Похорон

Зинаїда Тулуб

Перший постріл звів на ноги не тільки Каффу, але й передмістя.

Вже два тижні жило місто чутками й тривогою, бо знали всі, що гуляє морем козацька сила. Одразу знялася метушня, галас. По хатах заблимали вогні. Чиїсь постаті мигтіли по темних вулицях та подвір’ях. Найбільше злякалися работорговці вірмени і євреї, чекаючи невблаганної помсти козаків. Вони мчали до підміських виноградників, садів і гаїв або забиралися в льохи, в підземелля та каменоломні. Вірмени виставляли у вікнах ікони або прибивали до дверей хрести, бо знали, що козаки не чіпають християн.

Всі метушилися, щось ховали, тягли важкі чували та клунки, бігали, гукали один одного. Плакали перелякані діти, ревли осли, рипіли тачки і вози.

Вільновідпущені теж надзвичайно розхвилювалися. Бажалося якнайшвидше побачити своїх земляків, мабуть, відшукати серед них своїх родичів, друзів або принаймні знайомих і, головне, дізнатися, скільки прийшло байдаків, і чи зможуть вони забрати всіх на батьківщину, і скільки часу пробудуть вони тут. У декого вже й речі були складені і готові до виїзду. Одні помчали до міських брам по новини, другі – до морського берега. Всі метушилися, бігали до сусідів, кликали одне одного, щось тягли або просто юрбилися серед вулиці і уважно прислухалися до стрілянини. Варт було двом-трьом зупинитися, щоб одразу оточила їх купка цікавих, наче залізні ошурки – магніт. Інші надбігали і розштовхували попередніх, пробиваючись до середини, начебто там можна почути найновіші і найцікавіші новини.

Дехто вже витягав з хати величезні тюки свого майна.

Червона заграва без слів сповістила міщан, що козаки вже промкнулися до міста. Замовкли гармати, і тільки ледве чутно долинали поодинокі постріли мушкетів.

Жадібні до грошей ділки вже шастали поміж людей:

– Продай хату, козаче. Гроші в дорозі он як потрібні.

– Бери, – щиро зрадів козак. – Тільки гроші давай всі одразу.

– Авжеж. Скільки просиш?

– Та… щоб без торгу, давай п’ять тисяч аспрів.

– Бери тисячу.

– Здурів ти, чи що?! Та мені позавчора вісім давали, а я не згодився.

– Та й я б тоді залюбки вісім дав, а зараз і тисячі забагато. Всі навколо продають. Бери, мовляв, першу-ліпшу.

– От щупаче ненажерливий! – аж сплюнув козак.

– Ну й шукай собі дурня!

З боку міста з’явилося на дорозі кілька чоловіків, і купка, що стояла біля Олениної хати, враз пізнала Панаса і ще двох вантажників-стратенців з підземної в’язниці під цитаделлю. Всі кинулися їм назустріч, почали їх цілувати і розпитувати. Але мовчав Панас і тільки стурбовано дивився навколо.

– Олена? Де моя Олена? – нарешті вимовив він тремтячим голосом.

– Так вона ж ще вчора побігла до Розбійницької бухти до Каракаша по допомогу.

– Ну, а потім? Невже вона не повернулася? – з розпачем допитувався Панас.

Ніхто нічого не знав до пуття. Панас розштовхав цікавих і кинувся до своєї хати. Нікого. Нема навіть собаки Рябка, ані циганчати Челебі, що так і залишився в Олени. Нашвидку зв’язав він два клунки речей, відшукав сховані гроші і кинувся до сусідок. Але й жінки, які щось нашвидку прали або пекли собі на дорогу, нічого не сказали йому певного. Панас постояв на вулиці із хвилину і раптом кинувся на стежку до Кара-Дагу, в печерах якого жили розбійники. Серце йому калатало невимовної тривогою. Ослаблий від катувань і довгого ув’язнення, він ішов, зціпивши зуби, перемагав і слабкість і голод і жадібно ковтав на ходу шматок хліба, знайдений в хаті. Чи жива вона, смілива й вірна жінка, і чи встигне він її знайти і повернутися з нею до Каффи до відходу байдаків? Знав Панас закон мусульманський: стратенець, ще зірвався з шибениці, або той, чия страта не відбулася в призначений день і час, залишається жити, ніби помилував його сам аллах. Але не знав, чи пристосують цей закон до нього, гяура і бунтівника, який скарав на горло капудана-башу… А до Розбійницької бухти було аж три милі з гаком і стільки ж назад до Каффи.

Він майже біг, а очі марно шукали в темряві, ледве освітленій напівзагаслою загравою, знайому милу постать завжди сильної духом Олени з задерикуватим кирпатеньким носиком і карими очима, повними ясної мужності та щирої ласки.

В передмісті вже з’явилися перші запорожці.

– Збирайтеся, збирайтеся додому, панове! – вигукували вони, бадьорі і веселі, розпалені боєм і перемогою.

Євреї і караїми з жахом ховалися і тікали від них, і вільновідпущені кинулися до козаків з привітаннями, запитаннями і радісними вигуками. Йщли вони, оточені юрбою, одразу відповідаючи всім. Люди запрошували їх до хат, виносили хліб-сіль, чарки вина і частування.

– Поспішай, панове, – приказували козаки. – Згодом про все поговоримо. Батько наш наказав опівдні вирушати.

Знялася весела метушня. Огрядні літні люди бігали, як хлопчики, збираючи речі, зв’язуючи клунки, забиваючи діжки вина і сала, меду або олії. За безцінь віддавали хати і садиби, виноградники і худобу, раді зібрати жменьку грошей на перший час, і навіть не лаялися, не кляли жадібних і нахабних покупців, що враз напали на корисну здобич, як гайвороння на мертву коняку.

А на роздоріжжі чинбар Кажан накинувся на свого небожа Василя, що вже тягнув до порту важкі чували різного майна.

– Куди, ледащо! – верещав він, вчепившись Василеві в комір. – Бачили ви такого йолопа?! Я тебе з неволі викупив, дав грошей на реван, майстром тебе зробив. Вертай до хати, дурню! Нікуди не пущу!

– Не лайтесь, вуйку, – спокійно відрізав Василь, на мить спустивши свій вантаж на землю. – Все’дно не послухаю. Сидіть в своїй бусурманщині, коли совість забули, а я хоч пішки, та додому піду.

– За панщиною, дурню, скучив? Чи то гадаєш з тутешнім реваном до львівського цеху потрапити? Дзуськи! Подохнеш під тином без роботи в «партачах».

– Не ваш клопіт! Якщо вам краще на чужині, залишайтеся, а я за гроші та реван батьківщини не продаю, – палко відрубав хлопець і знов накинув свої торби на плече.

– Не пущу! – люто верещав старий. – Он скільки в Каффі нажив. То й сиди на своєму.

– Ах, ти, юдо проклятий, – спалахнув завжди стриманий парубок. – На! Бери! Наживайся! Торгуй совістю і рідною землею. Голий і босий піду, коли так, – вигукнув він лунко і з люттю шпурнув старому під ноги своє майно.

– Вірно. Так і треба! – дружно підхопило кілька голосів. – Вам, багатирям, гроші та різний мотлох – над усе. Збираймось, панове. Хутко! Бачте: вже розвидняється. Поснідаємо – та в путь!

Примітки

Дав грошей на реван – реван міг прийняти тільки мусульманин…