Щоб не гинули марно човни

Зинаїда Тулуб

За часів Сагайдачного Січ була розташована при «Чортомлицькому Дніприщі», – на острові Базавлуку. Це був сухий, пагористий острів. Весняна повідь ніколи не затоплювала його. Густі плавні оточували його гущавиною очеретів, трав і навіть лісів. У цьому зеленому лабіринті проток, єриків, лиманів та річок легко було заблудити навіть звиклій людині. І не раз гинули тут турецькі галери, заплутавшись серед островів, під влучним огнем запорозького війська.

Цей лабіринт нижче від острова Базавлуку називався військовою скарбницею, бо козаки ховали там гармати, гроші й скарби. Тут же закидали вони неводи й ловили рибу. Сотнями барил курили вони її, солили, в’ялили або маринували, – ось чому брак солі загрожував чималими збитками не тільки старшині, але й сіромі, яку наймала старшина на свої човни за частину улову.

Щодня приходили й відходили байдаки, вантажені рибою або різним крамом. Майоріли турецькі фелюки і томбази, молдавські дуби, а іноді й італійські та далматські шкуни. Велику торгівлю провадило Запорожжя з суміжними країнами і водою, і степом. Багатішала військова скарбниця від торговельного мита й плати за переїзд через мости й порони по всіх кінцях запорозьких земель. А що шляхи були дуже небезпечні від татар та харцизів, то приставляли до кожного каравану конвой із перначем, або булавою, а частіше з прикріпленою до булави військовою печаткою. Давали такий конвой кожному, однаково, чи просив він його, чи ні, і стягували за нього гроші. Та й самі переїжджі не скупилися і ще від себе додавали своїй охороні ситий ралець, тобто подарунок.

Ішли з Криму на Січ килими, сап’яни, тютюн, шовкові тканини, зброя, олово, горіхи, мигдаль і сушені овочі. А головне – сіль. З Туреччини, крім тютюну та шовків, ішли чудові черкеські сідла, зброя, олово, бавовна, галуни, кінські ронди, кава, пахощі й прянощі. Вивантаживши все це на Січі, відходили заморські кораблі, виповнені воском та медом, льоном, сирими шкірами, вовною, ікрою, пшеницею, соняшниковою та конопляною олією, рибою, прядивом та лісом.

І життя січовиків точилося мало не ввесь час просто неба, і навіть хмари комашні – справжнє лихо дніпровських плавнів – не могли загнати їх під стріхи.

На березі завжди було гомінливо й людно. Тут вантажили й розвантажували кораблі й човни, тут тельбушили й солили свіжу рибу, будували байдаки, маленькі човники й великі морські чайки, на яких пускалося козацтво в Чорне море. Від зорі до зорі стукотіли сокири, рубаючи та обтісуючи сухе смолисте дерево; вищали пилки, скрипіли линви, кипіла смола у величезних казанах, підвішених на ланцюгах над ватрами. Напівголі, а іноді й зовсім голі запорожці, бронзові й мідно-червоні від засмаги, швидко й спритно працювали і пересипали роботу або міцним словом, або жартами чи співами. І незвиклу людину вражало те, що в цьому киплячому скупченні людей та кораблів не було жодної жінки.

Недалеко від причалу починалося передмістя.

Тут розташувалися ятки та рундуки «базарних людей», кузні, бондарні, слюсарні та інші майстерні, без яких Запорізька Січ не могла існувати. Кремезні кожум’яки мочили в красниках і м’яли шкури, зброярі кували списи, шаблі та запоясники, ковалі підковували коні. Тут зупинялися чумацькі валки та каравани чужоземних купців, ремиґали воли, ревли верблюди та осли, юрбилися люди в мальовничих шатах або в лахмітті, але ж центром всього передмістя були шинки, де після походу деякі козаки спускали за кварту меду чи то горілки шинкареві все, аж до останньої сорочки.

Але більшість козаків, прогулявши після походу кілька день, зраджували своїх горілчаних братів і, вірні своєму селянському звичаю, потроху заощаджували і нагромаджували здобуте шаблею, бо мріяли про власний хутір та родинне кубло десь у зеленій безмежності Дикого Поля. Глузували й глумилися з них шинкові завсідники, невиправні п’янюги, звали скупердяями. Ось чому розсудливі козаки тримали своє майно у військовій скарбниці, щоб не впадала в око їх ощадність та хазяйновита стриманість.

Сама Січ розташувалася на горішній частині острова і була оточена валом та глибоким ровом. На валах стояли гармати і гаківниці, щоб відбивати наглі напади ворогів.

Але центром військового життя був великий чотирикутний майдан, де збиралася рада. З трьох боків оточували його довгі одноповерхові курені, де жили козаки.

Років за двадцять до описуваних подій був на острові Базавлуку посол від цісаря Рудольфа, Еріх Лясота, але за ці двадцять років Січ багато в чому змінила свій вигляд. За Лясоти курені були плетені з хмизу, обмазані глиною і криті шкурами від дощу. З того часу зміцніла й збагатіла Січ. Замість злиденних напівкатраг-напівземлянок виросли міцні рублені будівлі, кроків на сорок завдовжки і кроків на дванадцять завширшки. З чільного боку кожен курінь мав чотири вікна, а з причілка – два вузенькі віконця та двері з напівкруглими поперечинами та різьбленими одвірками, пофарбованими в зелений або червоний колір. Висока триярусна стріха низько насувалася на вікна, і три димарі гордовито височіли над нею.

Розуміється, навколо майдану вміщалася тільки частина куренів. Решта мальовничо розсипалася вздовж суміжних улиць. І, як курчата квочку, кожен курінь оточували дрібні будівлі: чепурні сніжно-білі старшинські хатки з круглими, «як тарілочка», вікнами, курінна скарбниця, комори, склепи, льохи, комірки, а іноді й другий, менший курінь, коли головний не міг умістити всіх козаків.

З четвертого боку майдану розташувалися військові споруди: будинок гетьмана чи то кошового, писарева, суддева та осавулова хати, склепи на зброю, порохові льохи, комори на кінський запряг та всякий припас і скарбниця, де переховувалися військові клейноди та трофеї. За ними йшли будинки для чужоземних послів та мандрівників, для поважних купців Сходу і Заходу, різні майстерні та дрібніші господарські споруди.

І з усіх боків огортала Січ скляна гладінь ріки та зелена драговина островів.

І цей бучний людний острів вабив до себе, як магніт, сотні тисяч народу. І що далі були вони від Січі, то принаднішою і прекраснішою видавалася Січ покріпаченому поспільству, голодному підмайстрові або безземельному шляхтичеві, що жив у магната за машталіра чи лакея, і монастирському хлопові, що відробляв «заради порятунку душі» зайвий день панщини на монастирських ланах, і тому гулящому безпритульному людові, що виповнював міста, здобуваючи собі шматок хліба поденною працею…

На Січі не було рівності, як це здавалося здалека. Не було і повної волі, про яку мріяли тодішні раби. А все ж таки була безодня між січовим життям і тим, що було на волостях і по містах. На Січі кожен відчував себе людиною. Новачкові спочатку здавалося, що тут можна діяти все, що спаде йому на думку: працювати, спати чи рибалчити, полювати чи вилежуватися на пекучому сонці, якщо є шеляги на обід… Але й новаки швидко починали розуміти, що треба братися до якогось діла, бо ніхто не годуватиме його на дурничку. І, відпочивши після довгої небезпечної подорожі, ішов сірома найматися на старшинську тафу рибалчити, або до січових майстерень ремісникувати, або десь на хутір чи то на зимівник до того ж старшини, бо всі землі і мисливські та рибальські угіддя були давно розподілені між старшиною та багатими статечними козаками, що сідали на землю, ставали гречкосіями в межах вольностей запорозьких.

І незабаром починали вони розуміти, що не варт бовкати все, що на думку спаде, бо старшинські підлабузники пильно прислухалися по шинках до козацьких розмов, і надто балакучому нетязі доводилося іноді зазнати чимало лиха за зайве слово.

Старшина навмисне розповсюджувала чутки про січову волю, про веселу гульню по шинках, про безтурботне й сите життя, щоб зманити на Січ найбільше народу, бо сірома потрібна і поповнювати військові втрати від походів, і ловити рибу, і пасти незчисленні старшинські та військові отари й табуни, і кувати, і шити сідла, чоботи та різний одяг, робити діжки й барила на рибу й мед, будувати хати, байдаки й човни та лагодити ті, що погнили або побиті бурею та гарматами.

На папері Січ підкорялася Польщі, була частиною Речі Посполитої, а насправді Запорожжя жило своєю державою. Керувала нею старшина, і, замість писаних статутів, мали вони свій неписаний звичай із жорстокими карами в дусі свого часу. І хоч голота й тут часом голодувала, але дихала вона вільніше після панського фільварку, після задушливих брудних майстерень, після суворих монастирських келій.

І виросла Січ, і стала грізною військовою силою.

За часів Сагайдачного мало не удесятерилося число козаків. Сагайдачний гартував козацьке військо в боях та походах, але про око залишався вірним підданцем короля Зигмунда. Спирався він на старшину, але не рвав і з сіромою, бо розумів, що голота – велика сила. І голота обирала його на свого ватажка, ідучи в небезпечний, але принадний і корисний похід на турецькі й татарські береги.

Проте голота часто обурювалася проти Сагайдачного й підозріло та вороже стежила за його дипломатичними кроками. Частенько говорили по шинках буйні голови, що наївся він козацького хліба, викохався на ньому й шиється в пани, а тому – час скинути його геть та обрати на його місце іншу людину, простішу, ближчу й зрозумілішу.

Але після останніх блискучих походів на Сіноп та Царгород Сагайдачний був у зеніті слави. Він знав і відчував свою міць, та зовні й ознаки не виявляв, тільки зважував кожну дрібницю, щоб при першій нагоді скористатися з неї.

Примітки

Еріх Лясота (бл. 1550 – 1616) – австрійський дипломат; у 1594 р. був послом цісаря Рудолфа 2 до запорожців і залишив докладний опис цього посольства у своєму щоденнику.