Іскри в порох
Зинаїда Тулуб
Кишіла Каффа. Наближаючись до похмурої міської брами, почула Горпина наче далекий гуркіт громовиці. На вулицях було багато народу. Не строкатої, безтурботно галасливої базарної юрби, де кожен щось купує або продає, а бурхливої, згуртованої обуренням, що клекотіла і вирувала, як буруни під скелями. Лайка, прокльони, буйні вигуки, повні розпачу і зненависті, висіли в повітрі.
– Ми голодуємо!
– Дай нам хліба, шкуролупе проклятий!
– Податків вимагають, а хліба нема!
– Перехоплюють для рекрутів вози!
– Щоб ми поздихали, як чумні щури! – обурено підтакував кремезний чинбар в шкіряному фартусі з засуканими рукавами.
– Адже ж нахип та уста-баші не голодують.
Це здалося так кумедно, що чинбарі мимоволі розреготалися.
– Еге!… Стануть вони голодувати, коли беруть вони з нас мало не чверть заробленого за те, щоб ми їм же скорялися.
– Комори ломляться від збіжжя в текіє!
– І від борошна!
– І від іншого харчу!
– А ми пухнемо з голоду!
– Авжеж, бо щури та миші їм дорожчі від робочого люду, бо для щурів є борошно, а для нас нема.
– А сьогодні прийшли до гавані дві наші шкуни, – вкинув якийсь венеціанець, – та розпустили паруси, не кинувши якоря через той клятий податок.
– Та чого ж ви терпите? – дивувалися франки-матроси. – Лаєтесь-лаєтесь, а прийдете до Абдула або до уста-башів і мовчки вклоняєтесь, як жебраки, щоб не визнали вас за непутящих.
– Дурні ми! Тому й скоряємось, – щиро вигукнув один із чинбарів.
– Ішаки довговухі!
– Тю! Теж дорівняв. Спробуй не годувати свого ішака, так він тобі так зареве, що вуха луснуть.
І, вдираючись в обурені вигуки, линули тоскні й безнадійні скимління жінок:
– Забрали мою донечку, мою Рахіленьку. Продають на невільницькому ринку. Завезуть у Персію, у гірку неволю.
– Ой, діточки наші нещасні… Ой Єгово!.. Доки ти вражатимеш нас гнівом своїм?! І за що?..
– Банкіру Ісаакові на користь, – обурено сплюнув один з майстрів, вільновідпущений козак. – Чого виєте? Ідіть до свого Ісаака! Мабуть, змилосердиться.
– Ой, так до нього й не доступитися! Стоять яничари навколо Ісаакового палацу, щоб наш стогін і наші сльози не заважали йому.
– От прокляті!… Ланцюгові собаки султанські, – навмисно вкинув якийсь ремісник, помітивши в юрбі яничара.
– І Ісаакові, бо служать вони тому, в кого кишені товсті.
– Дурні! Осли нещасні! – вилаявся яничар, що вже дві години ходив по базару, шукаючи хліба. – Спробували б ви побути в нашій шкурі. Третій рік не дають грошей. Або дали, та такими, що в них більше міді, ніж золота. Жодний крамар їх не брав. Так ми їх кинули Гусейнові у вічі, а кращих нема… А за службу як нас карають!.. І нагаями, і ляпасами… і чатувати ставлять не в чергу.
– Так чого ж ви мовчите?!
– Та ще й з народу знущаєтесь, замість захищати покривджених.
– А як його захищати? Коли б ми знали, хто в цьому винний… Та на шматки б роздерли вмить.
– Банкір Ісаак винний! – несамовито заволали жінки. – Він губить наших дітей!
– Бере податки в посесію!
– Продає наших доньок у неволю!
– А за Абдула забули?! – вигукнув кремезний чинбар.
– Хай він буде проклятий, собака!
– А беглер-бей? Це ж йому треба грошей.
Панас повільно проштовхнувся крізь натовп, і задоволена посмішка грала на його вустах:
– Чуєте, як гудуть? – підморгнув він жінкам. – Так їм, дурням, і треба!
– Чому? – не зрозуміла Олена.
– Хай не підставляють спини під канчуки. У них одна пісня: «кисмет та кисмет». А з тим клятим кисметом жодний козак довіку б не бачив волі. Так і їздили б нами старшини, пани та попи всіх фарб та вір.
Горпина не слухала і не відповідала. І гуркіт юрби, і обурені вигуки чула вона, як уві сні. Інша, страшніша буря клекотіла в її грудях, і не знала вона, що краще – йти далі чи то тікати світ за очі від зустрічі з Данилом. Міцно тримала вона ганчірку з золотими гасене. Вони пекли їй долоню, як тридцять Юдиних срібників. Це ж ключі від Данилових кайданів, це воля невільникові, а вона не в силі розтулити пальці. Але ж треба, треба…
– Куди ми йдемо, господарю? – полохливо смикнула Панаса Шафіге.
– До цитаделі. Там наші хлопчики. Витягни, Олено, гроші, – обернувся він до дружини, – бо якщо здибаємо агу, треба одразу його добре підмастити. Тут вже не можна ловити гав.
Вулички були колінкуваті й переплутані, а іноді такі вузькі, що другі поверхи й балкони мало не торкалися один одного, перетворюючи їх на напівтемні льохи і сходи, що стрімко здіймалися вгору.
Цитадель була на горі, у північно-східному кінці міста. Другий зубчастий мур із дванадцятьма вежами і чотирма брамами замикав її з усіх боків. Тут був зимовий палац беглер-бея, казарми, де сиділи під сторожею хлопчики, рекрути й жінки, і кілька міських будівель часів імператора Юстініана . Здалека долинав гуркіт міста, наче морський прибій.
Панас обійшов наріжну вежу і наблизився до брами, де чатував його знайомий воротар-мурин.
– Почекайте тут, – спинив він жінок, – а я довідаюся, що і як.
Панас кахикнув і обережно стукнув у прозурку. Під лунким склепінням загупали важкі кроки.
– Чого треба? – прохрипів незнайомий голос.
– Я до Масуда Ель Джеббара, господарю, – вклонився Панас. – Пропусти мене до чатівні.
– Проходь, проходь! Масуда нема, його заступлено! – гаркнув яничар і прибив прозурку.
Заступлено?! Не може бути! Масуд присягався бородою пророка, що чатуватиме до присмерків, а зараз одинадцята година. Це руйнувало всі Панасові плани. Нерішуче простояв він з хвилинку і знову постукав у браму. Почулася міцна лайка, і в прозурці з’явилися настовбурчені вуса.
– Довго ти тут стоятимеш, собако?! – вилаявся воротар. – Геть звідси! Сказано – нема Масуда.
«А щоб тебе грім убив», – побажав йому про себе Панас, а вголос відповів спокійно:
– Так, господарю. Я б ніколи не наважився тебе турбувати, але Масуд наказав мені прийти по речі Гусейн-аги. Мабуть, ти мені скажеш, де і коли я зможу його побачити?
Гусейн-аги! Це змінювало справу.
– Масуд пішов, – прохрипів воротар трохи лагідніше. – Він казав, що піде на карасу-базарський шлях до знайомого гяура, де можна здобути трохи борошна, а Гусейн-ага спить і наказав, щоб жодний собака не турбував його до зухру.
Панасові і дух забило. Це означає, що є серйозні новини і що Масуд пішов його попередити. Швидко перебіг він майдан і наблизився до жінок.
– Біжи, Олено, додому. Масуд пішов до нас. Розпитай у нього все докладно, і, якщо він попрохає борошна або городини, – дай йому хоч повний лантух. Але нічого не переплутай. І ви, тіточко, ідіть з Оленою. Поговоріть з Масудом. Людина він сердечна, хоч пика в нього чорна, як дьоготь у мазниці. А ми з Горпиною підемо поки до порту. Та не забудьте про циганча.
– А тепер, любонька, можна й до Данила, – підморгнув Панас, коли Олена щезла за рогом з татаркою. – Та не тремтіть, як осика: не чужий вам Данило і не немовля. Знає, яка баб’яча доля в неволі… А про татарча поки що анічичирк. Все якось налагодиться…
Горпина мовчала. Ішли вони швидко, мало не бігли з гори, а назустріч їм зростав рев юрби і прокльони голодних.
Юрба поривалася до Ісаакового палацу, скаженіючи і скипаючи обуренням.
– Віддай нам наших дітей, живолупе! – волали жінки, розмахуючи кулаками.
– Хліба! Хліба голодним! – напирали майстри.
– Смерть павукові!
– Упиреві клятому! – лунали вигуки.
Яничари ледве стримували юрбу. Ісааків палац стояв над нею мовчазний і похмурий, наче скеля серед бурунів.
Величезні брили цоколю… Перший поверх з вузенькими заґратованими віконцями, а над ними – ще два поверхи з крижаними озерами широких венеціанських вікон і каріатидами з мармуру і бронзи.
– Продав наших дітей у неволю…
– Віддав за золото вільних людей.
– Залити б йому горло розтопленим золотом, щоб подавився, клятий.
Важкий камінь злетів над юрбою, пущений дужим чинбарем, – і розбіглося венеціанським склом густе павутиння щілинок.
– А-а-а-а!!!
Це прорвало греблю. Юрба кинулася до палацу, зім’яла яничарську охорону, як весняна повідь, що трощить і ламає все. І задзвеніли віконні шибки, загупали важкі чоботи і сокири, трощачи двері, окуті міддю і бронзою.
А за рогом, на майдані, обступили майстри своїх уста-башів.
– Годі нам голодувати! – наступали вони щільною юрбою. – Комори ломляться в текіє, а наші діти не мають крихітки хліба.
– Ноги підламуються з голоду!
– Робота з рук валиться, а щури та миші живляться нашим борошном!
Уста-баші розгублено туляться один до одного. Бліді, тремтячі, щось белькочуть вони білими з жаху вустами, але слова їх тануть в загрозливому реві юрби, як дощ на поверхні моря. І як тло. що відтіняє могутнє обурення майстрів, дзвенять за рогом шибки і бронзові грати в похмурому палаці посесора Ісаака…
– Це не наше борошно, – надсаджується уста-баші пекарів, відчуваючи, як його щелепи зрадницьки вибивають дроб. – Борошно купив у нахипа капудан-баша. Ми ж не маємо права віддати вам продане.
Але це було іскрою в порох.
– Як то?!! Продати наше борошно, коли у місті голод!
– Відібрати в голодних!
– І це свої ремісницькі верховоди!
– Та що ж ви, падлюки, дивилися? – схопив свого уста-башу м’язистий коваль. – Ви ж мусили нас захищати!
– Та хіба ж цех нам заступник? Їм аби тягти з нас десятину того, що ми заробляємо, та ще й роботи вимагати «для порятунку душі»… А коли треба нам щось заробити або допомогти нам – так зась, – кричав засмаглий чинбар, видершись на чиїсь ворота.
І загула юрба, заклекотіла обуреними басистими голосами:
– Самі шкуролупи нещасні!
– Камінь на шию їм, зрадникам!
– …Та у море!
– Камінь на шию! – підхопила юрба. – Камінь!
І сотні рук простерлися до блідих уста-башів, перед якими стоять ремісники, понуривши очі у землю, не наважуючись ворухнути рукою або підвести голос.
– Та ні… заспокойтеся, браття! Ви теж дістанете хліба, – заборсався ковальський уста-баша.
А інші здіймали до неба тремтячі руки та волали на всі голоси:
– Ми перекажемо нахипові!
– Він умовиться з капуданом.
– Умовиться? Пізно! До всіх шайтанів нахипа і вас разом із ним!
– Догосподарювалися, шахраї!
– Бий нахипа з уста-башами! – прокотилося юрбою. – Ходімо до текіє!
– Візьмемо там наше борошно!
– Бий нахипа!
– Би-и-ий!
І посунула могутня й бурхлива юрба тихими заломистими вуличками, залитими вогняним золотом сонця. Вилискували жилаві кулаки. Блищали ножі, молоти, киї та голоблі, нашвидку видерті з ближчих мажар. Сліпучо червоніли хустки й ганчірки, якими цехові пов’язують собі голови на роботі.
Прибивалися хвіртки й ворота. З гуркотом засувалися засувки й ключі. А з балконів та пласких дахів, з-за ґрат мушарабій стежили за юрбою злякані і цікаві очі і шепотіли тремтячі вуста:
– Аллах! Вони йдуть до текіє, наче військо на ворожу фортецю.
Паніка перекинулася на базар. Заметушилися жінки і ховалися у тихі провулки. Крамарі зачиняли крамниці і ятки. Ревли осли, кричали погоничі, гавкали собаки, що сотнями живуть на вулицях Каффи, і пронизливо плакали діти на руках переляканих матерів.
Примітки
Часів імператора Юстініана (6 ст.) – тут авторка помилилась. Таких споруд в Кафі не могло бути бо вона лежала пусткою від античного часу (2 ст.) до початку генуезької колонізації (кін. 13 ст.).