Рада
Зинаїда Тулуб
Листопад. Блідий сіренький день. Легкий морозець. Рідкі сніжинки кружляють у повітрі, ніби вагаючись, чи впасти додолу, чи ще покружляти над Дніпром і над Базавлуком у рудій щетині бур’янів, ледве запорошених сірувато-білою памороззю. Шарудять опалені морозом очерети. Де-не-де вгрузли в їх гущавину козацькі чайки, заховані від зайвих очей, коли б надумалися варшавські гості перевірити, як палить їх Петро Конашевич.
Порожньо і тихо на Січі. З коминів здіймається сіруватий безформний дим, зливається з похмурою муттю неба, а на вулиці іноді промайне чиясь постать і поквапливо сховається в курені.
Два тижні сидить на Базавлуку Сагайдачний. Викликав його Кобиленко-Бурдило, збентежений дивовижною поведінкою голоти.
– Добре, коли б пиячили або вихвалялися нас перерізати. Так ні: заберуться в шинок, накажуть наточити по кухлю пива, виженуть шинкаря: «Ось тобі гроші, і забирайся під три чорти. Нема чого слухати наші розмови». Двері на гачок, гомонять, а про що мова мовиться – невідомо.
– Вилисчики? – уривчасто питає Сагайдачний.
– Авжеж. Раніш бувало проп’є голота свій хліб козацький та й суне до гречкосіїв та на хутори, самим ликом підперезана. А тепер сидить на своєму добрі, начеб і не козаки. Де ж це чувано, щоб серед зими сходилася сірома на Базавлук?! Щодня прибавляється цього війська. Привезе отакий халамидник лантух борошна та торбу сала, здасть до комори «на харчування війська» і суне до свого куреня, як до себе у хату. Тверезий. Мовчазний. Ох, не буде добра від голоти, коли дивиться вона спідлоба і мовчить, як могила!..
– А що думають кобзарі?
Бурдило розкрив беззубі щелепи і беззвучно розреготався.
– Та що ти, батьку! Чи ти з хмари звалився?! Відшукай хоч єдиного на Січі під зимового Миколу. Пішли до Києва канун святкувати в своєму старечому цеху. Послав я своїх людей по шинках. Так голота або мовчить, як проклята, або вчиняє бійку та б’є їх смертним боєм, удаючи п’яних. А які ж вони п’яні від єдиної кварти пива?!
І Сагайдачний замислено пройшовся по кімнаті і ляснув у долоні.
– Юзику, хлопче, – сказав він, коли вірний джура його виструнчився на порозі. – Піди сюди, синку. Скажи, як перед богом, що затіває голота?
Юзик розгублено закліпав білявими віями.
– Ніц не вем, проше пана, – пробурмотів він, гадаючи, що це новий іспит його тямучості або міцності нервів. – Гонору слово, не вем.
– Та ти, синку, не лякайся! Ти ж козак, – ласкаво ляскав його по плечу Сагайдачний. – Ось вчора, наприклад, ходив ти до Шмульчиного шинку. Хто там був, що казав, про що вмовлялися там люди? Та тільки дивись – кажи правду, як пану ксьондзу на сповіді.
Юзик полегшено передихнув. Оце принаймні зрозуміло, бо прожив він на Січі рік із гаком, а ще й досі не вивчив козацького звичаю. Та й мова козацька така важка… Завжди щось переплутаєш.
– Так вони мене, проше пана… проше батька, – виправився він і зашарівся, – спочатку почастували горілкою з перцем, та такою міцною, що хата закрутилася мені в очах, а потім, проше батька, дали заїсти, а потім тен пан Куцан з паном Коржем взяли мене під пахви та й витягли за поріг. «Іди, – кажуть, – хлопче, до свого гетьмана з бурдилами та танцюрами, а нам панських попихачів, проше батька, не треба».
– А ти не брешеш? – спитав про всяк випадок Бурдило.
– Гонору слово! Як бога кохам. І ще, проше панство, додали: «Бо такі, – кажуть, – як ти, пороху не нюхавши, потрапляють до реєстру, а справжні вояки, в боях порубані, – у виписчики. Тільки не довго вам квітнути на наших сльозах, юди прокляті».
– А що!.. Я ж казав! Та чого ж ти, дурню, мовчав?! Треба було вмить розповісти панові гетьману. Він тебе приголубив, він тебе в люди вивів, світ тобі розв’язав. Та ти ж за нього мусиш богу молитися, як за рідного батька, і за нього кожному горлянку перегризти зубами. А ти!.. От ледащо! – обурено сплюнув Танцюра.
А Бурдило запустив пальці у борідку і замислився.
– Дав ти, батьку, маху, – заговорив він, коли двері за Юзиком зачинилися. – Спитав би нас, дідів. Ми б тобі порадили… Бо ж треба було один реєстр писати для панів, а другий – для козаків. Не можна діяти одверто і щиро. Де сили немає, рятує розум. А тепер заварив ти кашу, що просто н-ну-у!..
Сагайдачний сердито відвернувся.
– Та чого ви крячете? Виписчиків злякалися? Набилося їх на Базавлуку? Ну й хай! Пани сюди по них не полізуть, а хліба на всіх вистачить. Напровесні знов підемо за море або щось інше вигадаємо.
– Та й тепер непогано знайти їм роботу, – напутливо вів далі Бурдило. – От зараз у хана з беями якась сварки. Збери ватагу, піди на допомогу ханові. Та й голота піде залюбки із тобою: кожен має рахунки з Ширинським беєм, і з Кантемиром, і з Алішахом-мурзою. І хліба козацького кожному треба.
Глухий розкотистий гуркіт урвав Бурдила. Шибки відповідали йому жалісним дзеленчанням, і Бурдило завмер з відкритим ротом, звідки стирчав єдиний жовтий зуб.
– Пізно вигадав, – звівся на ноги Сагайдачний. – Литаври. Б’ють на раду. Ось про що міркувала голота.
Примітки
Зимовий Микола – свято св.Миколи Мірлікійського, 6 грудня ст.ст.