Магнат у каптурі
Зинаїда Тулуб
Радці і лавники були незадоволені. Не пощастило вмовити цехових повернутися під магістратський присуд і владу і хоч частково скинути їм на плечі тягар міських обов’язків. Думали радці: міцні будуть братські меди – і майстри піддадуться напідпитку на улесливі промови і обіцянки, та помилилися: міцні були меди, але міцніші голови майстрів. Не втратили вони ворожої нашорошеності і недовір’я до магістратських розмов, і бурчав бурмистер Балика, підраховуючи витратні
– Не варт було й заводитися. Тільки шкода нам буде від братського шинкування, щоб чорти забрали того дурня Хому.
Созон торгував горілкою, медами та винами. У нього був кращий у Києві льох, де у величезних, кутих залізом барилах набирали аромату і міцності угорські і рейнські вина поруч з іскристим шампанським і старим іспанським хересом, малагою і санторінським. І тонкий міцний запах південного вина зливався з ароматом медів, варених на яблуках, на ягодах і житніх сухарях, з сивушним смородом горілки і кислуватим хлібним запахом пива.
Тут торгував Созон нагурт. Покупець приходив тверезий і розсудливий. Повільно проходжувався він між величезних барил, брав пробу, нюхав, дивився на світло, відсьорбував маленький ковточок і довго цмокав губами та чавив язиком прохолодну, терпку і жагучу вологу і вже згодом питав ціну. І коли Созон ховав у скриньку чепурний стовпчик золотих флоринів, наближалися мовчазні пахолки і, надсаджуючись, викочували з льоху куплене барило. Покупець совав їм кілька шелягів, і знов поринав Баличин льох у лунку тишу, де-не-де порушувану повільними хазяйськими кроками, брязкотом ключів і неголосними окликами.
Проте у Баличиному шинку з ранку до ночі було шумно, чулися п’яні співи, лайка, регіт і важке гупання танцюристів.
Не переводився у ньому місцевий і приїжджий люді взимку і влітку, восени і навесні пиячили тут чумаки і галівники, дрібна шляхта, прочани, мандрівні дяки, рибалти, чеінці і уходники. І що добірніша була лайка, що бучніший регіт і гупання, співи, то більше виторгу; бриніло в шинквасі, за яким кам’янів сам Балика або його довірений шафар, худорлявий, гостроносий Агатон, чи то колишній чернець, чи то дяк, вигнаний з парафії за невідомі провини.
Добре торгував Баличин шинок, але за останні два тижні помітив Созон, що із шинком не гаразд. Раніш не було де сісти запізнілому одвідувачу, а тепер п’яні лежали на лавах урозтяж і ще залишалося вільне місце. А головне – падав виторг. Зайшовши до шинку ковтнути півкварти, чумак докірливо хитав головою:
– Е, братику, воно не той!.. Чом в тебе горілка дорожча, ніж у братстві?
– Багато ти розумієш, – бурчав Созон, відвертаючись. – Братство капщизни не сплачує, а з нас деруть, як лико з липи, та й горілку там водою розбавляють.
День був погожий, по-осінньому променястий. Дніпро лежав у берегах чистим блакитним дзеркалом, і важкі литовські ком’яги відбивалися в ньому, як намальовані.
Відгули важкі октави монастирських і церковних дзвонів разом з рідкими, високими переспівами костьольних дзвоників. Розійшлися міщани по хатах по-святковому сито обідати. А в Баличиному шинку було порожньо. Созон постояв за шинквасом, почухався. Він був ні в сих ні в тих. Почекавши ще годину, рушив він додому, потім знов повернувся до шинку глянути, чи не побільшало там народу. Все дратувало його: і хлопчики, що ганяли на дворі голубів, і поросята у перекинутих ночвах, і наймичка. З серцем пхнув він чоботом собаку, рвонув за вухо хлопчика, грюкнув хвірткою і вийшов на вулицю.
Назустріч Балиці поспішав другий бурмистер, Онисим Ходкевич.
– А я до вас, пане бурмистре, – поквапливо заговорив Ходкевич, ручкаючись із Созоном. – Чули? Наш превелебний отець архімандрит знов починав старі вибрики.
– Який архімандрит? – не второпав Балика.
– Та Печерський же! Кир Єлисей! Кому ж більше! Один такий у нас, собака.
– А що?
– Як то «що»? – скипів Ходкевич. – Невже пан бурмистер сидить вдома і не відає, що на світі робиться?!
Ходкевич витяг картату червону хустку і витер спітнілу голову. Він був худорлявий і вузький у плечах, Довгий червоний ніс його звисав на рябі від сивини вуса і ріденьку цапину борідку. На щоках червоніли темно-багряні жилки, а голова, вузька і лиса, як яйце, вилискувала жовтим воском.
– А головне, народу скупчив силу. Купців привабив з містечок та міст, – говорив він, ховаючи хустку. – Цілий ярмарок. Я думав узяти возного і податися просто туди, та пригадав, що королівський декрет, яким торік заборонено Печерській оселі шинкувати і торгувати, переховується в ратуші. Отже, ходімо швидше до війта. Це так залишати не можна!
– А хто це розповів панові бурмистру? – вимовив, нарешті, Балика.
– Ясна річ – хто! Люди! Вже третій день в крамниці порожнеча, або зайде якийсь дурень, спитає каразії на жупан та й ніс відвертає: «Дорого, – каже, – в Печерському монастирі дешевше». Який монастир? Що? Як? Покликав я сина: «Їжджай довідайся». Він і довідався. Наїхала народу сила-силенна, весь Київ можна крамом завалити.
– От сучий чернець, прости господи! – з серцем вилаявся Созон. – Ось чому він не вписався до братства. Вовчу думку затаював.
Війт Ходика вже знав про ярмарок на Печерському. В ратуші аж гуло. Лавники і прокуратори переглядали Литовський статут і королівські декрети і щось тлумачили радцям, тикаючи у пергамент вузлуватими пальцями. Бучне обурення перших хвилин перетворилося на діловий настрій.
– Головне – возного. Тра накрити отця Єлисея з лицем, – з притиском приказував один з лавників, – Тоді все буде за законом.
– Тоді й протестацію впишемо разом із «сознанієм» возного.
– Так, але ж не кожен возний наважиться виказати всю правду. Підемо до нашого братчика, Гуторовича. Цей не побоїться архімандрита.
– Ще й свідків візьмемо з шляхтичів.
– Оце так, – підхопив Балика. – Обов’язково з братчиків: хай хоч один раз стане нам братство на користь. Тільки з чого розпочати? До суду вдатися, чи то спочатку поїхати до Печерського, подивитися на власні очі?
– Та звичайно ж, з Печерського, – підхопили лавники і важко загупали до дверей.
Примітки
Капщизна – податок за право шинкування.