Виписчик

Зинаїда Тулуб

Глибокий рів і пліт на зріст людини з трьома рядами лип оточують пасіку старшого Чмеля. Від осінніх дощів листя взялося іржею, але ще густі й кучеряві старі дерева. Тихо-тихо на пасіці: не долине сюди ані вітер, просяклий вологим подихом Ворскли, ані гіркі пахощі степового полину.

Пасмами сивого волосся плаває у повітрі павутиння. Променисте жовтневе повітря віддає медом, мертвим листям і димом від гнилючків у руках старого Чмеля. Бурчить старий. І його низьке гудюче буркотіння дійсно нагадує джмеля і виправдує його прізвище.

– Померзнуть. Їй-бо померзнуть, якщо відкладати. Не докличешся на допомогу. На мед всі вони ласі, а що бджілки можуть загинути – так це байдуже.

Він відкриває вулик, довго дивиться на білий щільник, виповнений бурштиновим медом, щось підраховує в думках, потім замикає колоду і підіймає її на плечі.

Важко старому, але любов до бджіл сильніша від немочі. Надриваючись, несе він колоду моріжком, де аж до півдня блищать дрібними склянками рясні краплі роси. Тремтять старечі ноги, кров стукає в скронях, але він не кидає дорогоцінного тягаря і посувається далі, хитаючись та плутаючись ногами в траві.

Добрий стебник у старого Чмеля: рублений і глибокий, наче теплиця, зовні обкладений гноєм і соломою. Дах задерновано потрійним дерном, щоб бджоли не мерзли. І справді, пасіка старого Чмеля не гинула навіть у найлютіші морози.

Та не радів з своєї пасіки старий Чмель.

Після суду пан Бжеський почав натискати на сиверян. Нагоріло і старому Чмелеві. Надумав Бжеський заснувати свою пасіку і зажадав, щоб кожен сиверський пасічник дав йому, крім меду і грошей, десятий вулик.

Старий Чмель мало не плакав, коли навантажували віз найкращими колодками його пасіки.

– Хай тебе мої бджілки пожалять аж до смерті, – плювався пограбований дід. – Адже ж на загибель їх забирають! Хіба є в нього, падлюки, хороші пасічники? Бджілок треба любити, пильнувати їх. Чує моє серце: або залишать їм мало меду на зиму, або поморозять,

– А тобі клопіт? Віддав – і край, – дивувалися козаки.

– Так воно ж живе! Це тобі не сувій полотна і не торба пшениці.

Восени невідомо звідки пішла чутка про новий реестр. Одні запевняли, що потраплять до нього тільки діти, народжені від козаків, другі – ніби всі учасники московських походів, а взагалі ніхто нічого не знав до пуття. Потім наїхали королівські комісари з старшиною, скликали всіх сиверян і довго розпитували кожного козака, де він народився, чи давно живе у Сивері, чи брав участь у походах і скільки часу перебував на Низу. Допитані не розходилися, бгали шапки, тихенько кахикали у долоні і нарешті питали:

– Як же воно, панове, буде?

– Згодом довідаєтесь. Дістанете реєстр з Канева з печаткою пана коронного гетьмана та запорозького війська, – неохоче відповідали вони.

І викликали інших.

І раптом, несподівано, як блискавка взимку, прийшла звістка, що до реєстру потрапило тільки десятеро сиверян, – найзаможніших, а всіх інших записано в хлопи.

Не повірили сиверяни такій новині, поїхали до Канева перевірити і, коли чутка підтвердилася, збентежено принишкли.

– Добре зробив Корж, що втік, – зітхали вони. – Бо ж тепер від пана тільки на Січі й заховаєшся. Та жінок і дітей нема де подіти.

Розперезався і пан Бжеський. Здобув десь копію реєстру і сповістив реєстрових, що вони можуть жити на його грунтах лише до Іллі, свята руського; а потім хай вибираються на всі чотири вітри, або він запише їх до реманенту разом із хлопами. А нереєстровим подвоїв толоки та чинші, шарварки та данини. Сиверяни мовчали, затаївши глибоку ненависть.

– Перезимуємо, а там побачимо, – гомоніли вони на майдані. – Доведеться тікати.

Вільна парубоцька молодь бадьоро мацала шаблі на боці, ніби почуваючи в шаблі єдину заступницю від пана, а літні багатосімейні дядьки мовчки пленталися додому, до заплаканих і розгублених жінок. Їх лякало майбутнє: непевність Дикого Поля, життя просто неба і напади татар. І тому кожен стовпчик рідної хати, кожен кілок з плоту навколо неї ставав миліший і дорожчий від думки про розлуку й прощання.

І сон тікав від чорних та рудих, сивих та білявих голів. І переверталися козаки до ранку з боку на бік і питали себе: де сховатися від людоловів?

Старому Чмелеві не було куди тікати: і кволий він, і немічний, і самотній. І пасіка зв’язує, бо кинути кілька сотень колод, що надбав він довгими роками праці – справа нелегка. З якоюсь болісною ніжністю ховав сталий свої вулики на зиму, та не було в серці колишньої мирної радості від важкого щільника і золотого осіннього світла, насиченого пахощами меду і осіннього листа, присмаченого гірко-пряним димком.

Вийшовши з стебника, Чмель замислився. Він дивився на ряди вуликів під солом’яними шапками, наче під рудими опанчами, коли чиясь рука лягла йому на плече. Старий здригнувся: перед ним стояв Корж.

Охнув тихенько старий: Данило! Справді, Данило, але який!.. Обличчя спотворене невільницьким тавром, ліва рука та ключиця зламані, плече випинається з-під жупана, а обличчя, колись рум’яно-засмагле, якесь сіре, з незнайомою гіркою зморшкою біля вуст.

– Не пізнаєш? – спитав Корж, пригортаючи старого пасічника. – Не ти один, друже! Що ж, горе тільки рака красить, – повторив він улюблене прислів’я. – Перед походом на Каффу страшніший був. Відгодувався хоч трохи.

– Та де ж ти… де тебе так вицяцькувало? – нарешті видушив із себе пасічник.

– Де? Ну, це довго розповідати! В неволі був, а потім платив татарюгам борги, – тріпнув Данило чуприною. – А ось ти мені краще скажи, що сталося у вас в Сивері? Приїхав я, кинувся до одного, до другого. А вдома самі дітлахи та старенькі бабусі. «На фільварку, кажуть, працюють». Чи ви тут всі показилися, що самі у зашморг полізли?!

– Зараз, братику, зараз, – заметушився старий. – Вірно кажеш, шо всі показилися… Та ти сідай, Даниле. Мо, меду тобі? Якого тобі: липця, чи гречаного?

– Давай, який є. Все’дно, – промовив Корж і сів на пень біля напівзагаслого вогнища.

Чмель виніс з катраги миску свіжого стільника, де копошилося з десяток чорно-жовтих ос, скибку ще теплого житнього хліба і кілька груш.

– Їж, любенький! Поласуй! А’мо, кулешу зварити з салом?

– Я не голодний, – похитав головою Корж. – Ось меду чогось забажалося. Тільки він у нас і залишився солодкий…

– Оце вірно, – зітхнув старий пасічник. – Гірке життя ніяким медом не підсолодиш.

І, набиваючи стару люльку з погризеним чубуком, почав розповідати:

– Що пан збудував собі замок над Ворсклою – про це ти знаєш. І що пригнали до нього хлопів з Польщі – бачив ти теж. А коли ти поїхав, почали ми за землю судитися з паном. Присудив підкоморій землю Бжеському. І вийшло ще гірше, ніж до суду, бо до суду, – кажуть люди, – він сам не дуже певний був свого шляхетського права, а коли дістав він судовий акт – стала йому земля тверда під ногами, як камінь, і як посипало!.. То толока, то шарварок, то замок зміцнюй… Ані скосити, ані зжати, ані звезти врожаю. А данин!.. В мене самого тридцять п’ять колод узято на пасіку, та ще дві діжки меду, та кілька каменів воску. Ет, що там казати!…

– І ви скорялися? – спалахнув Корж. – Так шиї і підставляли під ярмо, як ясир під нагай людоловів?

Старий безнадійно зітхнув.

– Ото ж то й воно, Даниле, що люди стали падлюками. Колись зачеплять одного, так уся Сивера повстане на захист, наче коні, коли вовки нападуть на табун. Бачив: кобил та лошаток у середину, а коні навколо, головами до молодняка. Сунуться вовки – і ось тобі копита в голову. А люди!.. Сволота вони – ось що! Гірше худобини. Бджоли навіть всім роєм захищають свій вулик. Коли в мене колоди брали, так чортові підпанки гнилючків не принесли. Не було їм чим обкурюватися. Так бджілки божі на них. Та у вічі, та в пики, та на груди. Попухли вони, як побиті.

– Та хай їм, бджолам!.. – урвав Корж. – Що ж наші?

– Що? Кличуть, наприклад, людей на толоку. Ось тут би всією Сиверою змовитися та не вийти. Так ні: завжди знайдуться два-три боягузи та підлабузники. Підуть – і всьому бою кінець. І боягузи виходять перед паном хороші, і диви – і данин на них менш накладемо, і в шинку горілка для них дешевша… А другого разу вже й половина села вийде на працю. А знайшлися і такі, що й до Соплі пішли лизати чоботи. Почастують його, підмастять. Сопля їх і не чіпає. А інші мучаться за себе і за них. І через цей розбрат клятий пан з паршивою Соплею геть усю Сиверу прибрав до рук: той йому за горілку винний, а той серпи та сокири взяв у борг у фільваркового майстра. Так і тримає він нас у лабетах. Раніш збирав він людей на майдані та усім разом оголошував свою волю, а тепер з кожним – окремі рахунки, і Петро не знає, що в Лавріна, а Антін – що в Хоми. Ніхто нікому не йме віри, а кляті баби ходять до замка та одна на одну й набріхують, гадючі виплодки!

– Тьху! – вилаявся Корж. – Хіба ж ви не бачите, куди він гне? За рік-два скасує він «слободи», і буде тут панщина, якщо люди не дійдуть до доброго розуму.

– А що ж ти думав?! І буде! Я так їм і кажу, а вони мені: «Настали, дідусю, нові часи. Силою тепер нічого не вдієш».

Корж мовчав, їв теплий смачний хліб, помащений медом, дивився у далечінь і не бачив ані пасіки, ані діда Чмеля.

А старий узявся роздмухувати багаття. Кілька жаринок ледве жевріли під сірим попелом. Він підкинув хмизу і приладнав над вогнищем таган з казанком на куліш.

Сонце схилялося до заходу. Тіні стали довгими і холодними, тільки верхівки лип запалали вогняно-червоним надвечірнім світлом. Швидко мчали з заходу патлаті хмари, облямовані жовтогарячим блиском. Прозорий дим кучерявився над багаттям, огонь огортав задимлений казанок, ніби злизував з нього крапельки сала, Старий Чмель всипав в окріп пригорщу пшона і почав неквапливо й зосереджено різати скибки гарбуза.

– А свиня і овечки твої всі цілі. Хоч зараз забирай, Ще й приплоду шестеро ягняток, – сказав він і поліз у катрагу по сіль.

Корж мовчки докурив люльку, вибив її і сховав у кишеню.

– Піду, – сказав він і насунув шапку на брови.

– Та ти б заночував. У катразі тепло. Вона у мене обмащена глиною. Дам тобі нову бараницю, соломки.

– Ні, піду. Тра ще на свій хутір глянути, – твердо відрізав Корж і пішов геть.

Примітки

Шарварки – робота на пана у випадку якогось стихійного лиха (пожежа, сарана, снігові замети тощо).