Братський канун
Зинаїда Тулуб
Жарко і тісно у братському домі. Плавають у хмарах тютюнового диму розпалені обличчя, вилискують спітнілі чола і червоніють потилиці й голови, іноді голені по-запорозькому, іноді стрижені під мисочку. Чорні, руді і сиві, як кужіль, оселедці уперто лізуть у вічі, братчики нетерпляче відкидають їх за вухо і знов тягнуться до соковитих скибок вареного та печені, до чарок, келихів і глиняних кухлів, облямованих білими шапками іскряної піни. Пиво, заправлене імбиром і різними прянощами, вийшло напрочуд смачне. Удався й мед і міцна, пінява горілка.
Канун розпочався о другій годині, після довгої святкової відправи і освячення меду і пива. Перепечайниці і братчикові жінки з пахолками і підмайстрами оздобили й прибрали братський будинок зіллям, квітчастими рушниками і здобутими у Криму іджіарами. Два дні варили і смажили рибу і дробину, дичину і поросят, кололи свині, начиняли ковбаси і ковбики, місили пироги й книші, пампушки, коржі та вареники. Не шкодували братчики для першого кануну кращого припасу з своїх льохів, крамниць, борошенниць, куренів, ком’яг та уходів.
І вдався канун на славу.
Несуть без утоми блюда і підноси різьбленого дерева з горами пирогів, залізні листи з смаженими телятами, ягнятами й поросятами, ваганки свинячого холодцю, заллятих осетрів, коропів та щук з вищереними на гостей огидними зубастими мордами. На столах парують казани каші, зеленіють миски огірків та квашеної капусти, вареників і сметани, вилискують глеки пінявої оковитої, а пиво і мед наточують просто з барил, розташованих на козлах вздовж стін.
Канун у розпалі. Надходять запізнілі братчики й гості, їм дають місце і знову допадаються до їжі. Всі знають один одного, тільки чужоземців-купців, приїжджих шляхтичів та запорожців у кармазинах розглядають з цікавістю, але вмить забувають про них і напружено працюють щелепами.
За передостаннім столом, серед бідніших майстрів, сидить Причепа, розстебнувши на грудях новий жупан. Волохаті груди його світять крізь розпірку сорочки, кострубаті брови насуплені. З люттю гризе він смажену індичку і так хрумкає, ніби бажає помститися на ній за всі образи. А образа велика й глибока. Причепа відчував себе героєм. Він тиждень не спав, працював у броварні, і ось тепер, крім розпочатих барил, стоять і дошумовують у льохах цілих двадцять барил пива і стільки ж горілки і меду. Повів він братчиків подивитися на запас, а ті, замість подякувати, промимрили щось крізь зуби і мовчки вийшли з льоху. І на кануні дивляться повз нього, наче перед ними не цехмістер Хома, а порожнє місце.
Та й канун не такий, як гадалося. Що це за братство, коли не всі братчики рівні?! За першим столом розташувалися магістратські керівники та багатирі-гості. А він, Причепа, сидить за дев’ятим столом серед цехової братчини. Де ж тут рівність і братерство? А головне – не Причепу, а Іова Борецького обрано за пивецького старосту. Ну, хіба ж це личить вченій людині мирити п’яних або керувати кануном? Кому, як не Причепі, було б воно до лиця? Чи не хазяїн він тут, старший братчик? А тепер навіть медовари і винокури удають, ніби не бачать його.
Хвилі злості клекотіли у цехмістра в грудях. Ні, вже іншим разом він і пальцем не ворухне для загального блага і не подумає займатися громадськими справами. Хай їм трясця! Прийде і сяде за перший стіл, а не тут, мало не разом із старечим цехом.
І, хрумкаючи смажену індичку, Причепа червоніє від образи і обурення.
І раптом погляд його падає на діда Омелька і старого Лейзера. Обидва діди спізнилися і саме сідали за стіл навпроти нього. Темна лють скипіла йому в грудях, йому здавалося, що Лейзера навмисне запросили і посадили за той же стіл, щоб принизити і образити його, Причепу. Хмеліючи від люті, підвівся Хома, стиснув пудові гирі-кулаки, але голос Созона Балики спинив його рух.
– Хто тебе сюди пустив, стара смердючко? – рушив Балика від магістратського стола до затремтілого Лейзера. – Геть звідси, собако!
Братчики озирнулися на оклик, урвали на півслові розмови. Навіть жувати перестали невтомні щелепи. А дід Омелько підвівся на тремтячі ноги і сміливо виступив наперед.
– Я привів, – несподівано лунко забринів його надтріснутий голос. – Він мій земляк, львов’янин, такий же майстер, як і ми! Разом працювали, разом і побенкетуємо.
Созон зиркнув на нього наллятими кров’ю очима.
– А ти звідки такий розумний узявся? Захопили вони шинки, ціни на горілку познижували, аби хліб нам відбити. А ми на них дивитимемося?! Досить нам лиха від братських дурнів, що задумали весь Київ понапувати братською горілкою нам на збиток.
– Вірно! – з п’яною щирістю гримнуло кілька голосів. – Женіть Лейзера в шию!
– І братського дурня разом з ним!
– Ще й ладаном покуріть, щоб не смерділо!
Лейзер став біліший від рушників на стіні.
– Ой, та хіба я сам прийшов!.. Я ж казав, – белькотів він розгублено. – І нащо було запрошувати бідного єврея?! Тільки я ще ані в кого скибочки хліба не відбивав.
І в цю мить проміж Лейзером і Созоном виріс Хома.
– Стій, бісів діду! Куди тікаєш? Чого?! – схопив він Лейзера за лацкан. – Сиди, де сидів. А тобі, – ступнув він до Созона, – краще б мовчати.
– А ти хто такий, щоб мені вказувати? Ший свої чоботи і вище чобота носа не задирай.
Бенкет урвався. Братчики схопилися на ноги, з’юрбилися навкруги, а вузьким проходом проміж столами ішов до Созона Причепа, стискаючи пудові кулаки. Созонів вигук розкрив йому все, і темна лють образи і обурення впала на Созона бурхливим весняним кригоплавом.
– Держіть його! Він заб’є пана бурмистра! – заверещав хтось із радців.
– Нема чого держати, – зиркнув на нього Причепа. – Тільки мені ніхто язика не підв’яже. Так ось чого від мене морди відвертаються?! Бо братство стало на дорозі їх жадібності! Тому й чесні братчики в дурні потрапили, – підвищив голос Причепа, вловивши шепіт здивування і легкий сміх. – Це ви, пани магістратські, підстроїли, щоб геть у всьому Києві не знайшлося солоду на наше пиво. І довелося мені гнати по солод аж у Мотовилівку, до Аксака. Зрозуміло: кожен боїться за свій прибуток. Бо братство пива наварить і пустить його дешевше, ніж по бурмистерських шинках. І чому ти на Лейзера накинувся? Та лише тому, що Борух з Ароном відкрили навпроти твого свій шинок, ось ти й лютуєш, бо від жадібності тебе аж свербить, наче в тебе короста.
– Вони Христа розп’яли! – несамовито вигукнув Созон.
– Брешеш, собако! – гримнув Причепа, здіймаючи кулак. – Такі, як ти, певно, розп’яли б, а твого брата, крамаря, Христос батогом з храму вигнав.
– Що-о?! – трахнув кулаком Созон. – Ах ти, шевська гнидо! Братство для православних! І паршивій тварині, як Лейзер, нема чого тут робити.
– «Для православних», – презирливо перекривив Причепа. – А чому ж за вашим магістратським столом сидить лихвар Аврумка Шмойлович і ти не женеш йоге геть і ручкаєшся з ним, як із рівним, ще й шляхетним паном кличеш? Ось тобі й православний! А чому поруч із паном війтом сидить католик пан Себастьян Браччі?! А далі Готліб Шульц лютеранської віри з Арабаджі-заде, татарським купчиною? Чи ти вже їх в барилі пива перехрестив на православних?!
– Го-го-го-го! – залунало по залі. – Вірно каже пан цехмістер!
– Слухайте дурня, – сперечалися інші. – Він отак посадить вас з кожним собакою з однієї миски тріскати.
– Інший собака чесніший від вашого брата, – огризнувся швець Грицько.
Сварка розпалювалася. Одні стояли за Созона Балику, а інші за Хому. Зала гула, як море в бурю. Вигуки злітали над юрбою і танули у буйному гаморі, як піна в бурунах прибою. Мигтіли у повітрі кулаки. Розпалені, спітнілі, лізли братчики один на одного, дихаючи сивухою і масною їжею, реготали і лаялись. Лейзер тремтів усім тілом і, притулюючи руки до кістлявих грудей, непомітно відступав до дверей. Братство глянуло йому в вічі тисячоликим п’яним звіром, моторошним і жахливим, як смерть. Коли ось чиясь важка, але дружня рука лягла йому на плече.
– Чого ти, братику? Ніхто тебе не займе! Руки короткі! Їж, пий! – зарокотів йому на вухо хрипкуватий голос Остапів.
– Ой, пане Остапе!.. Пустіть мене краще додому! Ой, краще б я не приходив! Бог із ним, з оцим частуванням, – тихо заговорив Лейзер, і голос його уривався й тремтів від ледве стримуваних сліз.
– Нічого! Нічого, братику! Бува й гірше, – ласкаво гув Остап. – Хай горло деруть! Знаєш, як кажуть литвини: «Чи бог слухає, що свиня хукає?» Плюнь та розітри!
А братчики ніяк не могли заспокоїтися. П’яний чинбар вдарив бурмистра Онисима Ходкевича кухлем пива. Пивні старости кинулися на допомогу. Кілька братчиків тримали чинбаря, а той виривався з їх рук, хрипко вигукуючи:
– Заб’ю! Знатимеш, як з нас двічі вимагати податки! Хабарнику! Злодію!
– Віррно!!! – ревли п’яні голоси.
Гамір не вщухав. Пригадували старі забуті образи, справи, бійки, несправедливості. Руки тяглися до ножів.
А радці і лавники оточили Созона і умовляли його.
– Та що ти, братику, здурів?! Найшов, коли чіплятися до цехових. Забув нашу згоду?
– І Причепу не займай. Якщо обрано його на старшого братчика, тра скоритися.
– Дурні були, що обрали. Я ж казав, що він за цяця, – трохи збавив тону Созон. – Але щоб у нас в братстві жидом смерділо…
І раптом прикусив язика, побачивши просто перед собою Аврума Шмойловича. Шмойлович чув усе, але витримано і спокійно виповнив келех венгржином і рушив до бурмистра:
– Пан бурмистер має рацію. Через оцих пархатих нема чим дихати шляхетним євреям. Женіть у шию цих халамидників, бо вони вам на голову сядуть із своїми бебехами.
І, гордовито всміхаючись власним словам, цокнувся з Созоном Баликою.
А козацька старшина і цехові оточили Причепу.
– Плюнь, братику! Чи варт козакові огризатися на кожну п’яну брехню? Ми ж тобі по гроб вдячні. Ти в нас справжне золото. Інший би ще потилицю чухав, а ти й солод здобув, і три ночі не спав у броварні.
– Та як же він тоді сміє носом крутити?! – бундючився Причепа. – Та що він є проти мене!.. Та я в кількох походах був. Та я такі чоботи шию… хоч самому королевичу Владиславу носити.
Причепа п’янів, наливався кров’ю і стукав по столу кухлем так люто, що кухоль раптом розколовся надвоє.
– Ну-ну, братику, заспокойся. Кухлі ні в чому не винні… А кулаки ще тобі десь згодяться, – жартівливо штовхали його під боки.
Примітки
Єврей Лейзер, який бере участь у православному святі – це ситуація неможлива (так само неможлива присутність за магістратським столом єврея, лютеранина, католика й татарина). Слід визнати, що ідеологічна настанова – показати єдність пролетарів усіх націй в 17 столітті – переважила відчуття художньої правди, і вся картина братського свята вийшла в письменниці грубо карикатурною.
Шляхетні євреї існували тільки у розпаленій історичним матеріалізом фантазії письменниці, не в дійсності.