цариця,

Впала, бідна, на холодний камінь,

Впала, бідна, і зомліла з туги.

А це їде цар достойний Лазар…

Як побачив Милицю-царицю,

Йому з виду покотились сльози;

Повів очі він наліво справа

Та й покликав Голубана-джуру:

«Голубане, мій слуго-незрадо!

Злізай зараз з білогрива твого

Та царицю підніми на руки

Й однеси її в високу башту;

Бог тобі за мене надгорода!

Ти не їдь вже у Косовську січу,

А зостанься в моїм білім дворі».

Як почув же Голубан ті речі,

То дрібними змив своє обличчя;

Нема що – злізає з білогрива,

Підніма царицю він на руки

І несе в високу її башту;

T’ але ж серця вгамувать не зможе,

Щоб не їхать на Косовську січу…

От вернувся він до білогрива

Та й послався манівцем в Косове.

Як уранці рано день освінув,

Прилетіли аж два чорні крюки

Із Косова, із рівнот широких,

Й сіли-пали на будинок білий,

На будинок пак чесного Лаза.

Один кряче, промовляє другий:

«Чи ж будинок се чесного Лаза,

Щось нікого у дворі немає?»

І ніхто не вчув того з будинку,

Тільки й вчула Милиця-цариця,

От і вийшла на подвір’я біле

Та й питає двох чорненьких крюків:

«Помагай біг вам, два чорні крюки!

Звідкіля ви прилетіли вранці?

Чи не з поля Косового часом?

Чи видали там два війська дужі?

Чи ті війська одно з другим стялись?

Чиє військо узяло пак гору?»

Одмовляють їй два чорні крюки:

«Ой на бога, Милице-царице!

Ми це ранком з Косового поля

І видали там два війська дужі:

Вчора війська між собою стялись

І царі погинули обидва,

Вельми трохи щось зосталось турка,

А од серба коли що й зосталось –

Усе чисто у крові та в ранах!»

Коли це слуга Милютин їде,

Несе в лівій свою праву руку;

А що ран на тілі аж сімнадцять:

Йому й кінь обляпаний весь крів’ю…

От до його Милиця-цариця:

«Чого смутен, Милютине вірний?

Чи не зрадив на Косовім князя?»

Але їй слуга Милютин каже:

«Зсади мене з кониченька, пані,

І обмий холодною водою

Та напій, залий вином червоним:

Доконали мене тяжкі рани!»

Здійма його Милиця-цариця,

Обмива холодною водою,

Напува його вином червоним.

Як слузі вернулись трохи сили,

То й питає Милиця-цариця:

«Що ж було там на Косовім полі?

Де погинув славний княже Лазо?

Де погинув Юг-Богданко сивий?

Де його Югенків дев’ять згибло?

Де погинув воєвода Милош?

Де погинув Бранковенко Бука?

Де погинув Банович Страхиня?»

Тут слуга почав їй повідати:

«Всі зостались на Косовім полі!

Де погинув славний князь наш Лазар,

Списів там поламано багато,

Як турецьких, так і сербських списів;

Але сербських над турецькі більше,

Бо ті серби боронили, пані,

Свого князя, господаря Лаза.

А Юг сивий ще погинув, пані,

Упочатку, аж у першім бої;

Згибло там і Юговенків вісім,

Бо брат брата не схотіли здати,

Аж поки один одним зостався

Брат дев’ятий, Юговенко Бошко.

Він ще стягом по Косовім віяв

І розгонив хмаровища турок,

Наче сокіл голубів лякливих…

Де стояло по коліна крові,

Там погинув Банович Страхиня.

А Милош погинув, моя пані,

Край Ситниці, біля вод холодних,

Де багато полягло і турка;

Згубив Милош аж дванадцять тисяч

Того турка й їх царя Мурата;

Даруй, боже, опрощення неньці,

Що на світ Милоша породила!

Він лишив по собі спомин сербам

І не вмре він у піснях, в повістках,

Поки люду і Косова поки!

А що ти питаєшся про Вука –

Будь він проклят з матір’ю і з батьком!

Будь він проклят з племенем і з родом!

Він царя це на Косовім зрадив,

Він це звів дванадцять тисяч війська,

Ще й якого? – кірасирів лютих!»

Примітки

Подається за виданням: Старицький М. Твори у 8 тт. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1963 р., т. 1, с. 475 – 480.