На Каффу!!!

Зинаїда Тулуб

Бучно й весело було другого ранку на Базавлуку. Замість стукотіння сокир, гуркоту ковальських молотів та крику вантажників і рибалок – зранку лунали на Січі пісні, сміх і жарти. Біля шинків і на причалі, в передмісті та по колінкуватих завулках сновигали в юрбі кобзарі. Козаки залюбки слухали їх співи та оповідання або танцювали під дзвінкострунні кобзи, і де-не-де гула’вже земля від дрібного тупотіння підбора, і вихором мчали по колу танцюристи, пускаючи по вітру чуприни, віддираючи веселого буйного гопака.

Бородавка прокинувся злий і похмурий з похмілля. Він пригадав розмову з Сагайдачним та Барабашем – і жагучий сором опік йому обличчя. Справді, не треба було лізти до гетьмана. Справді, Сагайдак тепер не той, що колись. І кращі землі, і кращу здобич віддає він срібляникам-дукам, усяким танцюрам та свиридовичам. Навіть замість відданого голоті джури взяв він до себе цього шмаркатого Юзика, з якого не витягнеш ані слова. «Пан гетьман забороняє будь про що комусь розповідати», – тільки й чути від нього. Нащо, нащо поліз він до цього панського підлабузника?! Мабуть, він і не зрадник, але краще було б промовчати. І що ж вийшло? Перекрутив він розмову по-своєму, обізвав його п’яницею, присоромив… Ось і довів він Сагайдакові його гріхи… Воно справді краще не пити, бо завжди бовкнеш під чаркою щось зайве, а потім і самому соромно на світ дивитися… А тут ще справа така серйозна… А що, як він справді у змові з панами? Хто ж тоді зрадив голоту?.. Хто сам пішов і розпатякав ворогові про всі її плани й наміри! Як тепер глянути Барабашеві в вічі? Хоч у зашморг лізь, як Юда.

Боліла голова. В роті було кисло й гидко, і ввесь він був як розварена риба.

Бородавка тріпнув чуприною і пішов до криниці. Скинув сорочку й штани, вилив на себе з півдіжки холодної води, паруючи під нею, як кінь на морозі, але й холодна вода не зарадила йому.

«Треба піти похмелитися», – подумав він.

І, важко зітхаючи, подався до шинку…

Побачивши Бородавку, нетяги гучно запросили його до свого кола, всадовили на покуті й піднесли йому, за звичаєм, чарку.

– Еге, хлопці, – посміхнувся Бородавка. – Це не чарка похмелитися, а така, що й знов упитися можна.

– Аякже! Ти в нас, батьку, найбільший, – тобі й чарка найбільша, – весело підхопили нетяги.

– Така, що в ній можна й щуплого панка втопити.

– Що й собака її не переплигне.

Бородавка взяв коряк двома руками й перехилив собі під вуса. А нетяги гукнули шинкаря, і той приніс величезну рибину і, за звичаєм, поставили її головою до отамана.

– Ну, й рибина! – ахнули нетяги. – Справжній кнур!

Щука справді була пудова. Недолугий шинкар ледве доволік її до стола. Зубата паща дивилася на Бородавку безбарвними вареними очима, а гладке тіло плавало в масній підливі з родзинками.

– Іч, як пащу вищирила, наче панство на хлопів, – розреготався один із нетяг.

– А ти її шаблею в морду! Хай спробує козацького частування.

Бородавка відрізав собі здоровенний шмат риби і щось хотів сказати, але в цю мить у дверях з’явився кобзар.

– Ідіть сюди, дідусю! – крикнуло разом кілька голосів. – Випийте з нами.

– Дай, боже, здоров’я, – стримано вклонився кобзар і переступив високий поріг.

Повільно скинув він торби й віддав поводиреві.

– Жити вам многая літа, не знаючи, по чому ківш лиха.

Нетяги трохи потіснилися і всадовили старого.

І знов наблизився шинкар із жбаном горілки і налив кожному по михайликові.

Бородавка пригадав, як присоромив його Сагайдачний, і відсунув від себе корець, але нетяги не в жарт образилися:

– Що ти, батьку, потурнак, чи що? Або гидуєш нашим частуванням?

– Запишався в старшинах.

– Гординя – смертний гріх, – підтримав і кобзар, заїдаючи рибою.

– Вже чого-чого, а горілки та вина жодна християнська душа не цурається, – пробасив довгий та кістлявий рибалка, якого жартома прозвали на Січі Куцаном. – Писано-бо єсть: «Його же і монасі приємлють».

Бородавці й самому хотілося випити: і свято, і товариство веселе, і кобзар прийшов. Але треба було якось вмотивувати свою незвичну стриманість.

– Діла в мене багато, соколята. Хто за вас потурбується, як не курінний отаман? А горілка очі заллє – випивши, всі справи переплутаєш.

– Та які ж сьогодні справи, у свято?

– Бо хоча й нема в нас церкви й попами не смердить, а свята ми завжди додержуємо.

– Звісно: гріх працювати без відпочинку.

– Оце так – загудів і Куцан, перехиляючи в горло здоровенний михайлик. – Оце так. А попів нам не треба. Коли здибаєш попа – не поталанить. Та й без них добре жити.

– Ми церкву і забули, яка вона.

– Хо-хо! – реготали нетяги. – По десять років не бачили.

А Куцан затягнув п’яним голосом:

Славні хлопці, пани запорожці,

Вік свій вікували, попів не видали.

Побачили хлопці цапа серед поля.

Отаман і каже: «Оце, браття, піп наш!»

А осавул каже: «Я в нього сповідався».

А кошовий каже: «А я й причащався».

І хором підхопили нетяги:

Славні хлопці, пани запорожці,

Вік свій вікували, церкви не видали.

Побачили вони скирту серед луку.

Отаман і каже: «Оце, браття, церква!»

А осавул каже: «Я в ній сповідався».

А кошошй каже: «А я й причащався».

Ревли незгодні голоси. Забувши свій добрий намір, Бородавка перехилив під вуса й другий корець. Рука сама простяглася до риби. В хмарах тютюнового диму майоріли розпалені червоні обличчя. На столі з’явилися ковбаси, миски галушок, бринзи, саламахи, пшоняної тетері, смаженої риби, солоних огірків та інші улюблені козацькі страви.

– Гей, шинкарю! Горілки! Не жалій, сучий сину! За все сплатимо!

А Куцан виводив, як сурма:

Славні хлопці, пани запорожці.

Вік свій вікували, дівок не видали.

Побачили хлопці чаплю на болоті.

Отаман і каже: «Оце, браття, дівка!»

Осавул і каже: «Я з нею кохався».

А кошовий каже: «А я й повінчався».

Бородавчині очі скляніли з хмелю. Шия стала червоно-синя. Машинально наливав він чарку за чаркою і пив не рахуючи. А кобзар, випивши й трохи закусивши, сидів проти нього і дивився в одну точку незрячими очима.

– А звідки ви тепер, дідусю? Що чути на білому світі? – спитав його один з нетяг.

– А з Криму, – стрепенувся кобзар, ніби зрадівши запитанню. – З Каффи проклятої, щоб їй згоріти, ботам нашого брата продають на базарі як худобину…

– А що там чути? – поцікавилися нетяги.

За тих часів оповідання захожої людини були єдиним засобом довідатися про те, що діється на світі, і люди бувалі, як чумаки та кобзарі, були живою поштою і газетою.

– Що чути? – зітхнув кобзар. – Ой, братики! Мо,й краще, що бог позбавив мене світла й очей, щоб не бачити муки невільницької. Знущаються бусурмани над нашими людьми. Хто здоровший, – того продають на ринку, а хто знесилів, заслаб дорогою – віддають на глум і розвагу підліткам. А ці хлопчиська – справжні звірі. Дорослий татарин пильнує невільника, як коня, чи то іншу худобину, бо за нього гроші плачено, а вони з бешкетництва його камінням побивають або поставлять та й стріляють, як у мертву ціль. Або ще витягнуть на високу скелю та й штовхнуть у прірву. Звалиться старий – і добре, коли вмить розіб’ється на смерть, а бува й так, що поламає собі руки-ноги, лежить і підвестися не може, а вони щодня бігають подивитися, чи він уже сконав з муки та голоду, чи ще стогне.

– Ах вони гади кляті! – заскреготіли зубами нетяги. – Так-таки й замучать стару людину?

– А що ж, ясна річ! Мо, знали ви старого батька Нечуйводу? – казав далі кобзар. – Взяли і його татари, сподіваючись на добрий викуп. А в старого давно вже дітям очі китайкою закрили. Побачили погані, що нема з нього користі, та й почали люто мститися. Били його батогами, цвяхи під нігті заганяли, а потім віддали підліткам на глум і загибель.

– Батька Юрка? Нечуйводу?! Господи! – ахнули козаки. – Такого вояку хлопчиськам! Як собакам.

– І нема на світі людей, щоб помстилися за сиву голову, – гірко казав кобзар. – Так і лежав він під скелею два тижні, поки помер. Так і залишився без погребання… І собаки тягали його білі кістки… І вопіє кров його про помсту. Помстіться за нього, панове! Побийте звіра во образі людському, пустіть огнем жахливу Каффу, де кожен камінь политий сльозами і кров’ю, де сама земля вопіє про помсту й невільницьку муку…

Нетяги мовчали, приголомшені оповіданням старого.

– Нема на світі совісті, – казав далі кобзар, зітхнувши. – Нема на світі правди. Нема вже хороброго лицарства. Сидять собі козаки на хуторах, біля баб’ячих спідниць, а вам тут ні до чого діла нема. Хай гинуть старі батьки. Хай матерів гвалтують поганці, а сестер та наречених продають у гареми розплоджувати татарчат. А вашого брата козака хай кують у кайдани на галерах, випалюють їм тавра на лицях, вішають на гаках за ребра або на палю садовлять. Але почекайте! І на вас прийде загибель. І ви потрапите в неволю, і на власній шкурі відчуєте, як воно терпіти і не мати надії на визволення.

Кобзарів голос забринів несподіваною міццю. Він скидався на грізного біблійного пророка, що накликає грім або кам’яний дощ на нечестивий Содом та Гоморру. Не було тільки сивої бороди та довгої біблійної патериці.

– Та що ми – баби стали, чи що! – зненацька скочив Куцан, випростовуючи плечі. – До чортів горілку! До чортів тафи! Бий татар!

Одним змахом скинув він зі столу миски, чарки, сільниці, ложки й ваганки.

– Що ми – баби чи козаки? Чи в нас шабель немає?!

– А правда, – підвів голову Бородавка. – Падлюками ми останніми стали! Та щоб такого вояку, як Нечуйвода, хлопчиська забили на смерть! Та він мені замість рідного батька був! Сиротинкою підібрав та на Січ привів. Годував, пестив…

Сльози покотилися йому з очей. Він підвівся на весь зріст і так грюкнув по столу кулаком, що дубова дошка тріснула на дві половини.

– Ой лишенько! Ой панове! Не бийте хоч столів! – заверещав шинкар, кидаючись з-за шинквасу.

– Бий татар! На Каффу підемо! – гули козаки.

І ватага рушила з хати, похитуючись, лаючись і розмахуючи шаблями та кулаками.

Примітки

Содом та Гоморра – два староіудейські міста, які, за біблійною легендою, за гріхи своїх мешканців провалилися крізь землю, і на місці їхнього існування утворилося так зване Мертве море. Очевидно, це перекручений спогад пра вулканічний вибух в тлумаченні староіудейських священиків.