Казки циганки Кайтмази

Зинаїда Тулуб

Сонячний блиск. Тиша. Південь. Ось-ось заспіває муедзин свій співучий азан і на високій вежі цитаделі великі італійські дзиґарі виб’ють дванадцять. Тіні коротшають. Туляться вони під виступи водограїв, заповзають під дахи, низько напущені над стінами, наче в китайських кумирнях, але навіть в їх бузковій сутіні – не сховаєшся від спеки.

І тихо-тихо на дворі позаміського палацу беглер-бейового.

Куняють голуби на карнизах, впинаючись у різьбленая кораловими лапками. Мружиться тигровий кіт біля водограю. Ліньки йому припасти до розпаленої землі і, прудко промайнувши в повітрі, впасти на безтурботного роззяву-горобчика. Як мертві, валяються хорти під муром, безсило висолопивши язики. І, наче димок від наргіле, тремтить і в’ється над брилами бруку розтоплене, скляне від сонця і спеки, повітря.

За муром, в садах сералю, теж нема прохолоди. Зеленим кучерявим хутром облямовують вони гребінь гори і, перекинувшись на південні схили, збігають у затоку біля скелястого мису.

Садівники-негри дбайливо пестують кожне деревце. Зранку пораються вони в саду, носять з водограїв важкі бурдюги води, поливають дерева і квіти, а потім непомітно зникають, щільно причинивши хвіртку у бічному мурі.

Дзвенять цикади, сп’янілі від сонця. Дзвенить прибій і на жорстві біля ніг. Дихають ароматом вічнозелені туї, захищені від півночі горами.

Але як тут нудно, як самотньо!..

Настя сидить на камені, охопивши руками коліна, дивиться на море і не бачить його. Блакить, блакить… Море та небо, завжди безхмарне і сонячно-синє. Наче нема на світі ані білих снігів, ані сіреньких хмарних днів, коли так легко дихати медовою свіжістю березового гаю. Іскри в морі. До жужелю перепалене каміння і трави, гіркі й ароматні, як масті сірійського крамаря.

Сьогодні рік, як продано її на вагу золота і принесено до беглер-бейового палацу. І нема звістки від Сагайдачного. Невже забув він свою Настю, або влучила в нього куля? Безнадійність і сум стискають дівоче серце. Яке щастя, що турецький султан послав беглер-бея Селіма на перську війну, але ж кожна війна має кінець. Недарма Абдул, облудний і суворий євнух, який заступає у Каффі Селіма, говорив жінкам, що Селім незабаром повернеться.

І Настя міцно стискає зуби, щоб не розридатися. І дивиться на море повними суму очима.

Знов хитрувати. Дивитися Селіму просто в вічі, і тремтіти від жаху, і ховати цей жах під виглядом гордовитого презирства, завжди напружена, як тятива під стрілою, і марно і безнадійно чекати на визволення.

Коли ж, нарешті, прийде Петро?! Вже вісім років щоліта налітає він на чорноморські береги і повертається на Січ, і ще ні разу ані куля, ані шабля не торкнулася козацького гетьмана. Чому ж мовчать, не згадудють його татари? Якби він вмер – тисячі тисяч правовірних зітхнули б полегшено і по всіх мечетях знеслися б молитви зраділих людей. Але й досі вколисує рабиня Альме своїх маляток, лякаючи їх ім’ям Сагайдачного; і досі роздмухують татарки в Настиному серці надію, коли шепочуть перед сном: «Хай подасть нам аллах мирний сон і врятує від неволі козацької».

Чого ж він бариться? Ще тиждень, ще мкяць-два, повернеться з походу Селім. Що ж тоді? Кинутись у море з цієї скелі, що нахилилася над хвилями скам’янілою велетенською жабою, або спочатку вколоти Селіма отруєною шпилькою, купленою у Кайтмази? Але тоді не буде порятунку: задушать її, як скаженого собаку, зав’яжуть у лантух і кинуть у море на поживу рибам.

Невже забув її Петро, покинув, покохав якусь іншу?!

Але ж днями блимнула надія.

Було це прозорого ранку, коли курява на дорозі ще прибита свіжою росою, а нічні датури не згорнули своїх білих глечиків-квітів. Прибігла до Насті рабиня Альме, узята на сім років у рабство за не сплачений чоловіком податок:

– Господине! Господине! – белькотіла вона з очима, повними благання і надії. – Прийшли до тебе жінки. Дозволь їм увійти.

– Чого? – здивувалася Настя. – Я не замовляла ані квітів, ані овочів. Що їм треба?

– Вони прийшли благати тебе за дітей. Вони нещасні, господине!.. Дозволь їм увійти, – не відповідала Альме на запитання.

– Ну добре, – знизала плечима Настя, – але хіба я зможу їм допомогти?

– Зможеш, господине! Зможеш! – радісно схопилася Альме, на льоту цілуючи Настину руку. – Вони тобі все розкажуть.

І за мить увійшли до покою три жінки-татарки в фередже і кілька караїмок в жовтих шовкових пов’язках з намистами з золотих дукатів. Переступивши поріг, вопи впали навколішки і підповзли до Насті, простягаючи їй свої подарунки – розкішне перлове намисто і кілька їджіарів, вишиваних нефарбованим шовком по тканині шере.

– Ми принесли тобі наші сльози, господине, щоб ти їх випила з наших очей, як сонце випиває з квітів нічну росу, – урочисто заговорила старіша з караїмок, добре вивчивши свою барвисту промову.

І раптом збилася з тону, схлипнула і, припадаючи до Настиних ніг, заридала.

– Віддай нам наших дітей, господине! Віддай нам наших доньок! – заговорили жінки навперебій і теж заплакали.

– Чого вам треба? – видиралася Настя.

– Витри нам наші сльози, і ми благословлятимемо тебе в нічних молитвах, наче святу.

– Врятуй наших хлопчиків! Накажи Абдулові змилосердитися! – ридали татарки.

– Він зажене наших дівчат у перську неволю, як литовський ясир.

«Як литовський ясир!..»

Глибокий жаль різонув Настине серце. Необережним словом жінки повернули ніж у незагоєній рані.

– Навіщо забрали? Де? Я нічого не знаю, – виговорила вона тремтячим голосом.

І, перебиваючи одна одну, плутаючись, забігаючи вперед і знов повертаючись до сказаного, розповіли жінки про яничарський наскок на татарські аули, про хлопчиків, захоплених в аджем-оглани, і про дівчат – живу данину перському шахові.

І знов, падаючи до ніг Гюль-Хуррем, Троянди Щастя, простягали до неї руки, називали її своєю останньою надією і рятівницею. Блищали сльози в Настиних очах, а невільниця Альме беззвучно ридала за пишно гаптованою запоною. Тільки маленька татарочка дивилася на жінок широко розкритими наївними дитячими очима.

– Змилосердься! Врятуй їх, і аллах дасть тобі дітей прекрасних, як квіти з райських садів! – напосідали жінки, бачачи її сльози.

– Приборкай Абдула. Селім-баша ніколи нас не катував, як він.

– Він хижий звір! Він наче вовк, що напав на безпорадних ягняток.

– Він навіть гірший за Сагайдака, козацького бея, боронь нас аллах від цього нелюда! – розпачливо вигукнула стара караїмка.

– Так! Так! – підхопили татарки. – Абдул грабує нас, жене у неволю.

Настю наче щось хльоснуло. Сльози раптом висохли на очах, і знов відчула вона себе на чужині, де ніхто не зрозуміє її муки і де кленуть того, хто вже давно став сонцем її життя.

І люта радість спалахнула в її грудях.

– Абдул такий же татарин, як і ви, – сухо забринів її голос. – Чого ж ви прийшли до мене, козачки?

– Не можна ж нам жінкам, піти до чоловіків. Ми ж правовірні, – простогнала одна з татарок.

А стара караїмка невиразно відчула свою помилку і палко заговорила, хапаючи її за край бешмета.

– Тому, що ти сама рабиня.

– Ти – жінка, і ти краще зрозумієш нашу муку.

Он як! Вони мають її за хлопку, рабиню. Так, її продано. Так, її замкнули до гарему. Полонена, ув’язнена – все, що бажаєте, тільки не хлопка і не рабиня. Адже ж не стала вона покірливим ягням. І ненависть, і ображена гордість спалахнули в Настйному серці.

– Геть звідси! – крикнула вона, блимнувши очима. – Розбирайтеся самі між себе. Я тут чужинка.

– Господине!.. Господине! – благала стара караїмка. – Пожалій нас! Ми аж до смерті будемо порохом з-під твоїх ніг.

Але Настя з огидою видерла руку з її цупких пальців і вказала їм на двері.

Євнухи наче очікували цього знаку і почали грубо виштовхувати жінок.

– Змилосердься! Пожалій нас! – волала в розпачі одна з татарок. – Господине!..

А караїмка схопилася за своє синьо-чорне волосся і завила, як голосільниця на похороні:

– Але ж козаки в морі! Вони потоплять наших діток разом з галерами! Не бачити їм більше землі, не почути рідного голосу… Ой, моя донечко, ой, моя квіточка незаймана! О-о-о-ой!

І, ніби десь прорвало греблю, завили жінки, і довго ще лунало за дверима їх пронизливе, розпачливе голосіння.

Настя наче скам’яніла. Все крутилося їй в очах барвистою каруселлю, а серце билося об грати-ребра, ладне розбитися.

Козаки в морі! Козаки!

Він! Він, її коханий, ненаглядний Петро, про якого кобзарі співають пісень і якого так бояться татарки. Хотілося кинутися навздогін, зупинити стару караїмку з носом хижого птаха і чорними, як вугілля, очима, розпитати, звідки ця грізна чутка, надія на близьке визволення. Але треба мовчати, удавати байдужу… В гаремі скрізь очі й уші. Треба глибоко затаїти свою радість, готуючись до визволення.

Як навіжена, кидалася Настя по тісному гарему, натикалася на подушки і п’яльці, розкидані по килимах. Швидше, швидше покинути цю клітку, барвисту, як комедіантські буди на ярмарку.

Вона то вибігала у сад і довго стояла на березі, і до болю в очах вдивлялася в блискучу під сонцем зибінь, то знов поверталася до гарему, ніби боялася, що її побачать на березі і зрозуміють, на що чатує вона.

Важко Насті самій з своїми думками, надіями і сумнівами. А що, коли прямують козаки до Сінопа або навіть до Царгорода, «аж до султана у гості», як говорив торік старий Карпо?

В саду порається стара бабка Явдоха. Вона вже сорок років у неволі, мало не сліпа, ледве рухається. І біжить Настя до старої бабусі, наче дитина до неньки.

– Явдошко! Чуєш, Явдошко? Козаки в морі, – шепоче Настя, впіймавши її далеко від зайвих ушей. – Невже таки прийде, Явдошко, нам воля?!

– Ой панночко, ясочко моя ненаглядна!.. Де вже мені на волю!.. Кому я потрібна, стара та слаба? Не доплентаюся я до рідної землі, не побачу її вже довіку.

– Побачиш, Явдошко. Довеземо. На парусах та на веслах домчимо.

– Ой серденько!.. Та де ж мені там подітися?! Милостинку просити, чи що?! Замерзну ж я там у перший мороз. Прохолола вже моя кров, та й нема вже ані свитинки, ані кожушка. Відвикла я від морозу.

А Настя, забувши свою гидливість, обіймає і цілує зморщене, спалене сонцем обличчя.

– Не загинеш, бабусю. Аби визволили. В мене всього буде вдосталь. Візьму тебе до себе. Живи. Спочивай, їж та пий донесхочу.

– Ой дитиночко моя любенька… – зітхає стара і дивиться в простір згаслими очима.

– Бабусенько! Ти вже старенька. Тобі й до міста вільно піти, – лащиться до неї Настя і суне в руку солодку баклаву. – Розпитай там, любонько, за козаків.

Труситься голова старої рабині. Сльозяться каламутні очі.

– Та де ж мені, ясочко!.. Краще поклич циганку Кайтмазу; за жменьку мідних акче вона тобі геть усе чисто викладе. Тільки стережися циганки: вона тобі й послужить, вона і зрадить тебе. Така вже в неї совість.

Примітки

Бешмет – жіноча сукня з вузькими довгими рукавами.