2

Зинаїда Тулуб

Увійшовши до Сагайдачного, він не скинув, за звичаєм, шапки, не вклонився йому, а став, узявшись руками в боки і широко розставивши ноги, як стоять у човні під час гойданини.

– Чого тобі, синку? – спитав Сагайдачний, почувши сморід винного перегару.

Замість відповіді, Бородавка витріщився на Сагайдачного.

– Покажи, сучий сину, чим тобі вуха позамазували, що ти не чуєш, де й що робиться на світі? – спитав він, нахиливши голову набік.

– Якщо ти прийшов лаятися, то я накажу хлопцям відвести тебе знов до шинку. Лайся там хоч до ранку, – спокійно відповів Сагайдачний, підводячись на весь зріст і просто глянувши йому в вічі.

Бородавка трохи зніяковів, але, ховаючи ніяковість під виглядом одчайдушної сміливості, зсунув шапку набакир і знов узявся кулаками в боки.

– І він ще загрожує!.. Коронний гетьман перехопляє валки, щоб заморити нас голодом, а він сидить собі в хаті і анічичирк! Скликай раду, сучий сину, бо ми цього не потерпимо.

– Скликати недовго, але про що говоритимемо? – спокійно спитав Сагайдачний, і його вузько посаджені очі блиснули гнівним огнем. – Кажи, що задумав? Побачимо, чи варто ще скликати.

– Не ти дивитимешся, а все наше лицарство. Справа проста: підемо бити панів, палити їх з родом-племенем, щоб не кортіло їм грабувати чумаків та шкури спускати з поспільства й голову з реєстру виписувати. Погуляємо по замках та по фільварках. Наставимо наше козацьке право, щоб не сміли вони судити козаків та на панщину ганяти і збиткуватись. Ще й орендарів замість ліхтарів по осиках розвісимо та й кишки повипускаємо їм заради краси.

– Добре. А потім?

– Виріжемо всіх до ноги: і панів, і орендарів, а землю заберемо під військо запорозьке.

– І все?

– А чого тобі ще треба? Ні, не все: ксьондзів у криниці пустимо з каменем на шиї. Костьоли попалимо, а їх майно поміж себе поділимо.

Бородавка замовк, задоволений з своєї промови. Трохи похитуючись, стояв він перед Сагайдачним, присадкуватий і кремезний, як бик. І. відчувалося, що ця людина справді трощитиме все, що потрапить їй під руку. Сагайдачний здавався перед ним худорлявим, струнким і гнучким, але в його постаті відчувалася величезна сила, і важко було сказати, хто переміг би в боротьбі.

– Ти все сказав, Якове Кіндратовичу? – спитав він по хвилі. – А тепер послухай мене. Я розповім тобі, що буде потім. Так, ти розвієш костьоли димом пожежі. Так, ти проллєш річки крові, вирубуючи шляхту, впавши на неї, як грім з ясного неба. Але мине рік, і, бачачи, що ти накоїв, забудуть пани свої суперечки і, як один, зберуться під прапори коронного гетьмана. І тоді не встояти твоїй буйній ватазі проти них і проти угорських, шведських та німецьких корогов. І тоді зле доведеться тобі, Бородавко, разом з усіма, кого потягнеш ти за собою на необачне й криваве діло. Були й до тебе ватажки – Наливайко, Косинський, Полоус, Лобода. Всіх і не пригадаєш. І що ж вони відвоювали народові? Не стало легше ані голоті, ані старшині. Навіть іще важче, бо замість колишніх, уже відгодованих нашою кров’ю, прийшли інші пани, голодні й жадібні. Як воші, накинулися вони на нас, і замість толок та данин запровадили панщину, і почали тягти з народу останні сили. Ні, Бородавко, пусте ти задумав. Не так добиваються волі розумні й обачні люди.

– А як? Ганяючи нас під Смоленськ та під Москву, як ти нас ганяв?.. Де не проливалася козацька кров? Де не клали ми свої голови?! Що заробили ми з тобою? Ні, ти мені скажи, що ми заробили з тобою? – підступив він до Сагайдачного, стискаючи кулаки. – Поки ми були потрібні, звали нас лицарями, оборонцями ойчизни, а потім забажалося знов обернути нас на холопів! Комісію на нас зібрали! Ще й тебе викликали. І ти, собако, підписав її постанову. Продав нас, як Юда. Та чого ми на тебе дивимося? Стривай, ще доберемося й до тебе! Що ж ти гадаєш, так і залишиться тільки чотири тисячі козаків, записаних до твого реєстру, а решта піде до пана винитися? Підставляти під ярмо голову! Беріть нас, мовляв, катуйте, знущайтеся з нас, їздьте по наших спинах, шкуру з нас спускайте. І все через тебе, гадино…

Удар був влучний. Обличчя Сагайдачного перекосилося з болю. Він сіпнув комір жупана, ніби стало йому задушно, і з тремтінням у голосі, але твердо й упевнено відповів:

– Так, підписав! Інакше не можна було! Сам знаєш, що так. З порожніми руками не повоюєш… Де ви були, коли я підписував? Наказував я вам, умовляв: «Не розходьтеся по зимівниках та хуторах після походу». Ні, вражі діти, порозходилися! А де ти тоді був? Ковбанився, як кнур, під лісами та під шинками. Через вас я сам стояв перед панами голіруч… Скільки їх там було: Калиновський, Жолкевський, Острозький, Заславський… Та сотні… і в кожного полки, корогви, армати… А в мене й п’ятисот шабель не було. Так, підписав! Але другого ж дня надіслав від війська запорозького протест до сойму. І угода залишилася шматком паперу. Покажи мені хоч одного козака, якого б я виписав з реєстру або видав панам. Покажи! Не покажеш, бо таких нема і не було. Підписав, аби не виходити нам у море, а сам напровесні повів наших молодців під Стамбул. Та що про це й говорити!.. Адже сам ти був у поході й бачив, що я робив. І тоді ти мовчав. Підписав я, щоб спалити човни. А де ти бачив хоч жаринку від спаленої чайки? Не бачив! Ну, так мовчи, бо Сагайдачний – людина чесна, але дурити ворогів наказує і розум і сумління. І плювати мені на всі комісії і всі універсали, бо ми потрібні панам для нових походів і для сторожі на кресах республіки. Адже ми диктуємо їм свою волю, а не вони нам.

Спочатку Бородавка ніби засоромився своїх обвинувачень, але остання фраза розлютила його. Кров ударила йому в голову. Він став червоний, наче його вдарив грець. І злий бучний регіт потряс його кремезну постать.

– Іч, як він, падлюка, викручується! Жолкевський їде до нас по виписчиків, а він нам очі відводить! Добре брешеш, та не сховаєш правди під лисячим хвостом! А ти що робив минулого літа? Як готувався до бою?! З ченцями знюхався! Школи будував та друкарні! Та плювати нам на ті друкарні, коли панські канчуки за нашими спинами плачуть. «Школи потрібні». А багато нашої голоти по тих школах? Кому вони потрібні? Вам, старшині, та ченцям, щоб дерти з нас шкури не гірше магнатів! Бачив, як вони нас поскручували? І в Лаврі, і в Терехтемирові? І по всіх усюдах? У пана три дні панщина, а по монастирях – чотири! «Для господа бога», – кажуть… А я бачив того бога, знаю, чи це йому справді потрібне?! Спина і під чернецькими канчуками так само болить, як і під панськими. Старшинський ти попихач, магнатський підлабузник, а не гетьман! Чим старшина кращий за пана? Робити на нього треба? Треба! Данини давати треба? Треба. І поволовщину, і медове, і птицю, і рибу, і яєчка, і полотно, і гроші, і снопи… Панщини, кажеш, нема? Ні, брешеш, є й панщина!

– Стривай, п’яна ти голово! Що ти верзеш? – грюкнув по столу Сагайдачний. – Плутаєш магнатів з старшинами? Залив собі баньки горілкою – і ворона чаплею йому здається.

Але Бородавка не тямив себе. Він сперся руками на стіл, за яким стояв Сагайдачний, і, нахилившись, як хижак, готовий плигнути, кидав йому просто в вічі:

– Що? Плутаю, кажеш? Віра, мовляв, інша? Та хоч яка б вона була – все один чорт! Вишневецький не козак, скажеш? Байда? Старий? Не козак він! Козак! А які в нього тепер палаци! Всю Лубенщину загарбав. Скільки хлопів у нього! Скільки війська! Ага! Брешу, кажеш? Ні, не брешу, тільки правда тобі очі пече. А син його, Ярема? Ще хлопчисько, а вже потурчився в ксьондзівську віру. Хто ж він? Не наш? Наш козацький син! А Острозькі? Були нашої віри, а тепер – завзяті католики! Забув прислів’я: «Я тієї віри, де більше сала дають»? Аксаки? Гулевичі? Калиновські?! А сам коронний гетьман Жолкевський?! Ну, так не бреши, що самі ляхи п’ють нашу кров. Наша вона старшина, що викохалась на хлібі козацькому. На нашій крові. Забув про Горленка? Теж до панства подався. А хто він? Наш старшина. Сотник! Тепер у Потоцького за попихача. Полковником став, яничаром! А за два-три роки розживеться, сам собі палац збудує… Ось за кого ти тягнеш! За панів! А якої вони віри та народу – однаково. Що біс, що сатана – все одно нечиста сила. А Лобода? Гетьман війська запорозького. Низовий козак. А не купив він у пана Лозка села Сошників разом із хлопами? Щоб козак та козацький гетьман людей купував!!! Чув ти таке? Чим не людолов, не татарюга! Ще й ринок невільницький улаштують, як у Каффі. А ти в наймитах та в яничарах будеш. Купили тебе не за тридцять срібників, а за булаву та клейноди. Але не грайся з огнем. Печеться! Не дратуй нас! і тепер, коли йде коронний гетьман виписувати нас з реєстру та голодом нас тут в облозі заморити, ти нам очей не замазуй. Думаєш, обдуриш? Продаси нас у неволю, в панські пазури вкинеш? Ні, братику: не піддамося! Спочатку тебе в Дніпрі втопимо, як скаженого собаку, а потім без тебе додумаємось, як нам бути.

Бородавка був страховидний. Де поділася його вайлуватість, його незграбно-повільні рухи. Він бризкав слиною, і слова його вилітали з горла уривчасто й хрипко, як гавкання.

Сагайдачний випростався. Темні хвилі люті заплескували свідомість, але обвинувачення були надто серйозні. Треба було відповісти. І, стримавши себе залізним напруженням волі, Сагайдачний схрестив руки на грудях.

– Он як! – металево забринів його голос. – Он як! Я – зрадник. Я – панський попихач. Не чекав я від тебе, Ясько, такого слова. Хто дав мені гетьманську булаву? Хто ліз за мене в бійку? Ти та інші. Хіба я бажав цього гетьманування? Добивався його? Ви силоміць посадили мене над собою.

– Дурні були, що посадили, – буркнув Бородавка, виблискуючи спідлоба злими гострими цвяшками очей.

Але порив його вщух, як хвиля, розбившись об скелі, а разом із ним і обурення. Він кинув Сагайдачному в вічі все, що невиразно блукало в його голові, що відчував він усією своєю істотою, але ніколи не виказував так одверто, зв’язно і докладно. А Сагайдачний продовжував, знаючи, що Бородавка запалюється і гасне, як порох.

– А коли обрали мене на гетьмана – було на Низу козаків, дай боже, щоб п’ять тисяч. Так, багато нас полягло в Московщині, і в Волощині, і в Лівонії, і в Туреччині. Але козацька кров – як дощ навесні. З крові та слави росте наша сила. Впаде один, а на його місце прийдуть троє. І що нас більше – то сильніше прагне до нас і селянин, і цеховий, і дрібний шляхтич. І тепер під булавою «панського попихача» стало козаків удесятеро: тридцять тисяч самих січовиків та по волостях та зимівниках вдвоє. І щороку більшає наша сила. Так, є в нас старшина. І ти, Ясько, теж старшина. Курінний отаман, не будь-який козак, але ніхто тобі цим очі не коле і не кличе собакою.

– Нема чим колоти, – спалахнув Бородавка. – У мене ані хутора, ані човнів: дві руки та шабля – ось я і весь.

– А хто в тому винний, що ти все пропиваєш? З-під Царгорода привіз ти більше від голоти. А при розподілі дали тобі отаманську пайку. Але один за ці гроші та скарби будує човни або господарство налагоджує, а ти ковбанишся п’яний, аж поки не проп’єш останню сорочку. Подивитися на тебе соромно. Та другий би на такі гроші шпиталь збудував для старих та для хворих, або невільників з галер викуповував, або ще щось добре вигадав. А хто з тебе користь має? Самі шинкарі.

– Та воно дійсно, батьку… – почухав Бородавка потилицю. – Тільки не відвертай ти розмови на інше. Правду я тобі кажу: п’ють наші старшини козацьку кров хоч і менше за панів, бо киями б їх за панські вибрики почастували, а все ж таки…

– Поганих людей завжди більше, ніж хороших, – погодився Сагайдачний. – Був Байда Вишневецький козак, а син його магнатом став. Але бува й навпаки: ось був сотник Балика, старшина, статечний хуторянин, хазяїн, а тепер сама сорочка на білому тілі. Кожен за себе відповідає, і нема чого батьків за дітей, а дітей за батьків винуватити. Але без старшин, хоч як там крути, не обійдешся. Де ти бачив військо без отаманів? Отара б це була, а не військо. Навіть гірше, бо в кожному табуні і в кожній зграї є свій привідця. І у вовків, і в оленів, і в диких коней. Бачив, як летять журавлі? Ватажок попереду і наказує: крикне – і весь ключ або сідає на землю, або здіймається в путь.

– Іч, куди ти загнув… – покрутив головою Бородавка.

– Та й у тебе в курені, певно, суворо. Не дозволиш молодикові тобі вказувати? Ще тут, на Січі, сяк-так, але в поході…

– Та я б його, собаку, шаблею зарубав, – грюкнув по столу Бородавка.

Він був приборканий. Хміль йото зовсім розвіявся, а разом із хмелем і його бурхливий запал. Тепер із Бородавки мотузки можна сукати. Сагайдачний і це зважив. Але кинуті обвинувачення були надто глибокі і по-своєму струнко пов’язані й серйозні. Треба було раз назавжди викоренити їх з Бородавчиної голови.

– А щоб ти не бовкав дурно язиком, як останній собака, – скажу я тобі, Бородавко, що я задумав, – з удаваною миролюбністю й довір’ям сказав Сагайдачний, сідаючи за стіл.

Сів і Бородавка, викреслив огню і задимив запашним турецьким тютюном, рештками стамбульської здобичі.

– У Жолкевського не півтори тисячі чоловік, а тільки вісімсот, – почав Сагайдачний. – З такими силами йому перекупок ганяти на ярмарках та грабувати по шляхах переїжджих. Сюди він і носа не суне. А магнати з ним ворогують і не стануть під його команду. Отже, нема йому звідки чекати підтримки. Дамо ми міцнішу охорону чумакам, а самі візьмемося до власних справ. Треба нашій сіромі пороху понюхати і досвіду військового набути. А старий чорт тим часом утомиться ганятися за чумаками. Жовніри почнуть ремствувати: утримання їм два роки не сплачено – ось і грабують вони на стації. А наші ж не вівці: око за око – зуб за зуб. Жовнір у дядька – барана, а наш гречкосій – у нього коня. Жовнір у нього корову, а дядько йому кулю. А тут розумні люди та кобзарі підуть по селах, вихваляючи наше життя: і вільно, і сито на Січі, і весело… Забажається й жовнірам нашої каші покуштувати. Почнеться осінь, холод… Половина їх і порозбігається, а пани не люблять взимку воювати, бояться холоду. А наш брат до всього звичний. Отже, ніяких виписчиків не буде.

Бородавка недовірливо тріпнув головою. Мовилося про те, що було стрижнем усього Бородавчиного думання, і хоч він і заспокоївся, але твердо держався свого.

– Е, ні, батьку, ти не відвертай справи вбік. Крім виписчиків, є ще й поспільство. Як йому живеться під панською п’ятою? А козакам, що живуть по панських маєтках, по староствах та крулевщизнах? Адже ж їх намагаються обернути на панське бидло. Який же ти козацький батько, коли ти не дбаєш про них?

Сагайдачний тонко посміхнувся.

– А ти мене питав, чи пам’ятаю я про них, чи ні? Ти гадаєш, що я з панами сват і брат, а я на них готую силу, тільки не хочу закінчити так, як Наливайко та інші. Коли б ще щось путяще з того вийшло… А так… У тебе, Бородавко, голова гаряча, ти з п’яних очей і до пекла полізеш, а я краще спочатку подумаю та на папері підрахую, що і як. Мало ще нас з панами воювати. І гармат у нас замало, і військового ладу ми ще не навчилися. Знаєш, нащо нам походи? Це школа наша. А ось коли набереться в мене сто тисяч добірного війська, підкуреного порохом і загартованого в боях, з доброю зброєю та арматою, – тоді заговорю я по-іншому. Наша сила росте повільно, але невпинно, як дуб. Але, і як дуб, вона міцніша за всіх інших. Очікую я, сплю і бачу вві сні, як збиратиму по полях панські голови. Не швидко вистигне мій баштан, але такий врожай він мені вродить, що тільки дивись. І не самих королев’ят, а й короля Зигмунда спихну я з трону в три вирви. Тільки треба ще почекати, щоб вистигла наша сила, щоб не проливати марно крові. Треба стримувати буйні голови, бо не пани, не коронні гетьмани, а такі голови, як твоя, можуть загубити нашу волю. Боляче й подумати, до чого можуть призвести завчасні й необачні виступи.

Бородавка навіть люльку вийняв із рота і дивився на Сагайдачного, як зачарований.

– Уже десять років, – провадив далі Сагайдачний з оксамитовими нотками болю й суму в голосі, – день і ніч згуртовую я нашу силу, збираю по зернятку, як скупердяга гроші. І щоб хтось прийшов, розкидав, розвіяв її по степах попелом! Тоді загине наша воля, загине все. Гасиш у собі і біль, і образу. Що ж ти гадаєш: не боляче мені, коли такий вояка, як ти, кидає в обличчя таке підле слово, що ти тут бовкав тому кілька хвилин. І ніхто собі не уявить, що в душі вашого гетьмана.

– Та чого ж ти мовчиш?! Сам на образу напрошуєшся!.. – скрикнув Бородавка. – Хіба ж я задля себе прийшов? Задля цієї ж волі! Треба говорити. Позатикати пельки тим, хто на тебе роти роззявляє.

Сагайдачний знизав плечима:

– Божевільний! Та коли б я таке слово кинув козацтву, так за тиждень про це знала б уся країна від Ворскли до Карпат і від Чернігова до Січі. Довідалися б пани про наші наміри і не чекали б нашого виступу. Розчавили б нас, як жменьку хробаків. Де ти таке бачив, щоб ватажки розповідали ворогові про свої військові наміри? Мовчати треба. Мовчати, як мерцям, і таємно готуватися до бою. І якщо ти десь бовкнеш зайве слово, – сам, як Юда, зрадиш волю козацьку.

Бородавка почухав потилицю і щиро зітхнув:

– Ex, батьку! Та коли б я знав!.. Та хіба б я таке базікав? Та я шаблюкою був би зарубав кожного, хто на тебе пельку роззявив би.

– А мені, гадаєш, не боляче?.. А сумління мене не катує, – казав Сагайдачний, як актор, входячи в свою роль і зливаючись із нею, – коли моя наречена десь ридає в турецькій неволі, муку невільницьку приймає, а я не хочу війську вклонитися, просити, щоб урятували її. Бо не хочу і не можу я пролити жодної краплі козацької крові задля свого власного щастя, поки не перемогли ми свого головного одвічного ворога. Не хочу розпорошити те, що збираю я для останньої боротьби на життя і смерть. А може, її вже потурчили? Може, зараз, в цю хвилину, ґвалтує її розпусний баша або мурза в своєму гаремі. А я мовчу… і мовчатиму, – скочив Сагайдачний з місця, – тому що в козака одна родина – запорозьке військо і одна батьківщина – Січ-мати.

Бородавка мовчав, приголомшений, пригнічений. Упустив люльку і не міг її підняти. Сагайдачний раптом виріс в його очах, перетворився на казкового велетня, героя, мученика і страдника за свій обов’язок.

І стиха, відчуваючи, як щось лоскоче йому в горлі, низько вклонився йому Бородавка.

– Прости, батьку. Не знали ми, в думках навіть не було… Та хіба ж ми тебе не любимо й не шануємо!.. Хіба ж ти не наш рідний батько, не наш ватажок? Еге-ге! Та весь світ тебе знає й боїться. Сам султан тікав від тебе, киваючи п’ятами. Та горло я тому передеру ось цими руками, хто наважиться про тебе гавкнути зайве, орле ти наш непереможний!

– Ex, синку, – поблажливо всміхнувся Сагайдачний. – Допіру ревів, як бугай, а зараз співаєш акафісти. Іди, дурненький! Час вечеряти. Проспись, а завтра подумаємо, що його діяти… Але Жолкевського нема чого боятися. В нього жменька. Сором козакові тремтіти перед нею. Ми не діти і не курчата перед шулікою.

Бородавка постояв ще хвилину, похитав головою, почухав потилицю, захоплено посміхаючись, і затупотів до дверей важкими чобітьми.

А Сагайдачний підвівся з місця і стурбовано заходив з кутка в куток.

Примітки

Наливайко, Косинський, Полоус, Лобода – імена вождів українського народу у боротьбі проти Польщі. С.Наливайко очолював повстання 1595 – 1596 рр., К.Косинський – повстання 1591 – 1593 рр., Ф.Полоус очолював запорожців в 1595 – 1599 рр., Г.Лобода – один з керівників повстання в 1595 – 1596 рр.

Всю Лубенщину загарбав – Бородавка зп’яну плутає факти: Лубенщину загарбав не той Вишневецький, що був козаком. Князь Дмитро Вишневецький (козак Байда) був першим і останнім козаком з князів.

Ще хлопчисько, а вже потурчився в ксьондзівську віру – ми вже зазначали, що насправді це сталось в 1631 році, коли ані Бородавки, ані Сагайдачного вже не було на світі.