На ясних зорях, на тихих водах
Зинаїда Тулуб
Порожнів Базавлук. Не встигли відчалити байдаки на Каффу. як потяглися козаки на волость – у староства і крулевщизни, у панські маєтки, на старшинські хутори, у монастирі та в зимовники. Одвічне прагнення до землі гнало їх на родючу чорноземлю ланів, як передчуття близького холоду жене пташок у вирій.
«На ранній ріллі женці жнуть, а на пізній, – воли пасуть». «На ранній ріллі – пшениця, а на пізній – метлиця», повчав досвід поколінь, відбитий у прикметах і приказках.
І знали люди, що, поласившись на зайвий невід риби або на смухатого звіра, залишаться вони без хліба, і йшли додому, наче гнала їх здорова тривога за майбутнє. І ніщо тепер не втримало б їх на Січі, – ані думка про татарський напад, ані навіть стихійне лихо.
Завмирали уходи в степу. Здіймалися стани відважних звіробоїв-мисливців. Все рідше каламутили річки рибальські сіті, і широкою блакитною дорогою Дніпра-Славути прямували на північ дуби та ком’яги, вантажені солоною, куреною та в’яленою рибою, ікрою, копченою дичиною, хутрами, пухом, пір’ям і сиром’ятними шкурами.
І безкраїми степами, по зелених чумацьких шляхах, тяглися рипучі вози і мажі з діжками риби, меду і воску, овечою вовною і хутрами, всуміш з отарами брудно-сірих овець, табунами напівдиких коней і чередою. Гнали і охороняли їх ті ж аргати-нетяги, чабани та наймити старшинські. І замовкала Січ, порожнішала до весни. По вулицях її тинялася п’яна осінь, мела, крутила мертве листя і місила политу дощами землю, перетворювала її на рідке, липуче тісто, в якому по коліно грузли ноги.
Залишалася зимувати на Базавлуку тільки маленька залога по кількадесят чоловік від кожного полку – стерегти військове майно і тримати прикордонну сторожу. Після напруженої літньої пори полювання й рибальства відпочивали козаки, ласували жирною тетерею, салом та рибою. Тільки біля причалу і порона вдень і вночі чатували дозорці на високій вежі, захищаючи підступ до Базавлуку з боку Дикого Поля, та по той бік Дніпра стояв другий дозор, а далі зникали в безвісті степу сторожові кургани, захист від наскоків татар на Литовсько-Руську і Польську державу…
Похмурий сірий день початку жовтня. Різкий, північно-східний вітер б’є з-за Дніпра, крутить і здіймає на ньому важкі олов’яні хвилі, шарудить очеретами, пронизливо висвистує в гаях. Низькі брудно-сірі хмари затягли небо, і не видно, як зникає сонце за обрієм.
Чатовий став на вежу годину тому. Холод проймав його до кісток. Поверх сорочки і штанів накинув він широкий кобеняк. В ньому було б майже тепло, коли б не вітер, який задував згори і зісподу.
– От чортів вітер, – бурчав дозорець, клацаючи зубами. – Б’є, крутить, як під святий вечір. От би сюди наших дуків. Це їм не вилежуватися по запічках та не пити горілку…
Новий подув вітру охопив дозорця льодовими обіймами, насмішкувато свиснув над вухом і помчав до майдану, закручуючи мертве листя гвинтом. Протилежний берег танув у сірій куряві присмерків, розпливався димною смугою. Дозорець відвернувся, витяг люльку, кисет, почав кресати вогонь, але насмішкуватий вітер зазирднув і під кобеняк і загасив жовто-гарячі іскри.
Тьмяним золотом мерехтіли вікна по куренях. А шинок світив привітно і яскраво. Густішали, синіли присмерки, переходили в довгу ніч. Шаруділи по прискалках бур’яни, шарудів очерет, попалений першим морозом. І в загальному сіро-синьому тоні краєвиду тільки ці вікна вабили світлом, теплом, відпочинком.
І дозорець спускається з вежі і рушає на привітний огонь.
Міцна горілка і тепло швидко зморили його. Час мина непомітно, як плин Дніпра. Куняв він біля вогню, насолоджуючись теплом і світлом. В шинку майже порожньо, але люди такі хороші. Он два чумаки, розважливі літні дядьки, повільно смокчуть люльки і розповідають про далеку Московщину. В кутку грають хлопці в чупрундер і з реготом скубуть один одного за оселедці… Але вдома все ж краще. І чого він тут залишився?!
Треба було помінятися з якимсь парубком, який не мав ні хати, ані дітей. Здається, час повертати на вежу, бо якщо проґавиш зміну… Почастує тоді курінний киями. Ні, надто вже холодно. Тра ще випити чарочку. Та й заїсти галушками з салом, що так приємно шкварчить на сковороді. Вона ж гріє, ця сита їжа.
І п’є дозорець, і відчуває, як життєдайне тепло і м’яка дрімота наливають його заклякле тіло і тихенько заплющує йому повіки.
…А через Дніпро пливуть турецькі плоти. Прибитий списом до землі спить вічним сном дозорець з лівобережної вежі. Не встиг він ані вистрілити, ані запалити вигнальний огонь. Все ближче й ближче береги Базавлуку. Де-не-де блимають по куренях каганці. Хлюпав Дніпро-Славута крутою пінявою хвилею, обурений і роздратований. Шарудить очерет і бур’ян. Пливуть і фиркають коні, пливуть татари і турки плотами або просто в воді, закляклі від холоду. Майорить чатова вежа на березі. Ось-ось пролунає постріл вартового, здійме на ноги безжурну Січ. З усіх куренів кинуться назустріч козаки, готові до бою… Тоді – кінець. Не допливти назад до татарського берега в цій холодній воді, що незабаром візьметься кригою. Задубіють руки, випустять конячу гриву, а тіло каменем пірне у глибінь…
Але мовчить чатова вежа. Тільки тепло й привітно золотавляться вікна шинку, так і кличуть увійти та зігрітися.
Ноги намацують дно. Ростуть з води конячі голови, гриви, груди, а за ними гостроверхі татарські шапки і турецькі чалми. Вода тече з них струмками, а льодовий вітер проймає до кісток, сушить і морозить, висвистуючи над ухом ворожими кулями. Лава за лавою. Коні. Люди. Розсипаються праворуч, ліворуч, вдираються на вежу. Але на ній – порожньо. Де ж дозорець? Спить? Пішов? Чи то прибили його до землі гострим цвяхом кинджала перші розвідувачі з татарського берега?
І мовчазні хижі тіні перебігають у темряві, прихиляються до землі, повзуть вздовж куренів і парканів щупальцями потворного спрута і враз кидаються на курені.
Майже без бою захопив Іскандер-баша Січ, та й не було кому опиратися. На острові ледве-ледве залишилося три сотні, та й ті потай розбігалися. Татари запалили курені, клуні й комори, забрали кілька старих побитих байдаків, п’ять-шість гармат, військові литаври, старі прапори і з сотнею бранців так само швидко відступили, як і з’явилися.
Але цього було досить, щоб пишатися перед султаном блискучою перемогою. Гармати і частину бранців надіслали до Стамбула, щоб скарати їх жахливою смертю, а інших порозбирали татари-ногайці як плату за допомогу і відійшли до своїх кочовищ.