За наказом беглер-бея
Зинаїда Тулуб
Вдосвіта тяглися до Каффи круторогі буйволи з важкими гарбами винограду, червонобоких яблук і кизилу, з горіхами, динями та кавунами, з масною бринзою та жбанами молока, з лантухами пшениці, сорго та кукурудзи, або сарацинського ячменю, яким годують у Туреччині коней, замість вівса.
Всуміш із гарбами та мажарами бігли вухасті осли з величезними кошами на боках і чітко дріботіли по каменистій дорозі своїми маленькими міцними копитцями. Здіймаючи куряву, трюхали брудно-сірі отари, вистрибували кози і, похнюпившись, ішли на продаж невільники.
Верхи й на гарбах їхали стрункі молоді татари і неквапливі поважні діди в строкатих халатах і завивалах, і білі примари у фередже з вузькими прорізами для очей, і ліниві гладкі крамарі – караїми – в довгих оксамитових шатах, і греки, і вірмени, і стрункі італійці з білими, як мигдаль, зубами і співучою мовою, і мовчазні турки-османи з барвистими сюбхе в засмаглих пальцях.
Кожен що-небудь віз або гнав до Каффи з її двоповерховими вежами, перетятими зубчастим карнизом, із важкими залізними брамами і чотирма бійницями для гармат над їх стрілкуватим склепінням.
Близько тисячі возів проходить щоранку крізь каффські брами – і місто або споживає привезене, або вантажить кораблі і відправляє до Стамбула, Самсуна, Амазії, Бургаса, Варни, Трапезунда, Сінопа і Александра, а іноді і до італійських портів – Генуї, Венеції і Мессіни – разом із невільниками з Майдану Сліз.
Навколо каффських мурів кучерявляться фруктові сади, виноградники і баштани, трояндові й тютюнові плантації, ховаються в них білі хатинки вільновідпущених і пишні садиби євреїв та караїмів, яким до останнього часу дозволялося жити тільки за мурами міста. Тут спритні маклери і купці перехоплюють всіх, хто йде або їде до міста, скуповують за безцінь товари і перепродують їх потім на ринку.
Але сьогодні було не до того.
По всіх шляхах і роздоріжжях сновигали схвильовані люди – і росли, і ширилися неймовірні чутки:
– Абдул скликав до себе старшинство і наказав, щоб у кожній караїмській родині спряли за ніч по три ока шовку і принесли йому завтра опівдні готове прядиво або сплатили по десять золотих гасене чи то дали молоду жінку на продаж.
– Та хіба ж це можливо – три ока?! – лунали обурені вигуки.
– Та краща прядуха не впорається з ними за тиждень!
– Та й шовку не відшукаєш ніде. За мить розхапали все до останнього кокона.
– І ціни на нього потроїлися!
– Авжеж! Одним лихо, а другим – зиск!
– І тепер не купиш його ані за яку ціну.
– А хіба не можна спрясти вовну замість шовку? – питала одна з циганок, щось розраховуючи про себе.
– Благали. Відмовив, собака.
– А жінки виють. Нікого не вабить неволя.
І в іншій групі з жахом шепотіли караїмки, поводячи опуклими чорними і блискучими, як маслини, очима.
– Падишах мусить випровадити до Персії десять тисяч невільниць, а на невільницьких ринках немає рабинь.
– Чому ж він не відрядив Кантемир-мурзу в напад на Україну? Взяв би вдесятеро.
– Еге!.. Невільниці потрібні зараз, бо переи інакше не замиряться з нами. А на ясир довелося б чекати місяців зо три.
І невідомо, звідки пішла в народі чутка, ніби рекрутів теж беруть не до війська, а в живу данину перському шахові.
Чутка ширилася, обростала новими подробицями, запалювала обуренням селян, що приходили вранці до Каффи, викликала вибух розпачу серед обдурених зсиротілих родин. і йшли до Каффи батьки і жінки, брати і діди з сльозами і лементом на останнє побачення з рекрутами.
А біля синагоги юрбилися караїмські діди і з розпачем оточили сивобородого реб Самуїла і, здіймаючи руки до неба, слухали, що він розповідав.
– Покликав гахама Абдул і каже: «Ви викрали велику амфору золота, закопану в дервішівському монастирі. Щоб за добу ваша громада приставила таку ж амфору, бо вижену вас геть із Каффи і позбавлю права крамарювати і торгувати невільниками».
– Ой! Боже Авраама, Ісаака і Якова! Та всі ми вкупі не маємо стільки золота! – ойкнув один із слухачів.
І полетіли розпачливі вигуки, схрещуючись і покриваючи один одного.
– Та хіба ж ми злодії?!
– Хай зроблять трус!
– Хай доведуть, що ми вкрали!
– Ми навіть не знали, що є такий скарб!
– І де він заритий!
Але той, що розповідав, тільки тоскно похитав головою.
– Ой, та хіба ж з ним можна говорити! Звір! Справжній звір. Селімові треба грошей, щоб відкупитися від походу. Обридло йому на війні… А впало воно на нашу бідолашну голову…
– А що відповів Абдулові гахам?
Старий знизав плечима:
– Пішов до нього вдруге торгуватися, а з ним рабині і купці.
– А тим часом позамикали наші крамниці, щоб ми голодували, – кинув хтось.
Кущі і дерева, скелі і рівчаки пливли назустріч, мигтіли праворуч, ліворуч і зникали десь позаду. Горпина і Шафіге мало не бігли. Гнав Шафіге одвічний материнський інстинкт, наче вовчицю за мисливцем, що забрав її вовченят.
– А що, коли його вже відправили до Стамбула? – в єотий раз питала вона Горпину. – Як ти гадаєш: він ще тут?
– Та, певно ж, тут, – заспокоювала Горпина. – Хлопчиків брали скрізь. За один день вони не могли впоратися… Сядьмо на хвилиночку, Шафіге. Зморилася я, та й дитину час годувати.
Шафіге нехотя сіла на камінь і нетерпляче дивилася, як Горпина виймає перса, важкі від молока, як жадібно припадає до них дитина і ссе, ссе. Хвилини стають вічністю. «Швидше! Швидше!» – благає вся її істота. Ох, як ця дитина довго ссе!… Чи то в Горпини забагато молока?!
Нарешті дитина насмокталася і почала куняти.
– Дай мені Юсуфа, Горпіне. Тобі важко нести, – благала Шафіге, переступаючи з ноги на ногу.
І, взявши дитину, кинулася далі. Щоб скоротити путь, вони йшли навпростець, крізь чагарник і балки. І за дві години замайоріла перед ними Каффа.
Тут низенькі кам’яні мури, паркани і ліси перетяли їм путь. Довелося вийти на битий шлях. І тут бурхливий потік людей, худоби, гарб і мажар, коней і ослів підхопив і помчав їх з собою. Швидше! Швидше! Ось і кладовище з невисокими надгробними каменями з жовтого вапняку або блакитного фаянсу, мережані закрутками арабських письмен.
Жінки кинулися навпростець і опинилися по той бік кладовища на карасубазарському шляху. Тепер уже близько. Ось і біла хата серед соняшників, що дивляться на схід сонця зчорнілими обличчями в брижах жовтих пелюсток.
– Горпиночко, серденько! Шафіге! От не чекала, – радісно кинулася до них Олена, блимаючи веселими очима. – А я тільки що подоїла кози. Заходьте. Почастую вас сиродоєм із коржиками.
– Лихо в нас. Прийшли по пораду, – вирвалося у Шафіге. – Забрали мого Меметика.
І заплакала голосно.
– Хто забрав? Як?
Шафіге ридала. Горпина нашвидку розповіла про яничарів і про пораду Мураз-заде. Загасли, потьмарилися карі очі. Розтанула усмішка на пухлих губах, а кирпатенький носик співчутливо витягнувся.
– Ах, падлюки! Ах, шкуродери! – палко обурилася Олена. – Чула я про це на базарі, та не йняла віри.
– Забрали… Наче ягняток під ніж, – ридала Шафіге. – Аллах, аллах, нащо така мука?!
– Нащо? – палко схопилася Олена. – Щоб мурзам та беям було солодше! Щоб аги та різні хабарники сито жили. Невже, тіточко, не бачите, що скрізь, по всьому світу – одне: бідні люди сльозами вмиваються та суху скоринку гризуть, а пани з жиру скаженіють, щоб їм луснути?!
– Підв’яжи язика, жінко, бо не зносити тобі голови, – кинув Панас, підводячись з лави.
Шафіге злякано метнулась у куток, опускаючи фередже, а Олена замахала на чоловіка руками, потім кинулася до татарки.
– Не лякайся, серденько. Це мій чоловік, – заспокоювала вона гостю. – Не ховайтеся. Сідайте. Відпочивайте! Це ж не жарт. Відмахати шість фарсахів від Чабан-Таша. Розкажіть Панасові, що з вами сталося. Він вам допоможе. Поснідаємо та підемо до Каффи. Без Панаса все’дно не обійдетесь.
Шафіге зрозуміла, що нема чого соромитися, але важко було відкараскатиея від старої звички, і сіла вона лише тоді, коли Панас замкнув двері, щоб не зайшов хтось знадвору і не побачив її.
– Знаю я, звідки дме вітер, – зітхнув колишній невільник. – Вся Каффа стала догори ногами, бо наш беглер-бей вже рік, як пішов на перську війну. Прагне він додому, а візир його не звільняє. Ось він і наказує накласти на Каффу різні податки, щоб дати хабара царедворцям… А заступник Селіма, Абдул, теж не дурень. Якщо Селімові треба п’ять тисяч золотих – він вимагає п’ятнадцять, бо ж народ, як отара: все сплатить. А щоб не було тяганини і скарг, наказав він скласти списки, скільки кому платити, і віддав їх яничарам правити гроші. А яничари зібралися до Біюк-Джами, порадилися та й віддали податок в посесію, заробивши на цьому кілька тисяч гуляміє, бо ж і вони тепер голодують: вже два місяці їм гроша не плачено. А народові знов зайве лихо: витисни з себе і беглер-бейові гроші, і Абдулові, і яничарське гуляміє, і посесорів зиск. А посесор такий собака, що жах… Це ж банкір Ісаак з Бейрута. Мабуть, чули? Він і з мертвого здере, не те що з живого… Виє народ. А кінця лихові не видно…
Примітки
Сюбхе – нанизані на нитку кульки з перламутру, корала або навіть дерев’яні. Сюбхе носили на пальцях чи обмотували навколо руки. Ним бавилися, крутячи їх проміж пальцями під час розмови, або користувалися, щоб щось підрахувати, як на рахівниці.
Око – міра, яка дорівнювала трьом фунтам (1200 грамів).
Гахам – караїмський рабин і голова громади.
Амфора (старогр.) – глиняна ваза з двома ручками.
Гуляміє – гроші, що належали яничарам як платня за збирання податків.