Сагайдак-бей

Зинаїда Тулуб

Стрілянина з боку цитаделі ущухла. Недобитки-яничари здалися козакам, і переможці розсипалися містом по «хліб козацький».

З кінця в кінець охопленої полум’ям Каффи линув зойк сліпого тваринного жаху.

– Сагайдак-бей!!! Сагайдак!!!

У тісній вуличці біля базару розбивали крамниці. Кілька козаків вдерлися до вірменина, що ніколи не чув за козаків.

– Віддай! – волав він, вчепившись у сувій грезету. – Віддай!

– А шаблі дати? – загрозливо цикнув на нього козак.

Нетяга рвонув з полиці кілька кашемірових шалей і кинув за поріг козакам.

– Беріть, панове! Добрі будуть онучі.

Далі розбивали крамниці старого Самуїла. Тремтячи, ховався він у вузенькій щілині проміж муром і кам’яною огорожею і, благаючи, здіймав до неба руки:

– Єгово!.. Боже Авраама, Ісаака і Якова!.. Ой, що це за люди!.. Ой… Вей!..

Два молодики десь знайшли важку деревину і вибивали нею двері багатого будинку, коли раптом над їх головами розчинилося вікно і залунали розпачливі жіночі голоси.

– Братики! Рідненькі! Рятуйте! Нас замкнули! Рятуйте!!!

– Зараз! – весело відгукнулися молодики і так трахнули в двері, що вони зірвалися з петель.

Хлопці кинулись на другий поверх, одним рухом відринули важкий засув і вдерлися до кімнати. Три жінки з плачем кинулись до козаків і припали до їх сорочок.

– Та що ж ви, дівчата… Радіти треба, а не плакати, – розгубилися хлопці.

Але дівчата тільки схлипували, і рясні сльози струменем лилися з їх очей.

– А що це тут? – спитав один з хлопців. – Гарем, чи що?

– Та ні… Хазяїн купив нас торік, – ніяково пояснила старіша. – Він побратися зі мною хоче… А це землячки мої… Ой, та ходімо швидше, бо ж він нас аж ніяк не відпустить.

– Він нас і замкнув, щоб ми не втекли, – пояснила наймолодша. – Ой, братики, мерщій! Бога ради мерщій!

В ту мить до кімнати вдерся підстаркуватий чоловік у коштовному кафтані з чорного оксамиту. Він щось казав незрозумілою мовою, вказував на ікони, що тьмяно вилискували у напівтемному кутку, схопив за руку старішу з жінок і все щось приказував розгублено і поквапливо.

Хлопці помітили ікони, скинули шапки і ніяково перезиралися.

– Хто ж він? – нарешті спитав один з молодиків.

– Та грек же! Православний! Хазяїн наш! – з розпачем вигукували дівчата і пишно вбрана молодиця.

– Змучилися ми з ним на чужині! – розплакалася молодиця. – Візьміть нас, хлопці, на батьківщину.

І з усієї сили відштовхнула свого грека.

Хлопці були ні в сих ні в тих. В цю мить на вулиці залунали постріли – і вони одразу кинулися до двереї, але бранки вчепилися в них і разом вибігли на вулицю,

– Як же воно все ж буде з тим греком?.. – знов завагався один з парубків.

– Та хай йому чорт! – з ненавистю скрикнула молодиця. – Віку собі вкорочу, якщо не візьмете, – вигукнула вона з таким розпачем, що хлопці одразу підхопили її разом із дівчатами і помчали до порту.

В кількох домах татари зустрічали козаків ножами і ятаганами. Тут спалахували короткі і безнадійні сутички, від яких лишалися порубані трупи в калюжах крові, розбиті двері і вікна, купи розбитого посуду і безпорадні поранені, що спливали кров’ю і конали без допомоги. В льохах і коморах знаходили замкнених невільників, скриньки грошей і переляканих дітей. Дітей козаки не чіпали, а гроші та невільників одразу відсилали до порту.

Яскраво палали підпалені ожереди соломи по дворах, і до гуркоту бою, до дитячого вереску, іржання коней, стогону і зойків влилися тріск і гогіт вогню, і рудувато-червона заграва забарвила своїм моторошним тремтячим світлом геть усе місто аж до околишніх гір.

Спалахували мечеті і саклі, зростали жовтогарячі фонтани вогню. Жадібно ковтали вони різьблені балкончики і галерейки, дахи і сходи, двері і піддашки. На площі, біля Біюк-Джами, розбивали винні льохи. Викочували барила, вибивали дно і пили повними пригорщами, кухлями і шапками солодкі і жагучі напої з чудовим ароматом сонця і виноградних грон. Гарячою кров’ю розтікалося по бруку червоне грецьке вино, бігли струмочки бурштинового і рожевого коньяку, санторінського, хересу і мальвазії.

І частіше чулися постріли, стогін поранених та добитих і пронизливий вереск дітей. Тільки православні і католицькі церкви, монастирі і будинки залишалися незайманими, бо гетьман наказав, під загрозою смерті, не чіпати християн.

На терасі у пріора францисканців зібралася купка прелатів помилуватися пожежею Каффи.

– Іліон у полум’ї, – гугнявив монах у шовковій робі з обличчям римського аристократа, недбало граючись лорнеткою.

– З тією різницею, що Іліон загинув від меча шляхетних ахейців, а Каффа гине гад натиском варварів, що неспроможні відрізнити безсмертного твору Фідія від кухонного глека, – презирливо всміхнувся абат.

Осторонь сидів кардинал, нещодавно посланий до Каффи з папською буллою. Його пурпурна шовкова мантія вилискували при світлі заграви, наче був він оповитий полум’ям вогнищ інквізиції. На його нервовому худорлявому обличчі був вираз насолоди і цікавості.

– Яка краса! Які чудові відтінки заграви! – говорив він з пафосом досвідченого промовця. – «Vae victis!» Тепер я розумію цей вигук!.. Але цікаво знати, чи з’явилися вони з власної волі, чи як спільники перського шаха?

Прелати перезирнулися з улесливим здивуванням.

– Невже монсеньйор припускає?!

– Не припускаю, а вважаю, – гордо виправив кардинал. – Кожен може купити їх шаблі як перших-ліпших кондотьєрів, навіть значно дешевше, бо кондотьєри не складуть собі ціни.

Полум’я розгоралося, підступало до брами абатства. Щохвилини прибігали погорільці або сплюндровані і поранені франки. Монахи нашвидку розташовували їх по келіях на ночівлю, перев’язували і заспокоювали, а абат з кардиналом все милувалися пожежею Каффи, байдужі до сліз і до крові.

В порту стояв гамір і гуркіт. Летіли уламки діжок і барил. Білим снігом кружляли в повітрі пластівці бавовни з роздертих шаблями рогож. Купи мигдалю, розбитого фарфору і скла, розсипані скрині родзинок і солоної риби, цукру і борошна, діжки масла, поламані дошки, канати і якірні ланцюги, затоптані сувої шовку, – все переплуталося в якомусь дикому хаосі. Переможці нищили, трощили все навкруги з жадоби помсти.

Тихо-тихо в кам’яній в’язниці-колодязі, де ночують міські невільники. Димить смолоскип, застромлений у стінне кільце, вкриває стіни і склепіння масною кіптявою. Обличчя невільників землисті й виснажені. Ребра випинають з-під зотлілого одягу. Неголені бороди і вусі скидаються на шмаття повстини, а не на людське волосся.

Вони допіру повечеряли сухими коржами і смердючим м’ясом, лягли на гнилу морську траву, повну вошей і блощиць. Тільки старий Семен підсів до смолоскипа – полагодити своє дрантя.

– Господи, коли вже смерть нас визволить звідси! – зітхнув хтось із невільників.

– Та от хотіли нас визволити добрі люди, та вранці кати визволять їх з цього світу, – пробубонів інший. – Ет, та що вже там!.. Гасіть краще світло. Тільки уві сні ще й побачиш іноді волю.

Старий Семен встромив голку у шапку і похнюпився:

– А мені вже й воля не сниться. Самі лише галери та доки, та оця в’язниця, хай вона тричі завалиться.

Вогонь погас, але ще довго курив смолоскип їдким димом, поки лягали невільники і засинали, зітхаючи і стогнучи уві сні.

Вони не знали, скільки минуло часу, коли гарматна стрілянина розбудила їх. Старий Семен розплющив очі і здивувався: чому вгорі, за гратами колодязя, не займається блідий світанок? Знов охнула гармата. За нею друга, третя. А за гратами ще мінилися пізні сузір’я.

– От дивно! Стріляють, – кашляючи, зауважив хтось.

– Певно, гонець від султана. Спіть, панове, бо стрілянина, чи ні, а вранці все одно поженуть на роботу.

– Та ні, послухайте краще. Коли б це був гонець, тоді б стріляли з порту і з моря, а це ж гармати цитаделі. Тільки вони так лунко стріляють.

Невільники замовкли прислухаючись.

– Чуєте, панове? Чуєте? Стріляють з моря, з маленьких гаківниць і фальконетів, як на наших байдаках, а ось відповідають з міських веж, – заговорив Семен, колишній січовик, відомий вояка.

Він пізнав напівзабутий милий голос бою.

– Господи, та невже це наші?!

Боялися вірити. Боялися, що це тільки сон, марення, бо надто болісно було б втратити хвилинну надію. І стояли в пітьмі, дивилися на зорі за гратами, ловили кожен постріл, кожну луну.

Небо потроху обарвлювалоея баканом, і на його димно-багряному тлі грати здавалися вирізьбленими з чорного оксамиту.

– Заграва, хлопці! Бачите? Каффа горить! – з несамовитою радістю вигукнув старий Семен. – Чи то очі мої недобачають? Скажіть, рідненькі?!

– Горить, батьку, – враз загомоніли невільники, – щоб їй згоріти і ніколи більш не повстати з попелу, бо земля тут червона від нашої крові і солона від наших сліз.

Стрілянина дужчала. Тепер до важкого гуркоту гармат домішалося тріскотіння мушкетів. Чулися зойки, важке тупотіння, гавкання переляканих собак, крики, дитячий плач. Слів не можна було розібрати, та відчувалося, що в місті паніка.

– Панове! Це ж наші! Недурно той старий меддая чи то дервіш, хто його там розбере, крикнув нам, коли ми вчора йшли на роботу: «Наближається відпочинок! Забринять кайдани ваші радістю».

– Ще тоді реготав наглядач: «Проходь, старий ішаче, не теліпай без глузду язиком, як дзвони грецької церкви».

Темниця брязкала кайданами. Від хвилювання невільники не знаходили місця. Вони ставали навшпиньки, витягували шиї, але крім заграви, не бачили нічого.

– Ану, панове, – вигукнув раптом один з молодших невільників, – ставайте на середину, а другі хай видеруться вам на плечі. Мабуть, доберемось до ґрат.

– Та хіба ж це можливо!..

– А чому не спробувати? Адже ж хлопчиками лазили.

– Та де вже нам, у кайданах, знесиленим, кволим…

Новий вибух гарматної стрілянини урвав суперечки.

Самі собою поспліталися руки. Невільники міцно обхопили один одного, а на плечі їм стали троє молодших і спритніших.

– Надто високо! Ану, панове, хай хтось лізе на нас! – вигукнули вони.

І допомогли наймолодшому видертися угору. Ліз він помацки, плутався в кайданах і ледве-ледве дотягнувся до люка. Небагато побачив він, але й ці крихітки виповнили всю його істоту бурхливою радістю.

– Ось воно… – казав він, захлинаючись, – Стріляють з цитаделі… Місто палає… Люди біжать і репетують: «Козаки!» А ось помчала турецька кіннота. Ой, що це: наші – за нею!!!

І, урвавши сам себе, закричав несамовито і лунко:

– Рятуйте!!! Братики! Рідненькі! Рятуйте!

Тупотіння промчало повз них. І знов стало чути безладні постріли, зойки, гоготіння вогню, тріск вікон і дверей.

– Рятуйте!!! Рятуйте!!! – надсаджувалися невільники, брязкали кайданами і грюкали об мури в’язниці.

– Ганчірку дайте! Нав’яжіть на смолоскип замість прапора! Треба знак подати, щоб помітили! – кидав той, що висів на гратах.

Загойдалася жива піраміда невільників. Верхній ще міцніше вчепився у грати, щоб не впасти.

– Та що ви там, очманіли, чи що? Стійте тихше!

– На! На! Бери! – тикали йому загашений смолоскип з нав’язаною на ньому сорочкою.

Невільник міцніше намацав плечі товаришів і висунув крізь грати смолоскип.

– Рятуйте! – розпачливо гукав він. – Рятуйте бідних невільників!

– Рятуйте! – підхопили всі разом. – Рятуйте!

І радість і жах був у цьому зойку людей, що боялися втратити надію на порятунок. Тупотіння знов наближалося. Почувся брязкіт шабель, лайка, жіночий вереск.

– Рятуйте! Братики! Рідненькі! – розпачливо вимахував прапором невільник.

І козаки помітили прапор. Кілька чоловік відокремилися від загону і кинулися на поклик.

– Е!.. Та тут у колодязі наші! Ану, панове, сюди! Визволяй бідних невільників! – відгукнулися веселі мужні голоси, і чиїсь руки міцно рвонули грати.

Але недурно кували їх найкращі каффські ковалі.

– Ану, бережись! Давай каменюку! Бий по замку! Обережненько там, внизу!

Посипалися іскри. Бризки каменю запорошили очі кільком невільникам… Удар… Ще удар! І ось відскочила дужка замка, і міцні руки відірвали грати і потяглися у люк.

– Вилазь, хто в бога вірує! Один… Другий…

Невільники лізли один на одного, як божевільні. Штовхалися, падали і знов лізли, чіплялись за слизькі мури і чавили на цвілі стоножок і павуків.

Хтось світив їм згори головешкою, хтось підхоплював падаючих і вже совав у люк хитку драбину, якою чимало років видиралися вони щоранку на світло і щовечора спускалися у свою темну в’язницю.

Кінець кінцем витягли старого Семена. Голова йога нагадувала кущ ковилю, борода спадала по пояс. Від хвилювання впав він навколішки, обличчям до землі, не в силі вимовити слово.

– Е, дідусю! Раніш треба було плакати. Тепер час сміятися, – весело підхопили його січовики. – А як вас, дідусю, звати, щоб знали ми, кого стільки років мучили бусурмани?

– Та Семеном звуть… Семеном Костуром, – тремтячим голосом вимовив старий.

– Костуром? А чи не було у вас, часом, сина або онука, Антона Костура? – здивовано загули козаки.

– А був такий, був… Хлопчиком ще бігав, коли мене взяли. Невже ж ви його знаєте? – здивовано зашамкав; старий.

– А піди-но сюди, Антонко! – гукнув хтось. – Чи на твого, часом, діда виловили ми без вудки з колодязя?

І за хвилину чорновусий кремезний парубок із ніяковою обережною радістю пригортав до себе старого і з жахом торкався його кощавого тіла в зотлілій сорочці.

А силач Терешко Кнур здобув сокиру й обценьки і збивав із звільнених невільників кайдани, що пов’їдалися їм у тіло мало не до кісток.

Примітки

Іліон – тобто Троя, старогрецьке місто на березі Дарданельської протоки, оспіване Гомером у поемі «Іліада».

Ахейці – старогрецьке плем’я, що здобуло Трою після довгої облоги і спалило її.

Кардинал […] з папською буллою – кардинал – найвища після папи гідність у католицькій церкві, неначе міністр чи фельдмаршал. Таке дрібне доручення, як передача послання, зовсім не личить кардинальському сану.

Шах – перський Абас Великий саме воював з Туреччиною і почав перемови з козаками про спільні дії проти Стамбула.

Кондотьєри – загони найманих військ.