2

Зинаїда Тулуб

А на тихому сонячному дворі мечеті торгувався кет-худа з агою.

– Додерж свого слова, передмур’я ісламу, – вклонявся старий Бекир. – Ми дамо тобі двадцять тонкововних кашмірських овець, якщо ти відпустиш наших маляток. Ти ж згоджувався взяти десятеро, а твої люди позамикали геть усіх. Чуєш, як ридають матері? Адже ж і в тебе є діти…

Голос старого тремтів і зривався. Серед захоплених хлопчиків були і його внучата.

– Та хіба ж я кажу, що заберу всіх?! Я виберу найкращих.

«Виберу». В серці старого блиснула надія врятувати принаймні своїх, і, причинивши ворота, щоб хтось не підслухав розмови, почав він благати агу відпустити йому його онуків.

– Побачимо, старий, побачимо, – хитрував ага, щоб взяти дорожче. – Я мушу надіслати падишахові хлопчиків струнких, здорових, вродливих. Я чесний слуга своєму володареві.

– Змилосердься, господарю. У мене є халат з бухарського шовку і килим, витканий моїми доньками і невістками. Три роки ткали вони його для мечеті. Сходи хоч весь улус – ніде не знайдеш ти такого килима.

Ага хитрував, удавав з себе чесну людину. А за воротами ридали матері, рвали на собі волосся і з благанням і надією зазирали у щілини. Чого так довго бариться Бекир?

Тим часом по всьому Чабан-Таші збирали гроші, зброю і одяг для рекрутів, і ті, на кого не впало лихо віддати дитину або чоловіка, охоче несли й тягли, хто що мав, щасливі тим, що легкою ціною відкупалися від яничарів, і ніби соромлячись свого щастя.

А жінки і матері з зойками і сльозами виряджали рекрутів. Правда, з рекрутами вийшло краще, ніж з хлопчиками: після довгого торгу й бакшишу ага згодився взяти лише десятьох. Чабанташці купили у складку чотирьох невільників у Халіля, а троє бідних парубків пішли по своїй волі. Обридло їм перебиватися з хліба на воду. Порівняно з їх злиднями військове життя здавалося їм ситим і безтурботним, а до небезпеки вони і так звикли: чи не однаково – загинути від кулі або втопитися восени на полатаній рибальській фелюці… і пішли вони до султанського війська без жаху, але й без радощів, трохи здивовані тим, що беруть до нього землеробів, і тільки троє останніх мовчки зітхали від туги, дивлячись на жінок і дітей, на рідні оселі і гори.

І, перш ніж проспівав муедзин свій четвертий азан, рушили яничари до Каффи.

Весь аул пішов проводжати їх. Мовчали приголомшені горем жінки рекрутів. При живих чоловіках залишаються вони вдовицями. Ось ідуть вони, ідуть навіки, безмежно рідні і безмежно дорогі. Крутиться, звивається горами дорога. Поворот. Другий. Третій. Ще один… Вже не видно аулу. Хотілося впасти додолу, битися грудьми об каміння, прощаючись навіки. Але нащо катувати їх своїм розпачем?! І, зціпивши зуби, щоб не зрадити себе, йшли вони мовчки поруч рекрутів.

Але матері не мовчали. Вони бігли за дітьми, забувши все на світі, ридали, вили, як шакали у горах, дряпали собі обличчя, скидали у нестямі фередже і простирали руки до своїх маляток, давлячись від зойків і сліз.

– Мемете!.. Меметику мій!.. Глянь ще раз на свою маму! – ридала Шафіге, божевільна від. болю. – Меметику, дитиночко моя любенька! Радість моя!..

І, впавши додолу, билася об каміння підстріленою ластівкою.

Ага щось крикнув. Яничари прискорили кроки. Загуркотіли барабани, щоб заглушити лемент матерів. Яничари відганяли їх від загону, відштовхували, били ножнами від ятаганів, а вони все бігли і бігли, падали, розбивали собі коліна об камінь і рвали розкуйовджене по вітру волосся.

Горпина бігла разом зо всіма, міцно притуляючи до себе дитину. Яке щастя, що воно ще немовля… Ну, а потім що буде? Підросте її Юсуфчик, прийдуть яничари й теж візьмуть його, як Меметка?!

– Будь ви прокляті! Кати! Людолови нещасні! – шепотіла вона, зливаючись з розпачливою тугою тих, кого ще рік тому мала за ворогів.

Бачачи, що загін зникає за поворотом, Шафіге раптом схопилась і з голосінням помчала навздогін. Вітер тріпав їй волосся. Подертий бешмет плутався у ногах, і вона ступала на нього, роздираючи його на клоччя.

– Меметику!.. Мій маленький Меметику!.. – скиглила вона, простягаючи до нього руки.

Горпина догнала її на повороті.

– Шафіге, схаменися!.. Сестричко моя любенька… Не муч хлопчика. Адже ж не на смерть ти його виряджаєш, – пригорнула вона татарку. – Мені гірше було: мого ж Івасика було враз забито… На моїх очах. Голівонькою об камінь… Так і кинули його у степу хижакам на поживу… Пожалій і себе, Шафіге. В тебе ж хоч чоловік залишився!

– Мемете!.. Меметику мій, – тріпотіла в її обіймах Шафіге.

– Заспокойся, Шафіге, – раптом змінює тон Горпина. – Хлопчик теж мучиться. Невже тобі краще, щоб він помер? Стримайся! Поїдете з Ахметом до Стамбула, побачите там свого Меметку.

Горпина не вірить власним словам, але треба якось заспокоїти Шафіге. І, пригортаючи її до себе, вона веде її до Чабан-Таша.

…Стихає гуркіт барабанів. Мовчки повертаються додому татари. Після бурхливого розпачу мовчать і з мусульманською покорою зітхають:

– Кисмет…

Але Шафіге не скоряється і напружено шукає виходу.

– Чуєш, Горпіне, – шепоче вона, смикаючи козачку. – Підемо до Мурза-заде, по пораду. А що, коли дітей взято так, без закону? Недурно кажуть старі люди, що ніколи ще не бувало такого.

– А хто він, той заде, чи як його там? – питає Горпина.

– Та він улем. Закони знає, поради дає.

– Ну, добре, а де він мешкає?

– Тут, біля мечеті. Тільки ж не можна до нього жінкам. Почекаємо на нього на вулиці, він ітиме повз нас до мечеті.

І коли полився з мінарета співучий азан, закликаючи до вечірньої молитви, обидві жінки стояли у темному провулку, чатуючи на улема.

Але тепер, на самоті з своїми думками, Шафіге злякалася власного плану. Улем законознавець, син мулли, а вона жінка, якій не можна розмовляти з чоловіками. Суворі і жахливі кари спадають на голови сміливих, що порушують святий адат, але ж дитина… І, тулячись до Горпини, благала вона:

– Поговори з ним, джаним. Я ж правовірна. Мені ж не можна…

– Та чого ти боїшся? – здивувалася Горпина. – Світ від цього не провалиться. Ось і зараз: поскидали жінки фередже – і нічого не сталося.

І, помітивши стрункого улема в строкатому халаті і завивалі, підштовхнула до нього Шафіге.

– Ефенді, – тремтячим голосом заговорила Шафіге. – Допоможи нам в нашому лихові.

Улем від несподіванки спинився. Жінка, і перша звернулася до нього.

– Що тобі треба? – суворо спитав він. – Хто дозволив тобі порушувати адат?

– Лихо! Яничари забрали мого єдиного хлопчика, – простогнала Шафіге. – Не жени мене, господарю, навчи, як його врятувати.

– У тебе, жінко, є чоловік, щоб клопотатися. Іди додому! – обурено урвав улем.

Шафіге мовчки відступила. Вона стільки хотіла сказати, стільки передумала, і ось все забулося, переплуталося в голові, зв’язало руки, ноги, язик…

Але Горпина не мовчала. Кров кинулася їй в голову, і вона виступила наперед, свердлячи улема обуреним поглядом.

– Не кричи, господарю, – твердо урвала вона. – Вона до тебе не з жартами, Це Шафіге, Нур’ялина сестра. Чоловік її зараз у Халіля, отже, нема кому заступитися за Меметку, а яничари забрали його до Каффи.

– Так що ж я можу зробити? – знизав плечима улем.

– А ти подумай. Ми до тебе по пораду прийшли, – спокійніше відказала Горпина. – Кажуть, що ти, ефенді, людина вчена і добре розумієшся на законах. До кого ж іти, як не до таких, – підсолодила вона свої гострі слова. – Чи то правда, що в яничари беруть тільки християнських дітей?

– Правда, але що з того?

Горпина переможно зиркнула в бік Шафіге і казала далі:

– Я ж одразу зрозуміла, що Меметку взято незаконно. Отже, треба скаржитися, треба клопотатися, щоб віддали його батькам.

Улем здивовано мовчав. Уперше за своє життя бачив він, щоб рабиня добивалася права. Але ж вона міркує вірно, навіть розумно, як чоловік. І, посміхнувшись, власним думкам, тому що правовірні ставляться до жінок, як до нижчих істот, позбавлених справжнього розуму і душі, заговорив він більш з цікавості, ніж від бажання допомогти їм:

– Знання і добрий розум підказують нам, жінко, що треба і можна боротися проти кожного незаконного вчинку, доводячи за шаріатом своє право. Але важко сліпому міркувати про кольори та відтінки. А в даному разі ми сліпі, бо нам невідомо, на що послався ага, забираючи наших рекрутів і дітей.

– Він показував кет-худі пергамент з великою синьою печаткою, – вхопилася Горпина за соломину.

– Пергамент з печаткою? Я чув про нього, але Бекир людина неписьменна і не розуміється на таких справах… На жаль, ніхто з улемів не бачив того пергамента і не читав його. А доводити неправдивість того, що нам невідоме, таке ж безглуздя, як сперечатися, якого кольору вітер, що роздмухує фередже твоєї супутниці… Принеси мені той наказ. Тоді дам тобі добру пораду.

Шафіге й руки впали…

Кінець… Урвалася остання надія… Улем уже рушив далі, але, помітивши, як важко зітхнула Шафіге, спинився і додав м’якше, тепліше:

– Ось що. Замість боротися проти сильних своїми слабими жіночими руками, ідіть до Каффи, купіть на невільницькому ринку хлопчика такого ж віку, як ваш Мемет, і запропонуйте його азі замість Мемета. Це буде надійніше. А разом подаруйте йому щось коштовне. Тоді він згодиться, – додав він, рушаючи до мечеті.

– Щось коштовне…

Тихий стогін вирвався з вуст Шафіге. Вони ж такі бідні. А Гусейн-ага не удовольниться кошиком риби. О, коли б Ахмет був дома!.. Як повезли вони з Нур’ялі Халілеві виноград – так і немає їх з самого ранку. Певно, Халіль знов примусив їх, щоб одробляли за землю. О, цей Халіль!.. Всього йому мало. Завжди вимагає він від бідних людей або зайвої толоки, або різних послуг… і де ж його взяти грошей на хлопчика: такий, як Меметка, коштує щось вісімдесять гасене. І як відшукати агу в бучній і різномовній Каффі, де буває вона раз на рік?!

Горпина мовчала. Замкнулась, відокремилась від усього і думала про щось своє, зціпивши зуби. «Купити хлопчика такого ж віку». Якого? Де? Там, на Майдані Сліз, на невільницькому ринку? Який жах, яка підлотність! Невже ж Шафіге на це згодиться? Невже не можна врятувати Меметку якось інакше. Мабуть, просто дати Гусейнові хабара. Недурно вони спочатку захопили всіх, а потім відпустили багатих: і онуків Бекирових, і небожат мулли, і сина крамаря Юноса… Відкупилися.

Давно зник улем під склепінням мечеті. Сутеніло, а Шафіге, тихенько схлипуючи, смикала Горпину за рукав.

– Як ти гадаєш, джаним? Що ж нам робити?

– Хай йому трясця, цьому улемові! Підемо вранці до Каффи. Продамо твої і мої іджіари і дамо Гусейнові хабара. Але спочатку зайдемо до Олени з Панасом. Вони краще вигадають, ніж цей улем, – отямилася Горпина, швидко простуючи додому. – Іди лягай спати, серце! Вдосвіта вирушимо.

Примітки

Адат – святий закон і звичай правовірних.

Шаріат – релігійна система мусульманського права.