Комісія на козаків
Зинаїда Тулуб
На південних кордонах Речі Посполитої пахло порохом.
Ще навесні, коли по степових яругах танули сніги і плавні тріпотіли висвистами і шарудінням крил ранньої іриці, а розквітлим степом куріли багаття перших угодницьких станів, надумали турки помститися на Ляхистані за напади козаків на береги Чорного моря і за наїзди магнатів на Волощину.
Коронний гетьман передбачав появу турків і вийшов назустріч з кварцяним військом і загонами південних магнатів. Кликав він на допомогу і козаків, обіцяв їм багату здобич, але старшина ладилася в морський похід, а голота відмовилася прийти на допомогу панам.
З Іскандер-башею був Алішах-мурза, ногаєць, і васали султана. Кожен привів з собою неабияке військо. Але, бачачи, що й ворог готовий до бою, баша вирішив укласти з Польщею мирну угоду.
Він настоював на тому, щоб зруйнувати Запорозьку Січ і щоб знищити польські прикордонні замки – Бершаду, Черкаси, Канів, Корсунь, Чигирин і Білу Церкву, сплатити татарам харач за попередні роки.
Жолкевський уперто стояв на своєму. І туркам довелася поступитися. З замків зруйнували тільки Бершаду, тому що сам Збаразький вирішив спалити її, бо вона не давала йому ніякого прибутку. Довелося й татарам відмовитися від несплаченого харачу; але в одному візир не поступився ані на крок: в приборканні козацького свавілля. Знав Жолкевський, що справа ця важка, майже нездійсненна, коли в його розпорядженні лише сімсот шабель кварцяного війська, але довелося скоритися.
Закінчивши перемови і підписавши угоду під Бушею й Яругою, обидва війська вирушили додому. Коли ось вразила всіх звістка про козацький похід на Каффу.
Польща була приголомшена. А на столицю ісламу війнуло холодом смерті. Звідкись народилася чутка, що цього разу на Босфор нападуть козаки. В столиці знялася паніка. Візирі, імами і хани султанської крові виряджали дітей та жінок до Малої Азії. До Царгорода почали стягувати яничарів, розташованих в Румелійському вілайєті. В самому палаці юрмилися стривожені вельможі і міські багатії і пошепки передавали тривожні чутки. Султан був розгублений. Він то наказував готуватися до походу, то вивозити сераль і скарби Єди-куле, семивежного замка, то скликав таємні засідання дивану, що тривали до ранку.
На одне з таких засідань зібрали до палацу царгородських козаків, невільників і вільновідпущених і обіцяли їм скарби і волю за пораду, як врятуватися від козацьких нападів. Що говорили вони на дивані, не знав ніхто, але диван ухвалив план Іскандер-баші захопити Кам’янець і польські прикордонні замки аж до самого Києва, зруйнувати Січ, вирізати козаків, а Молдавщину і все Дике Поле заселити турецькими колоністами під міцним захистом новозбудованих турецьких фортець. Вірні люди доповіли про це коронному гетьманові, і на цей раз безжурні і легкодухі магнати відчули подих близької бурі. Вони зібралися у Житомирі на соймик і, ухваливши негайно створити антикозацьку комісію, розробили проект її постанов.
Після соймика Жолкевський рушив з військом на південь і зупинився над Россю. Він думав зненацька вдарити на козаків. На те розраховували і магнати, посилаючи йому свої загони. Разом з тим Жолкевський вирішив привабити старшину землями і різними привілеями, якщо вони допоможуть йому «припинити наїзди, грабунки і свавілля різного гультяйського люду, що незаконяо називав сабе козаками», як писав він у своїх листах. Він думав таким чином показати, що уряд відокремлює старшину й реєстрове благонадійне козацтво від буйної голоти і хлопства, і посіяти поміж козаками розбрат.
Але захопити козацтво зненацька не пощастило. У Варшаві розповідали, ніби козаки перехопили листування коронного гетьмана з Іскандер-башею і довідалися про його плани. І хоч час був незручний – осінь, холод і важко було козакам кидати жарко натоплені хати, – але вони пам’ятали жорстокий приклад Житомирської комісії і йшли розпалені ненавистю до коронного гетьмана і магнатів, з погрозами і наміром не відступати ані перед чим. I старшині доводилося хитрувати, щоб, не знижаючи настрою, стримувати небажаний вибух. І коли Жолкевський викликав на комісію представників козацького війська, – замість купки підсудної старшини, стало перед ним двадцятитисячне військо.
Берестейський воєвода Тишкевич запропонував комісарам один із своїх замків для перемов, і у високому готичному залі, оздобленому мисливськими трофеями, розпочалися засідання комісії.
Жолкевський сидів у кінці столу, вкритого темно-зеленим сукном, комісари від уряду – праворуч, а навпроти них, ліворуч від коронного гетьмана, – козацька старшина з Петром Конашевичем на чолі.
Старшина почувала себе ні в сих ні в тих: їхала вона сюди, розуміючи, що не для приємних розмов викликали її магнати… Ввійшла похмура і нашорошена, і незвичне почуття зв’язало їй руки і ноги, наче затягли її у важкі, негнучкі панцири середньовічних рицарів. Напружено сиділи козаки в високих кріслах серед родинних портретів, оленячих рогів, зброї і ведмежих опудал, наче виставлені біля ганебних стовпів.
Сопе Бородавка, спідлоба дивлячись на панів. Він ненавидить їх за себе і за тисячі подібних до себе. Вишукані манери магнатів, їх пишний одяг і художнє оточення, а головне, роль хлопа в провині – непереносна буйному січовикові.
Свиридович нервово смикає вуса. Під виглядом нахабної безтурботності ховає він своє хвилювання. Банит, позбавлений прав і честі, засуджений заочно на страту, вперше потрапив він до недосяжного кола тих, перед якими плазував у минулому. Вони можуть передати його до рук правосуддя, образити, але море по коліна одчайдушному шляхтичеві. Любить він гратися з вогнем, а гідність осавула і небезпека війни захищає його краще від панцира і замкових мурів.
Ніяково почувають себе Станіслав Злочевський і Янек Костржевський. Вони теж ляхи, хоч і полковники запорозького війська. Приємно бути серед пишного панства, але роль підсудних також непереносна їм.
А Барабаш не дивиться ні на кого. Він тільки слухає, як Збаразький читає декларацію комісарів. Оксамитовий баритон молодого магната чарує своєю музичністю, але кожне слово падає у мозок краплею розтопленого металу.
«У хлопи… на панщину… Віддавати на глум і ганьбу жінок та сестер… Покірливо лягати під батоги…» майорять уривки думок, і Барабаш так стискає під столом кулаки, що нігті впиваються йому в долоні.
Артикул за артикулом. Гостро виточені, руїнницькі, як удари келепа по беззахисній голові. І треба сидіти, мовчати, слухати, скорятися цій вимушеній тиші і урочистому ритуалу дипломатичних засідань.
А як воно буде тим, чию смертну муку вимагають затвердити ці випещені, зневажливо чемні пани?!
…Виключити з козацького війська всіх, хто пристав до нього зі останні п’ять років… Не жити в приватних маєтках, а якщо жити, то скорятися власникові, як і всі інші підданці, визнавати його панський присуд і за користування землею і хатами платити працею і частиною від здобутого.
Танцюра потроху освоюється з оточенням, стримано кашляє у долоню і глузливо зиркає на Барабаша.
…Не виходити у Чорне море – ані в морські походи, ані рибалити. Човни геть усі попалити, а кожного, хто намагається вийти у море, карати на горло…
Червоніє Танцюра. Очі його спалахують і обурено зиркають на Збаразького.
…Припинити наїзди на татарський степ. Не грабувати ані караванів, ані чабанів. Не вдиратися у турецькі, татарські, волоські й молдавські землі і стримувати всі такі намагання з боку свавільних людей…
Балика стає багряно-синій. Он як! На козаків зібрали комісію, а Потоцького з іншими не чіпають.
Тільки Сагайдачний нічим не зраджує себе. Сидить з невимушеною грацією світської людини і щось недбало креслить на аркуші паперу. Тільки важкий пильний погляд його вузько посаджених очей обмацує то одного, то другого магната, і жодний з них не витримує їх свердлячої, гіпнотичної сили.
…Довіз до Січі пороху і харчів дозволяється тільки а відома і згоди київського воєводи або черкаського та канівського старост… Число запорозького війська визначається в кількості…
– …яку зазначить його мосць пан круль, – уривав коронний гетьман.
Сагайдачний випростовувться і свердлить очима коронного гетьмана. Той зупиняється на півслові, і на мить сіра криця його очей схрещується з поглядом Петра Конашевича.
Глибока напружена тиша перехоплює подих, простягається над столом перетягнутою струною. Кров стукає у скроні козаків, наче вибігли вони враз на стрімку височінь, що досягає вершиною хмар.
– Скільки? – здушено рубає тишу чийсь голос.
– Серце монарха в руці господній, – ухильно знизав плечима коронний гетьман.
– Але на Житомирській комісії пан гетьман назвав точне число, – карбує Сагайдачний.
ЖолкевськиЙ нетерпляче супить брови і робить доповідачеві знак продовжувати. А Валентин Калиновський схиляється до небожа коронного гетьмана і тихо питає латиною:
–А що ж ухвалило панство на соймику?
– Тихше, почують, – сичить Ян Жолкевський. – Ухвалено залишити одну тисячу, але хто міг сподіватись, що тен хлопський отаман збере восени цілу армію… Проте пан дядьо вважає, що для захисту степових кордонів доведеться значно збільшити це число.
Збаразький загубив нитку думок. Руки його поквапливо шукають по столу кінець декларації. Коли ось важкий і незграбний, налитий темною, чавунною люттю. підводиться Бородавка і, спираючись долонями на сукно, тягнеться до Збаразького просто через стіл.
– Ні, почекай, пане доповідачу! Скажи, скільки нас буде в реєстрі? Ми люди прості, викрутасів не любимо. Кажи правду.
Хрипкий голос тремтить від ледве стримуваної люті, наче гребля під повіддю. Лунко й різко бринить він під склепінням пишно оздобленої зали. Пани підводять випещені горбоносі обличчя. Ніздрі їх роздуваються від презирливого обурення. Очі кидають блискавки.
– Хам, – цідить крізь зуби Януш Острозький, і його одутлі щоки тремтять.
Невигідно козакам дратувати магнатів. Рука військового писаря Лавріна Пашковського торкається плеча Бородавки.
– Ти що, здурів?! Треба вислухати, а тоді сперечатися. Це тобі не шинок.
Але Бородавка відмахується від нього, як від настирливої мухи, і, замість замовкнути, грюкає кулаками по столу.
– Нема чого мед з отрутою ситити! Ми не човгати ногами приїхали, а за ділом. Скільки буде в реєстрі? Ну?!
Сагайдачний мовчки підводиться і рушає до Бородавки.
– Сідай, Ясько, та мовчи. Ти заважаєш, – говорить він і звертається до комісарів: – Даруйте нам, пане гетьмане і вельможне панство. Просимо продовжувати доповідь.
Бородавка дивиться на нього з ненавистю і кидав тоном вище, хрипко і несамовито:
– А ти чого крутиш хвостом, панський попихачу? Злякався за свою булаву? Тільки рота нам не заткнеш! Кажіть, пани, скільки буде у реєстрі, або хай їй трясця, вашій комісії!
Засідання уривається. Старшина кидається до Бородавки і махає на нього руками, ніби намагається загасити вогонь. Інші оточують Балику і кидають в бік панства гнівні вигуки. А Бородавка рветься з рук Злочевського і Пашковського і кричить, вирячивши налиті кров’ю очі:
– Бунт зчинимо! Всі повстанемо! Міщани! Поспільство! Попелом вас розвіємо! Виріжемо до ноги!
– Нахаба! Хам! – захлинається Януш Острозький. – Свиню за стіл, а вона й ноги на стіл.
– Ще й рилом у тарілку шляхетному панству, – запобігливо підтакує Свиридович. – Один пан Єзус відає, скільки доводиться нам терпіти від цієї голоти…
Острозький скошує на Свиридовича знищуючий погляд, і той зникає у юрбі старшин, наче й не звертався до грізного феодала.
Бородавку тягнуть до дверей, а він рветься назад і хрипким голосом вигукує щось, зникаючи за важкими запонами. За ним суне купкою розгублена старшина, а Сагайдачний чітким кроком наближається до Жолкевського і лунко і уривчасто карбує, наче на королівському огляді:
– Ще раз від імені Низового козацького війська перепрошую королівську комісію за недоречну і грубу вихватку курінного отамана Бородавки. Прошу зробити перерву. За чверть години ми будемо до послуг вельможного панства.
– Так, – в тон йому відповідає Жолкевський. – Але засідання розпочнеться лише по обіді.
Примітки
надумали турки помститися на Ляхистані – далі викладаються хід переговорів С.Жолкевського та Іскандер-баші, внаслідок яких укладено мир під Яругою (23 вересня 1617 р.).
Коли ось вразила всіх звістка – насправді між походом на Кафу і миром під Яругою минуло більше року.
Румелійський вілайєт – охоплював території сучасних Болгарії, Греції, Македонії, Албанії, Сербії, Чорногорії + європейську частину Туреччини.
Вони теж ляхи, хоч і полковники запорозького війська – полковників з польської шляхти вдалося нав’язати козакам тільки за ординацією 1638 року. В часи Сагайдачного таких полковників не було й не могло бути.
Один із своїх замків для перемов – далі викладається хід комісії Жолкевського, яка відбулась восени 1617 року десь над Россю. Замок – елемент вигадки.