За смухатого звіра
Зинаїда Тулуб
Бронзове надвечірнє сонце зазирнуло до хати і поповзло по стіні мармурово-вогняним прямокутником, підібралося до фольгових ікон, поцяткованих мухами, постояло в кутку, обмацало павутиння і, зсунувшись на другу стінку, згасло.
Під іконами лежав Томаш, довгий, кістлявий і жовтий, з запалими очима і загостреним носом. Воскова свічка лизала присмерки маленьким золотим язичком, чадила і капала воском на похололі пальці з синіми неживими нігтями.
Томашиха сиділа навпроти, підперши щоку зморщеною рукою, і дивилася на чоловіка, начеб уперше бачила його після довгої розлуки. Вона розуміла, що він помирає, і з селянською простотою не ховала від нього правди. З якоюсь урочистою зосередженістю запалила вона церковну свічечку, встромила йому в руку і терпляче чекала кінця. Томаш дихав важко, нерівно. Щось клекотіло в його спустошених сухотами грудях. Дивився на вогник і іноді ледве рухав попільними губами, наче щось шепотів.
Зліг він лише місяць тому, в такий же надвечірній час, коли рідко і тоскно дзвонив постовий дзвін. Спітнілий, захеканий домелював він останній лантух пшениці і подовгу зупинявся після кожного кола, п’яний від виснаження і напруги.
З неймовірним зусиллям підсипав він останнє збіжися, витрусив лантух і навалився на підойму, але довго не міг зрушити її. За півроку він протоптав на глиняній долівці кільцеву стежку, в якій застоювалася пролита вода. І ось підсипав він останню жменю, після чого була чи то воля, чи то нове знущання Доліви-Ясенського. І коли жорна пережували останні зерна її зарухалися легко і м’яко, курячи запашним борошном, Томаш зовсім знесилів. Він припав лобом до підойми і не помічав, що з губ його тече тонка цівка крові.
Так і застала його Томашиха, повернувшись із ткальні.
Більше Томаш не підводився. Спітнілий, лежав він уночі без сну з налиплим на чолі волоссям, дивився в ніч і чи то мріяв, снив, чи то пригадував минуле…
Сорок п’ять років прожив він на світі, а мабуть, ще й більше. Роки минули одноманітні і нудно, подібні один до одного, і тільки два-три яскравих спогади прорізували їх присмерки полум’ям.
…Кривава січа з панами за часів Наливайчиних. Стрілянина, від якої довго стояв у низині смердючий пороховий дим і довго лежали в гаю непоховані трупи. Він був тоді підпаском на селі. Ганяв отару вздовж Бугу і не один раз надибував на забитих і збирав навколо них мідні ґудзики, кулі, хрестики і порохівниці з рогу або з позеленілої міді…
І згодом – шість високих паль біля церкви, на яких конали в невимовних муках проводирі повстання. Минали дні, а мерці все стирчали на палях. Кружляло над ними вороння, дзьобало здобич-поживу, аж поки не поопадали з паль посохлі білі кістяки.
…А потім ще татарський напад. Ніч у чагарнику, в балці, небо, освітлене загравою. Тихо ридає жінка, чиїсь коні тупотять на дорозі… Тоді й загинув їх єдиний син-підліток десь у нічлігах, в степу.
І знов довгі роки упертої праці, терплячої безупинної праці мурашки, що ледве здобуває собі злиденний споживок. Данини Горленкові, толоки, чутки про татарські наскоки, тривожні ночі, коли не засипало село, дивлячись на далекі заграви.
Чи то з ним все було?.. Життя відходило кудись далеко-далеко, і коли забігала Домаха або приходила стара, виснажена і скарлючена надмірною працею, він слухав їх байдуже, наче оповідання зайшлих мандрівників, де не відокремиш бувальщини від небилиці… Слухав – і забував усе одразу, а Томашиха сердилася і ображалася на неуважність.
Байдуже слухав він і її буркотіння; байдуже жував масні млинці або пісні коржі з маком і болісно кашляв і захлинався густим харкотинням, коли заходив до хати курець і димив міцною махоркою. З байдужою цікавістю обмацував свої вип’ячені ребра, кадик і ключиці, під які хоч «солі насип», як казала Домаха. І коли вона жалісно зітхала, допомагаючи Томашеві змінити сорочку, він спокійно згоджувався:
– Та де ж там мені вже підвестися! Помру, не забарюся.
Вдень було нудно. Студила пропасниця. Від кожуха смерділо бараном і кислим борщем. Лежати було твердо й незручно. І тоді від безсилого розпачу і свідомості, що не піти вже йому на «слободи» до Гуманщини, скеміло в грудях. Шкода було жінки, старої, вбогої і самотньої, і несила чимсь полегшити її долю туманила очі сльозами. Збираючи останні сили, Томаш перевертався на другий бік і довго хрипів, і довго щось клекотіло у нього в грудях, і ніяк не міг він відкашлятися.
Свічка догорала тьмяно і чадно… Здавалося, ось-ось запалить вона воскові пальці вмираючого. Томашиха мовчки перехрестилася, вийняла з його рук недогарок і дмухнула на вогонь. Огидний сморід пішов від ґноту, але Томашиха підкинула хмизу в піч, роздмухала полум’я і вже від нього запалила каганець. Томаш дивився, як вона порається біля печі, як миє крупу, засуває до печі закурений казанок, і якась невідома, незрозуміла тривога будила його напівзгаслу свідомість. Підвела голову і Томашиха, коли загавкав на дворі собака. Томашиха підійшла до вікна, визирнула, аатуляючи скроню долонею. Хтось тупцював на ґанку і намацував двері.
Томашиха відщіпнула гачок і здивовано зиркнула на незнайомого парубка.
– Добривечір, – скинув він шапку. – Скажіть, тіточко, де тут живе Томаш з Горленкових Хутірців?
І від того, що козак заговорив гучно і спокійно, ніби в хаті ніхто не вмирає, Томашиха раптом схлипнула сякаючись у фартух, вказала на чоловіка:
– Та ось він, Томашик мій. Помирає, покидає мене саму-самісіньку… Ой, та як же я сама вік вікуватиму?! З ким слово скажу, привітаюся?!
Щось здригнулося в козаковому обличчі. Він озирнув незнайому хату, зморщену і згорблену Томашиху, загострений ніс Томаша і раптом впав перед ним навколішки.
– Тату!.. Чуєте мене, тату?
Томаш напіврозплющив очі, повільно скерував на нього невидючий погляд, і нібито промінь свідомості спалахнув у його скляних зіницях.
А козак схопив його воскову, ще м’яку і начебто змерзлу руку і жадібно, полохливо ловив у рисах хворого далекий, довіку викарбуваний в серці образ батька. Щось тепле гарячим болем прилинуло до горла і, ще не усвідомивши собі трагічної зустрічі з тим, хто навіки залишає життя, припав до його рук.
– Юр…ко… – беззвучно видихнув Томаш на цей останній поклик життя.
І, не бачачи, відчував, як ридає на синовому плечі стара мати, як голосить-причитує:
– Ой сину, сину!.. На кого ж він мене покидає?! З ким я слово скажу, з ким горем-радістю поділюся сама-самісінька у цілому світі!..
З незачинених дверей тягло березневою вогкістю, талим снігом, гноєм, деревною корою… Тремтів каганець від протягу, а кудлато-чорний собака стукаючи кігтями, крутився по хаті і щось обнюхував у кутку.
Думки танули, розпливалися… В ушах дзвенів тонкий дзвін… Із безмежної далечини долинав голос сина. Він розповідав, як п’ятнадцять років тому захопили його людолови, як визволили його козаки, але в бою було важко поранено. Довго лежав він у Терехтемирові, пощ не видужав, а потім з півроку відробляв старшині «за визволення».
Мати слухала, вдивлялася в сина підсліпуватими очима і не пізнавала у стрункому, горбоносому козакові товстощокого дзигу Юрка і то плакала, пригортала його до себе, то розгублено метушилася, різала черствий хліб, заправляла кашу олією…
Помер Томаш на світанку, коли сон зморив і стару, і сина, втомленого довгою подорожжю. Він не мучився, не хрипів і не захлинався: зупинилося серце, як незавві дений годинник.