Два полюси

Зинаїда Тулуб

Кипіла, хвилювалася Січ.

Голота збиралася купками по куренях, по вулицях, в шинках, на березі Дніпра і палко обмірковувала події. Розмови бриніли гнівно, збуджено й сміливо, але таємна тривога гризла душу мало не кожного молодика, бачачи, що ворожа сила простягає свої пазури аж до самого серця й передмур’я їх волі, але фальшивий сором заважав їм одверто висловити товаришам і свій таємний біль, і страх за майбутнє.

– Де це чувано, щоб аж на Січ лізла панська сила?! – обурено розмахував руками Тимко.

– Кортить знов обернути нас на холопів, щоб робили ми на них, як воли.

– Руки короткі!

– А пруть, як людолови-ногайці.

– Людолови і є.

– Хай сунуться. Дамо їм понюхати пороху.

Барабаш задоволено смоктав люльку і зиркав на всі боки розумними сталево-сірими очима.

– Слухай, батьку, – просто звернувся до нього Тимко, – треба щось діяти. Адже пани збирають на нас силу.

Барабаш посміхнувся.

– Збирають, тільки погано, – зирнув він у бік Тимка. – З такою жменькою їм тільки горобців лякати.

– Як то? Що ж, на твою думку, треба чекати, поки вони нас голодом заморять?

– На Базавлук накинуться, чи що?

– По катівнях почнуть нас катувати за підпалені фільварки?

– Та тебе першого тоді посадять на палю.

Влучно підсипав жару Барабаш і задоволено прислухався до обурених вигуків, ховаючи під вусами хитрувату посмішку.

– Авжеж. Доведеться й на палю сісти, коли ви такі дурні, – відповів він нарешті.

Нетяги мовчки витріщили очі.

– Так, кажу, доведеться, – повторив Барабаш, вибиваючи люльку. – Бо лякає вас якась жменька жовнірів за півста миль від Січі, а того недобачаєте, що панство сидить на Базавлуку та крутить вами, як ляльками.

Нетяги перезирнулися.

– А хто ж це? Свиридович, чи що? – спитав один із них по хвилі.

– І він, і всі, хто в кармазинових жупанах хверцюють та шальовими поясами підперізуються.

– Оце так, – підхопили колишні пахолки Повчанського, а тепер низові козаки – Максим Бабій, Терешко Ґедзь та Тимко Гострий. – Справжні пани, щоб їм луснути!

– Ще й на тафах та уходах п’ють нашу кров, як і в себе по хуторах, – додав Тимко, пригадавши Лободу та Повчанського.

І тільки Бородавка здивовано зирнув на Барабаша.

– Та невже ж вони змовилися з Жолкевським? – недовірливо спитав він.

– Змовилися не змовилися, але ж подумайте, панове, хто для них ближчий: нетяга, з якого вони шкуру деруть, чи пани, з якими вони торгують, горілку п’ють, соймикують, і родичаються, і разом душать нас панщиною та данинами по своїх хуторах та уходах.

– Оце так! – підхопили нетяги. – Здорово, Барабашику!

– Знаєш не тільки те, що вже зроблено, але що вони в думках мають.

Барабаш посміхнувся і задоволено кресав огонь.

– Так що ж, на твою думку, нам робити? – спитав Бородавка.

– Що робити? – перепитав він. – Та якнайшвидше вдарити в литаври, скликати чорну раду, поки пани старшини не додумалися, як нас продати панству в неволю.

– Оце так! Щоб не підписували юди таких постанов, як у Житомирі, і не згоджувались на такий реєстр!

– Бий на раду! Біжи, Тимку, по довбиша, він там у шинку, – підштовхнув Тимка Бородавка.

– Стійте, бісові діти! – спинив їх Барабаш. – Хіба ж так можна? Сьогодні – субота. Всі наші хлопці розійшлися: хто на тафах рибалчить, хто коні пасе, хто полює. Почекаємо до завтра. Завтра – Маковій, свято. Всі тут будуть. Тоді, пообідавши, і вдаримо на раду. А поки що треба нам як слід побалакати та змовитися, що і як говорити. Чи то просто вдарити всією силою на коронного гетьмана, чи хай спочатку наші люди підуть по селах та поспільство розбурхають, щоб разом із ним кинутися на панів.

– Оце так! Разом!

– Краще з поспільством! – захоплено загули нетяги.

– Це ж таке буде!.. Як іскра на порох.

– Усі враз повстануть.

– Тільки знак дай – запалають маєтки.

– Виріжуть панів до ноги.

– Димом пустять замки та фільварки.

– Та цитьте! – гримнув нарешті Барабаш. – Кажу: не здіймайте галасу, бо ж чортова старшина довідається, скрізь у неї свої підлабузники. Треба їх захопити зненацька, піднести на раді готовеньке, щоб не прочухалися. Бо в одного є родичі пани, а той гроші комусь позичив, а третій торгує з ними… Почнуться каверзи. Тільки тоді зваримо кашу, коли не дамо їм довго думати.

– А що, коли вони не згодяться?

– Що? – перепитав Барабаш, і очі йому спалахнули, а голос задзвенів невблаганною силою. – Що кажеш? В Дніпро їх тоді, щоб не зраджували!

І, стверджуючи Барабашеві слова, відгукнувся Тимко луною:

– Собакам і смерть собача!

– А тепер – розходьтесь, панове, – порадив Барабаш. – Ось і в казани б’ють полуднувати.

Хлопці розійшлися, і Барабаш залишився сам на сам з Бородавкою.

– Нащо ти відкладаєш раду? – спитав Бородавка, прямуючи з Барабашем до майдану. – Старшина ж теж скрегоче зубами з люті, бо нема солі. Та й торгівлі заважають оці жовнірські вибрики.

– Хто раз опікся на молоці – той і на воду дме, – спокійно посміхнувся Барабаш.

– Та вони ж увесь час кажуть, що треба панів бити.

– Ну й хай кажуть. Але й вірити їм не треба, бо коли їм корисно панів бити – підуть вони з нами, а коли стане корисніше нас зрадити – зрадять нас, не почухавшись.

– Та це вірно, – зауважив Бородавка. – Але я гадаю, що варт піти до Сагайдака. Голова в нього путяща. Поговорили б, згодилися, щоб завтра марно не сперечатися.

Барабаш аж спинився і витріщив на Бородавку очі.

– Та ти з глузду з’їхав, чи що? Ворогові, старшині, про своє розпатякати?

– Та який же він ворог?! Сам із голоти! – зніяковів Бородавка.

– Коли ж він був голотою? Десять років тому. Та йому вже кармазини до шкури приросли. Сам старшина і за старшину тягне.

– Так і ми ж з тобою тепер старшини, – образився Бородавка. – Курінні отамани, не будь-які козаки.

– Що?! Так ти мене до Сагайдака дорівнюєш, дурню нещасний?! Хто його обирав – ми чи старшина? Кому він роздає козацькі землі? Хто в нього дістає хліб козацький? Ми чи то всякі Танцюри та Ничипоренки за свої човни? Тьху, аж слухати гидко! Невже б ми з тобою підписали постанови житомирської комісії на козаків чи ганяли під Москву козацьку силу?

– Та ти не гавкай, як собака. Теж пельку дереш, як перший-ліпший пан, – образився Бородавка. – і чорт з тобою! Не піду до нього. Але ж і ти дурень вошивий, ось що, – додав він і подався до шинку.

Барабаш спересердя аж плюнув і рушив далі. А Бородавка довго бурчав собі під ніс і замовк, тільки переступивши поріг шинку.

– Теж пан об’явився! – промурмотів він, сідаючи на лаву.

– Гей, шинкарю, горілки та чим заїсти, – гукнув він худорлявого єврея-шинкаря.

Нетяги впізнали отамана, потіснилися і звільнили йому місце на покуті. Бородавка задоволено, посміхнувся й подякував.

– Випий, батьку, нашого меду! – піднесли вони йому кухля.

– Спасибі, друзі! Гей, шинкарю, ще горілки! По кварті на душу, – крикнув він. – Я частую.

І поки шинкар метушився, наточуючи повні кухлі й келехи, Бородавка ковтав міцне питво й думав:

«Іч, чортів син! Гадає, що на всьому розуміється краще за всіх на світі. Сагайдакові не йме віри. Правда, що Сагайдак з багатирями приятелює. Так я це йому вже казав просто в вічі. І тепер знов скажу. Хай не пишається булавою і не забуває, що він з голоти».

Бородавка думав і непомітно перехиляв кухоль за кухлем. Войовничий запал здіймався хвилею в грудях. Скляні очі. Гарячий червінь виступив на вилицях.

«А Барабаш боягуз і дурень. Ввижаються йому якісь заколоти, як старій бабусі чорти. Треба з Сагайдаком поговорити. Конче треба. А що він зрадник і собака, так це я йому в вічі кину. Бо ж шкода, щоб такий козарлюга, як Сагайдак, плямував себе зрадою. Втопимо ж його, як собаку. А шкода буде. Бо такого ще не було і не буде… Так я йому і скажу: де твоя совість, собако? Бо є ж у нього десь совість захована».

Бородавка випив ще кварту, кинув шинкареві гроші і, похитуючись, подався до дверей.

– Так і скажу, – твердив він на вулиці, непевною ходою простуючи до майдану. – Так і скажу…

Це був кремезний чолов’яга років під сорок п’ять, вайлуватий і присадкуватий. Коротка бурякова шия зливалася в нього із спиною рівною лінією, і від цього завжди здавалося, ніби він стоїть, схиливши голову наперед, як бик, готовий буцатися. Обвітрене засмагле обличчя, товстий ніс і маленькі сірі пронизливі очі – ось такий був Яків Бородавка. Це був взірець стихійного бурлацтва, буйних ватаг, що ненавидять будь-яку владу і лад. З глибоким презирством ставився він до науки і до вчених, до дипломатії і угод.

Не краще ставився він і до військової науки. Не мав Бородавка жодного уявлення про тактику і стратегію, але нюх і хист природного вояки допомагали йому на морі і на суходолі вмить розгадати задум свого супротивника і розтрощити його. Ось чому знали його на Січі як спритного, загартованого в боях вояку і отамана. В одному був послідовний і твердий до кінця – у зненависті до шляхти. Тут він не знав половинчастих заходів. Ніяких вагань і компромісів. У походах був він невгамовний і відважний вояка, рубака і задирака, а поміж своїх – щирий і вірний товариш. Після кривавих боїв ладний був пестити дитину, цуценя або пташенят, що повипадали з гнізда. Він був не дурний, мав гостру кмітливість, чимало доброго розуму і невблаганно ненавидів тих, хто так чи так живе з чужої праці.

Примітки

Соймикують і родичаються – тут авторка змушує Барабаша говорити очевидні дурниці: ніколи козацька старшина по соймиках не засідала, і жоден поважний пан з козаками не родичався.