Подорож до Радомишля

Зинаїда Тулуб

Біля архімандритового ґанку стояли сани, а кир Єлисей в шубі і в теплому каптурі стояв серед вітальні і щось наказував братії, коли келійник доповів йому про Сагайдачного.

– Здається, ти кудись збираєшся? – спитав, привітавшись, Петро Конашевич.

– Як бачиш, – розвів руками Плетенецький. – Та ти посидь. Поговоримо. Я б і радий нікуди не їхати, так справи женуть. Піклуюся ж бо про примноження і розквіт оселі, тому і поспішаю до Житомира на рочки, – пояснив він, щоб гість не затримувався.

– Так рочки ж розпочнуться за два тижні. Чому поспішати?

– Треба заїхати до Радомишля. Та ти й не знаєш, що я збудував там папірню? Будемо друкувати книжки на своєму: нема чого годувати різних Кмеллерів та Острозьких. І рудню поставив, і попіл буду палити, і гамарню, і гуту. Стільки, любий мій, справ, що й не впоратися.

– У тебе не вистачає часу на справи, а у мене бракує справ, щоб заповнити час, – гірко всміхнувся колишній гетьман.

Плетенецький уважно зиркнув на гостя і, почувши в тоні його щось незвичайне, махнув рукою братії, щоб вона залишила їх.

– Що трапилося? – спитав він, замикаючи двері. – Ти наче хворий або з похорону.

– Лихо, – просто відповів Сагайдачний. – Виписчики заворушилися. Тепер на Низу гетьманує чи то Бородавка, чи то Барабаш. Мчав я сюди, як навіжений, а угледів здалеку Київ і зрозумів, що нема мені чого тут робити. Пригадав я Печерське, тебе, ось і заїхав, бо нема де подітися.

Сагайдачний замовк і похнюпився. Плетенецький мовчки стиснув йому руку.

– Добре зробив, що згадав, – щиро заговорив він. – Поговоримо! Переночуєш тут, а вранці… Проте якщо тобі справді нема куди поспішати, – їдьмо разом зі мною. І папірню побачиш, і в дорозі як слід поговоримо. І братія не докучатиме.

– Їдьмо, кире Єлисею, – підвівся Петро Конашевич. – Ти правий: в дорозі легше говорити.

Коні мчали рівно і швидко. Дорога враз пірнула під різьблене склепіння запорошеного снігом сосняка. Шарудливий шум ішов його верховіттям, наче десь далеко-далеко співало море. Від вітру осипався з гілок пухкий сніг.

Уривчасто і сухо розповідав Сагайдачний про козацьку комісію, про новий реєстр і чорну раду. Потім довго мовчав. Мовчав і Плетенецький, обмірковуючи новини.

– Що ж ти тепер надумав? – випростався він.

Сагайдачний знизав плечима.

– Здається, тут нічого вже не зробиш…

– Як-то?! – підкинуло Плетенецького. – Проковтнути образу? Віддати старшину на поживу голоті?! Не чекав я такої відповіді від тебе, гетьмане.

– Полковник Київського полку, – виправив Сагайдачний. – Ні, кире Єлисею, справа загинула. З Києва булави не здобути.

– А ти подумав, що тоді буде за рік? – обернувся до нього Плетенецький. – Ти знаєш, що таке хлопський бунт? Пам’ятаєш часи Наливайчині? Але ж тоді на чолі руху стояла старшина. А що буде, коли пануватимуть якісь Барабаші з Бородавками?! Що тоді залишиться від наших фільварків, монастирів та маєтків? Каменю й стріхи не знайдемо! І ми всі загинемо, порубані та попалені. Що ж ти: вирішив по-пілатівському вмити руки і милуватися загравами, наче Нерон пожежею Рима? Оце дійсно зрада. Справжня зрада!

– А що мені робити?! – спалахнув Петро Конашевич, ставши на мить колишнім гетьманом. – Їхав я до тебе, кире Єлисею, не казання слухати, а душу відвести. Я знаю, мабуть, більше від тебе, та не бачу ніякого виходу. А бавитися дрібницями – я не дитина.

– Мусиш бачити! Хоча б тому, що десять років тримав булаву, – спалахнув архімандрит, але, ніби засоромившись свого гострого тону, додав тепліше: – Та ти не ображайся, друже. Краще подумай серйозно. Тобі тому так важко, що ти людина енергійна. А зараз ти – як риба на березі. Душно тобі, гидко сидіти, склавши руки. Подивись, знайди, що робити, за що вхопитися, а якщо ти сам недобачаєш, дозволь мені, старому, здобути тобі окуляри, бо з дрібниць складається й велике.

– Спробуй, кире Єлисею, – невесело всміхнувся Сагайдачний. – Тільки гадаю, що не знайдуться в тебе такі скельця, щоб побачити в моїх руках булаву.

Сани різко підкинуло. Плетенецький визирнув, щось крикнув машталірові і знов звернувся до свого супутника.

– Чув ти, що козаки забили Бжеського? І це вже не перший випадок. Тільки з’явиться управитель гнати виписчиків на панщину, – вони за шаблюки та за дрючки. А до них пристають справжні хлопи, і челядь, і наймити. Палять фільварки, як солому. І наші монастирські хвилюються. Знаєш, чого я мчу до Радомишля? Здається, не варт і їхати, бо ось-ось позамерзають річки і стануть млини, рудні, папірні – все, що рухається водою. Краще б сидіти в келії та читати твори святих отців, але ж де там! Бунтують хлопи: мчи, отче архімандрите, приборкувати своє бидло, бо там – бешкет, там – підпал, а там – душогубство. Коли б сісти на хмари небесні та глянути звідти на нашу країну, здалося б, що вона – велетенський казан, де раз у раз скипають бульбашки. Ще трохи – і заклекотить земля, і тоді всі полетять шкереберть. Кому, як не тобі, залити вогонь, що жевріє під нею?

– Сльозами своїми? – в’їдливо спитав Сагайдачний і роздратовано поліз у кишеню по люльку.

– Ні, гетьмане. Шаблями та гарматами… Бунтують хлопи – хай бунтують, бо все одно не спинити вогневицю, поки людина не видужає. Але хай бунтують проти папежників та проти магнатів. Скеруй повстання в інший бік, щоб минула нас чаша сія. Стань на чолі повсталих. Тоді й булава тобі сама в руки впаде, і слава, і сила. І тоді не ти прийдеш до мене по підтримку й пораду, а я вийду з клиром назустріч тобі у білих ризах з корогвами та іконами і вклонюся христолюбивому гетьманові, заступникові і оборонцеві православ’я.

Сагайдачний злісно розреготався.

– Ану-ну, святий отче, розкажи, як ти це собі уявляєш? Цікаво! Послухаємо, як ти розумієшся на військових справах.

Очі Плетенецького блимнули обуренням, але, стримавшись, він повів далі:

– А ось як. Пошли своїх людей по селах та по містечках, надійних, спритних. Хай наказують твоїм ім’ям готувати зброю: батько, мовляв, Петро Конашевич торгувався-торгувався з магнатами, та й урвався йому терпець, бачачи їх облудність. Хай кажуть, що влітку вибухне велика народна війна проти панів та папежників, і що ти станеш на чолі. А наші монахи і попи почнуть провіщати, що пани тому й погані і знущаються з бідних людей, що вони не знають справжньої віри, а ксьондзи підбурюють їх на різні капості, отже, бити папежників – святе діло, і вінець мученицький чекає того, хто ляже кістьми на захист віри і народу свого.

– Почекай, почекай, кире Єлисею; чи згодяться з тобою твої хлопи, яких ти теж ганяєш на панщину? – єхидно спитав Сагайдачний. – Не знаю, як вони, але ж січова голота – не отара овець. Послухав би ти, як вони розчісують на Січі вашого брата монаха.

– Ет, друже! Де просто не витанцьовується, там схитрувати треба. Коли дитина наб’є собі ґулю і реве на весь голос, мати дає їй цяцьку, бо за бренькотом бубонців не чути й болю. Ось і ми дамо хлопам таку цяцьку, що за нею забудуть вони і таволгу, і канчуки. Беріть, мовляв, панську землю, багатійте, хазяйнуйте на здоров’я, бо ми вам рідні брати, одного з вами народу, крові і віри. І коли не буде панів та ксьондзів, ми заживемо, як у раю, бо тоді буде в кожного землі в три горла, і худоба, і коней. А сала стільки, що хоч діжками його перетоплюй та купайся в ньому на здоров’я. А коли б ще євреїв, греків та татар повиганяти з міст та містечок, то ремісникам було б роботи вдосталь, і крамареві корисно і вільно крамарювати, бо ніхто в нього хліба не відбиватиме і ціни не знижуватиме. Хай тільки б шарпнули їх трішки. Бо в кожного ж лихваря комори повні золота й перлів. Покажи таку здобич голоті. Та вона без горілки сп’яніє. А тоді жени її куди захочеш, хоч кийком, хоч канчуком.

Сагайдачний спочатку слухав з жовчним обуренням людини з відтятими ногами, якій радять купити нові чоботи. Але потроху недовір’я змінилося цікавістю, а потім одвертим захопленням. Неприємно вражала тільки його одвертість, не оздоблена ніякими гаслами, бо такі речі ніхто не називає власним ім’ям. Але захоплення Сагайдачного було якесь пасивне, бо не бачив він, як здійснити те, що радив йому Плетенецький.

А кир Єлисей вів далі, одверто і щиро. Він знав, що машталір глухий, а сани з келійниками та капітулою відстали або мчать десь попереду, тому нема чого хитрувати або говорити натяками.

– Взимку я посилаю братію з іконками, з чотками та іншим крамом по селах. Я накажу їм проповідувати. А що я накажу, то вони й казатимуть. Ось тобі перші дріжджі, щоб зашумувало поспільство. А ти пристосуй кобзарів та старців з старечого цеху. І чумаків, бо чумаків слухають більш від усіх інших. Можна буде і книжок надрукувати і малюнків проти католицтва. От, наприклад, отець Захарія Копистенський кінчає друком велику книжку «Про віру». Хороша книжка! І враження зробить чимале. З боку догматики вона вичерпна. Але шкода, що нема кому написати про унію з державного та громадського погляду… Нема в мене таких людей. Монах на це не придатний, а мені особисто ніколи, та й незручно. А така книжка он як потрібна, – провів він пальцем по горлу, – мали б що читати державні мужі, посли, сенатори, бурмистри та прокуратори. От би розповісти їм докладно, як єзуїти обдурюють нашу молодь. Через цих клятих єзуїтів усі багатирі незабаром стануть католиками, а від самого хлопства ситий не будеш. Та й для інквізиції готують вони нове поле. У, кляті! Як подумаю, скільки вони наробили нам збитків.

– Мабуть, і мене запряжеш у цю справу? – іронічно спитав Сагайдачний.

– І запряжу! Їй-бо, запряжу! Зима довга: до весни вистачить часу. Та ти не смійся, бо перо іноді так влучить і поранить, що людина і не очуняє.

Сагайдачний знизав плечима, а Плетенецький, удаючи, ніби не бачить його руху, розвивав і розвивав свої плани. Це дратувало Сагайдачного. На мить спалахнув він цікавістю і згас. І бурхлива енергія Плетенецького вже знов дратувала його, як лікареві поради, коли хворий відчуває свою рокованість.

– Ет, кире Єлисею, – не витримав він, – я пожартував, а ти… Навіть слухати гидко.

Плетенецький уважно зиркнув на свого супутника і ляснув його по плечу:

– Та й я жартую. Авжеж жартую, бо все на світі робиться жартома… І війни починають жартома, і людей засуджують на страту, і міста підпалюють жартома. І жартома голота позбавила тебе булави. Але я бажаю, щоб цьому поганому жартові швидко прийшов кінець. Ось і ти пожартуй тепер з голотою, щоб повернути собі булаву.

Плетенецький договорив це так серйозно, що Сагайдачний не став сперечатися. Мовчки смоктав він свою люльку, слухав, і жовчна усмішка кривила його вуста.

А Плетенецький говорив все з більшим захопленням.

– Ми виженемо панів та папежників геть аж за межі Київського, Волинського та Брацлавського воєводств. Відберемо в них Галичину з Буковиною та гірські полонини. Де житиме хоч єдиний русин – там міцно стоятиме наша віра, наша влада. Братську школу перетворимо на академію. Ми збудуємо міцні фортеці і міста, прокладемо торговельні шляхи на схід і на захід, а в Печерській оселі вчені монахи стежитимуть за рухом твоєї переможної колісниці і писатимуть літопис твоїх перемог.

– Але ж голота? Хлопство? Що воно дістане у тій боротьбі? – роздратовано нагадав Сагайдачний, щоб охолодити промовницький запал свого супутника.

– Про це не турбуйся. Декому і земельки дамо, і худоби, але бунтівників потім самі приборкаємо. Вже як була розбещена печерська братія, тепер вона й не писне. Міцна рука – підвалина ладу, – додав кир Єлисей і виглянув з візка.

Дорога йшла весь час лісами, де-не-де перерізаними болотистими річками, притоками Дніпра і Тетерева. Рідкі селища потопали в дрімучих лісах і, поки сани мчали їх кривими вулицями, довго бігли за ними і гавкали кудлаті собаки, а дітвора вибігала з воріт у довгих полотняних сорочечках і низько вклонялася проїжджим, зиркаючи на них цікавими і трохи наляканими оченятами. І знов поринала дорога у пущі, припорошеній пухкими снігами та інеєм.

– Оці ліси продав я на попіл, а землю заселю втікачами. Хай орють. Із збіжжя корисно горілку гнати, – пояснив Плетенецький.

– Та навіщо тобі стільки попелу? – здивувався Сагайдачний.

– Вивозити за кордон! Там його треба до чорта: і полотно білити, і сукно мити, і мило варити, і на вироблення скла та фарфору. Не так, як у нас, де попіл потрібний тільки на порох. От, до речі, друже, доведеться тобі подбати про порох. Доручи цю справу мені. Та й рудні мої тобі згодяться, і гамарні. Добре озброю я твоє військо, бо коли я вже до чого візьмуся, то закипить у мене робота, наче казан на вогні.

– Ні, кире Єлисею. Залиш. Не пара я тобі поки що, – гірко вирвалося в Сагайдачного. – Роби своє, а я… Не можу я зараз нічого діяти. Я наче непохований мрець: бачу, чую, а ворухнутися не можу.

– Хороший мрець! Кинь, гетьмане! Так, так, гетьмане, а не полковнику, бо ти мусиш знову гетьманувати. Навіть жінка ніколи б так не скорилася долі! Де твоя гордість?! Де самолюбство?! Вигнала тебе голота, так постав її навколішки, примусь чоботи собі цілувати і благати прощення. Ось як треба діяти, а не лягати у домовину живцем…

Але Сагайдачний тільки ще раз мовчки знизав плечима.

Примітки

Кмеллер – паперовий фабрикант у Львові. Його фабрика існувала з 1590 року.