Почому ківш лиха

Зинаїда Тулуб

Доліва-Ясенський не одразу викрив себе. Поїхав Горленко, поїхав возний, ввівши орендаря у посідання Хутірцями і суворо наказавши посполитим «оказувати пану посесору вшеляке послушенство», а він все ходив по своїх нових володіннях і нібито націлювався, з якого боку взятися до діла.

Ходили посполиті на панщину, мочили коноплі, молотили, возили з лісу дрова. Баби тіпали льон, сікли капусту в довгих ночовках з березових колод, старалися, як посесор тільки пройде повз них, жуючи губами, і зиркне на них пронизливим поглядом.

– Хоч би нагримав, – легше було б, бо душу висвердлить, наче свердлом, – скаржилиєя вони ввечері.

– А ви дивіться йому просто в вічі, – порадив Томаш, обскрібаючи трісочкою грязюку з постолів. – Поки що можна э ним жити: відробив та й годі. Аби не вигадав гіршого.

Якось раннім ранком, коли ще горіли зорі в небі і по дворах співали треті півні, пішов селом пан Боніфаціуш, економ Доліви-Ясенського.

– Виходь, хлопе! – стукав він пужалном у віконницю. – Збирайся з підводою будувати міст.

– Який міст? – висувалася скуйовджена голова. – Та у нас і річки немає.

– Не тут, а в маєтку пана Ясенського. Бери харчів на тиждень та вівса для коней.

– Та як же то, пане? Ми вже своє відробили: і в підводах були, і землю виорали, і на коноплі ходили, і чинш сплатили весь.

– Що-о?! Пан відає, що наказує. Швидше, бо батогами почастую.

І рушив до сусідньої хати під люте гавкання й гарчання селянських собак.

Лаючись і відпльовуючись, ладилися селяни в дорогу. Запрягали вози, насипали торби вівса, накладали клунки хліба і сала, солі й крупи.

– А’мо, краще не їздити? Скорись йому раз – він завжди вимагатиме «за звичаєм», – почухав Томаш потилицю і запитливо зиркнув на сусіду, що мастив дьогтем колеса.

– А чорт його зна! Тра з людьми побалакати. Як усі – так і ми, щоб батогів не покуштувати.

– Оце вірно. А нумо підемо до дядьків.

Обоє кинули напівзапряжені вози і вийшли на вулицю, але не судилося їм порадитися з поспільством. Кілька підпанків з маєтку Доліви-Ясенського вигонили з воріт запізнілих і красномовно підганяли їх батогами. Сусіди перезирнулися і, мовчки сплюнувши, кинулися запрягати.

Будували міст на одній з приток Бугу. Річка була вузька, неглибока, але бурхлива, як усі річки, народжені в Карпатських горах.

Осінь змережила землю мазками вохри, бакану й кадмію. На городах стирчало руде бадилля і безголові соняшники, валялися сіро-зелені мушлі капустяного листя та жовті перестиглі огірки «на насіння».

– Життя наше кляте, – зітхав Томаш, стоячи по пояс у воді і обкладаючи палі камінням.

Щоб не заклякнути у льодовій воді, посполиті натягли поверх одягу просмолені лантухи і підв’язали їх під пахвами. Від цього рухи їх ставали забарними і незграбними, і робітники де-не-де чіплялися за перекинутий через річку канат, щоб не послизнутися.

– Добре йому наказувати: приїде, щуряча морда, подивиться та знов додому, до гарячої їжі та груби. А ти тут клякни.

– Ану, дядьки! Не базікайте, бо розмовами не зогрієшся, – підбадьорював Томаш. – Відробимо – та й додому. Іншим разом не…

І не договорив: старий дід, що працював поруч, раптом шубовснув у воду. Ніхто не помітив, що на дні за камінням була глибока яма. Лантух вмить наповнився водою. Дід борсався в ньому і пускав бульбашки. Хтось вхопив його за комір і потягнув нагору, але старий вже знепритомнів. Його витягли на берег і здерли з нього лантух.

– Неси до землянки! Там відкачаємо, – кричав Томаш, ляскаючи зубами.

У землянці старого роздягли. Скинув і Томаш мокрий одяг і кинувся до груби.

А в той час до мосту наблизився Доліва-Ясенський. Щурячі очі його вмить помітили, що на роботі бракує посполитих.

– Пане Боніфаціуш, де ваші хлопи? Он як пан стежить за ними, – жовчно прорипів він. – Невже пан не розуміє, що мені від цього збиток? Пан відповість мені за нього при найближчому розрахункові.

Підпанок почервонів, як рак. Руді вуса його настовбурчилися.

– Але, пане!.. Вони пішли на хвилину. Тут один дід мало не утоп. Вони його відкачують.

І, кинувшись до землянки, гримнув з порога:

– Ану, швидше на роботу, ледарі! Пр п’ять шелягів штрафу за ледарство!

– Що-о? – звівся Томаш на повний зріст. – Ми – ледарі?! Штрафувати?! Звідки ти такий узявся?! Відкачаємо старого та й прийдемо. Ми теж заклякли.

– А-а!.. Он ти як! – заволав Боніфаціуш. – Іди робити, пся крев, бо знатимеш, як зі мною сперечатися!

– Ідіть, хлопці. Я і сам відігріюся, – відгукнувся, ляскаючи зубами, старий.

– Я вам покажу! Я вас вузлом позв’язую! – сичав з порога Боніфаціуш.

Землянка стояла на високому березі. Внизу рябіла непривітна річка. Слюдяними плівками намерзав уздовж берегів перший лід. Запорошений памороззю берег був сивий. Голі тополі перекреслювали річку рідкими високими мітлами.

Стримуючи лють, вийшов із землянки Томаш, ще синій і закляклий. А рудий присадкуватий Боніфаціуш накинувся на нього, розбризкуючи слину:

– Розбестив вас ваш хлопський пан! Розлінилися! Та я вас підтягну! Змок старий пес, а ви й зраділи. Четверо пораєтесь біля одного.

Підпанок намагався вислужитися. Він ставав навшпиньки, щоб здаватися вищим, але навіть тоді був тільки до плеча похмурому і високому Томашеві. Вересклива лайка пана Боніфаціуша бриніла в ушах настирливим комаром. Томаш відвернувся і зустрівся поглядом з Долівою-Ясенським. Доліва обурено жував губами і ухвально хитав головою на лайку свого економа.

І Томаш не витримав.

– Замовчи, панський цуцик! – гримнув він люто. – Самі знаємо! Не хлопчиська! Дякувати нам треба, що згодилися прийти на зайвий шарварок, а не лаятися, бо в нас покладено три шарварки на рік, а це вже четвертий

– Та він ще розмовляє!.. Пся крев!.. Хлопе смердючий! – писнуїв Боніфаціуш. – Це ж бунт! Чуєте, як він підбурює інших? Чуєте, пане?

Доліва-Ясенський чув, але не спалахнув, не замахнувся на Томаша, тільки єхидна посмішка поповзла його тонкими губами, і він заговорив тихо, рипливо, передчуваючи гостру насолоду помсти.

– Он ти який в мене, голубе! Ану, хлопці, візьміть його та зв’яжіть, щоб заспокоївся. Тоді й поговоримо.

Посполиті розгублено перезиралися. Всі шанували Томаша, щиру, розсудливу і справедливу людину. Ні у кого не здіймалася на нього рука.

– Чого ж ви стоїте? – зарипів Доліва-Ясенський. – Хіба боязко, що він покусає вас, як скажений собака?! Чи теж захотілося бунтувати?

– В’яжи його, пся крев! – вилетів наперед Боніфаціуш, і потилиця його стала червоною, як свіжо набитий ковбик. – Ми вас приборкаємо! Знатимете, що таке пошана до панства, хлопи свинячі!

Томаш зиркнув на селян, на Боніфаціуша.

– В’яжіть, хлопці, – сказав він тихо. – Робіть, що наказують.

І сам повернувся до них спиною.

– О!.. Я бачу, що тен хлоп не такий вже дурень, як гадалося, – єхидно рипів Доліва-Ясенський. – Відведіть його на фільварок та замкніть у комору. Хай відпочине та прохолоне. А ви працюйте. Щоб міст був на суботу готовий.

Очима, повними ненависті, проводили посполиті Доліву-Ясенського і знов, натягнувши мокрі просмолені лантухи, полізли в льодову воду.

Камінь за каменем. Оголені по плечі руки підхоплюють важкий камінь і спускають в олов’яну воду, намацуючи місце навколо товстих просмолених паль. Холод прохоплює до кісток. Вода заливається у розпірки. Дрібним градом котиться по спині нестерпний холод.

А пан Боніфаціуш курить люльку, походжає по берегу і погримує иа робітників. Він у коротенькій лосячій куртці на хутрі, у таких же штанях і рукавицях. Йому тепло. Випита зранку горілка приємно зігріває відгодоване тіло. Вдома чекає на нього смачний обід, ось тільки з паном матиме він клопоту через цих клятих хлопів, розбещені вони, непокірливі… Але заждіть. Він вимушує їх, як цуценят. Ані слова, ані звуку не зронять. Поважатимуть вони панство і не підводитимуть такого шлятетного пана, як він, Боніфаціуш.

Опівдні обкладку паль було закінчено. Голодні, сині від холоду, вилізли посполиті з води і скинули лантухи. І незабаром зацокотіла над річкою весела швидкомовка сокир: це посполиті прокладали вздовж майбутнього мосту смолені прогони.

Примітки

Річки, народжені в Карпатських горах – утретє доводиться зазначати, що і сам Бог (Південний Буг) і всі його притоки починаються і течуть по рівнині.