2

Зинаїда Тулуб

Лейзер не міг отямитися. Він увесь тремтів і, як зацькований, позирав на двері.

– Ой, пустіть мене краще додому, – благав він Павла та Остапа. – Бо коли пани радці нап’ються, вони, певно, заб’ють старого Лейзера. Ой, панове, як погано бути євреєм! Ой, скільки сліз набралося он тут, – бив він себе у груди.

– Всім погано, братику, – вмовляли його майстри. – А пригадай, як діда Омелька і нас обох із Львова вигнали? У Остапа дитина ще й досі заїкаеться, так налякали її бісові ляхи.

– А поспільству, гадаєш, краще? – вкинув підмайстер, збираючи порожній посуд. – Ось кому мука пекельна. Вас принаймні на панщину не женуть та канчуками м’ясо з кісток не здирають.

Лейзер сумно похитав головою.

– Ой, вірно, панове! Тільки чуєте що? Інша образа гірша від канчуків. Їй-бо! Бо від канчуків поболить та й минеться, а образу двадцять років не забути… Я ночами не сплю… Лежу, пригадую… І болить… Ой, як болить!.. А хіба людина винна, що їй болить? Біль не виженеш, як собаку. Правда, дідусю? – звернувся він до діда Омелька, – Але ні в кого нема в грудях стільки болю, як у старого бідного єврея.

– А ти розкажи. Полегшає. Горе, як пухир: розріж – і минеться, – тепло відгукнувся Омелько, запалюючи люльку.

Лейзер вдячно зиркнув на нього і відповів тихо, сором’язливо:

– Спасибі вам, дідусю, що ви такий добрий. Тільки нащо мені псувати вам свято…

Бенкет бучнішав. Забувши хвилинну сварку, братчики знов допалися до їжі. Почалися гучні розмови. Регіт вкривав брязкіт чарок і посуду розгонистим громом. Дим стояв під стелю хмарою. Братчики пересідали, хто до кого бажав, розбивалися на тісні гуртки. За гамором не було чути окремих розмов, і кожен почував себе затишно, приємно.

Рудий Кузьменко підсів до підмайстрів і умовляв їх влаштувати рибальську артіль.

– Замість сидіти по майстернях без роботи, наловимо рибки, насолимо, накуримо, а що залишиться – продамо.

– Воно б непогано, – невиразно підтакували вони.

М’яка хмільна втома виповнювала їх лінивою теплотою. Вони невиразно відчували, що від Кузьменка не буде добра, але сперечатися не хотілось.

– А на Дніпрі тепер яка просторінь! Сонечко. Вільний вітер, – удавано захоплювався іконописний дідок.

– Тільки як же воно буде? – спитав один з підмайстрів, як уві сні. – Адже ж нема у нас ані човнів, ані невода, ані рибальського струменту.

– Це вже не ваша турбота! Шевцюєте ж на готовому. Так і рибалчити можна, – посміхається Кузьменко і наливає їм повні чарки.

Підмайстри п’яні від гамору, горілки і меду, від незвичних вражень і ситої їжі. І, слухаючи солодкі Кузьменкові розмови, вони не замислюються і занурюють молоді чорні вуса в іскристу піну, пухку і білу, як горностай.

А парафіяльні попи, радці і лавники розсілися проміж цехових і заводять розмови про застій у торгівлі, про те, що нема де кинутися міщанам – крамарям майстрам з цехів.

– Коли біда підступає пожежею, не треба чвар, панове майстри. Час нам з’єднатися не тільки під братським захистом, але й під владою ратуші і магдебурзького права. Не годиться нам вклонятися шляхтичам і старостам, коли та ж шляхта морить нас голодом, запроваджує по фільварках майстерні та ярмарки і замикає митницями нам шляхи.

– А що ми забули у вашому магістраті, щоб знов піти під ваш присуд? – мружить очі Причепа, пихкаючи люлькою.

Худорлявий піп з розчесаним на два боки волоссям під Ісуса Христа докірливо хитає головою:

– Подумай, чадо. Хіба каміння не вопіє проти старост за їх беззаконня?! Не подолаємо ми їх поодинці. Хай же буде єдиний пастир і єдине стадо, як каже святе письмо.

– А чи багато ми здобули прав, бувши під вашим чоботом? – скоса позирає на нього Причепа і поринає в хмару кучерявого диму.

– Здобули б, коли б не оці чвари серед отари Христової.

– Ото ж то й воно, що у кожного пастиря – ножиці на нашу вовну в рукаві. Підступить отакий до нас та й ладиться разом з вовною і шкуру відтяти.

– Але ж старости! – сплеснув у долоні піп, не слухаючи. – Пригадайте, які жадібні вони і немилосердні! Раніш ми вільно рубали дрова в околишніх лісах, а тепер – їжджайте за п’ять миль від міста. А підводи?! А охорона приїжджих?! А коли помре хтось з міщан, забирають у вдовиці з чадами останнє дрантя. Їм і сіно вози, і мед, і віск давай, і рибу, і від кожної крамниці, і від кожної речі, що продано на торгу.

– Хм!.. так на вашу думку, коли ми підемо під ваш присуд, все воно пухом розвіється? – насмішкувато мружиться Хома. – Ні-і, панотче! Ви розумні, та й ми не дурні. Що староста з нас тягне зайве, це ми добре знаємо. Але чому ви нас не допускаєте до виборів у раду сорока мужів? Чого вдираєтесь у хати й б’єте смертним боєм за кожне щире слово?! Де ви поділи нашого цехмістра?! Заморили в ратушній вежі?! А чому пан Хоткевич забирає у міщан вулики і нічого за це не платить? Чому лавники не знають законів і на суді б’ються, наче перекупки на торгу?

– Так ми ж за бійку на три місяці відлучили їх від засідань.

– Відпочити дали? Роботою не силували, сплачуючи їм гроші? Хороша кара!.. А вони тимчасом загарбали міські хутори, зігнали з них удів міщанських і ну хазяйнувати. Чому ви не відсудили в них міського майна? І чому батогами забили посполитих, що прийшли з тих хуторів до вас із скаргами на пана війта, коли він почав їх на панщину ганяти і данинами душити, як перший-ліпший староста?! А коли помер старий Пущенко, хто підробив тестамент, наче він відказав і садиби і сіножаті на магістрат? Хто його сиріток в самих сорочечках на мороз вигнав?!

– Так, сину, були великі наші провини, – кисло підібгав губи піп. – Тому й братство наше фундовано, хай единомисліє і мир запанує серед вірних!

В голові у Причепи шумить. Він забув обережність, перекинув під вуса повний кухоль пива, стукнув його об стіл, витер мокрі вуса і насмішкувато свиснув:

– Вилізла гадюка з старої шкіри та голубицею себе назвала! Чули ми такі казочки! А як дійде до стації або до розрубу, знов на цехових все накинете?! А самі – руки за спину та черево наперед? Шукайте інших дурнів, а з нас вистачить!

Кузьменко частує підмайстрів, не шкодує братського пива й меду і тлумачить їм, відраховуючи на товстих червоних пальцях:

– Це ж дуже вигідно, кажу. Артіль за місяць себе покаже. Тільки треба одразу братися, щоб до зими заробити.

– А по скільки дасте на брата, пане майстре? – стріпнувся один з підмайстрів.

– Та що там!.. Дам по сорочці, штани справлю та харч – як завжди. Та ще десяту рибу вилову.

– Тю! – свиснув один з підмайстрів. – Та на уходах п’яту рибу дають та одежу, та ще грошима по сорок грошей.

– Та яка ж це артіль? Адже ж в артілі нема хазяїв, – підхопив другий. – По артілях вилов розподіляють порівну.

Кузьменко люто блиснув на нього очнма, але стримався.

– Мало чого!.. Проте у Дикому Полі татари можуть щохвилини напасти або харцизяки. Та я й не вмовляю. Хіба мало є по містах гулящого люду?.. Тільки пальцем кивни…

Гамір, тютюновий дим і молоде пиво сп’янили старого Лейзера. Сухотний червінь заграв на його щоках, але загальна веселість не захоплює старого майстра.

– Ой пане Остапе, – каже він. – Ви тільки не подумайте, що євреї – це одна отара овечок, з своїм чабаном, як кажуть ваші панотці. Ой, навіть зовсім навпаки! Бо вівці живуть поміж себе без сварок, і одна не їсть травичку, що наскубла собі інша. Ми зовсім як ви, православні, їй-бо! Бо є в нас свій магістрат, що зветься кагалом, свої тувими – лавники, і свої радці – кагальники, і свій духовний рабин замість вашого головного панотця, що ходить у золотій шапці, схожій на глечик. І по кагалах теж панують багатії, справжні магнати, і крутять нами, як їм корисно. А коли сойм або пан круль накладе на євреїв податок, так у кожному місті кагал робить розруб і виходить, що все сплачує сама біднота, і кагал збирає вп’ятеро проти того, що вимагає круль, і живиться нашими слізьми.

– Проте сплатите раз – і край. А нам щодня лихо, – зітхає Остап.

– Ой! – навіть скрикує Лейзер, наче хтось встромив у нього голку. – Що ви кажете, пане Остапе?! Зовсім навпаки. Платимо ми податок замість стації, і шпильковий, і мостовий, і ярмарковий. А зберешся куди поїхати – сплачуй дорожнє і різні мита. А за магістратські податки забули?! А за біскупські?!

– А це чому? Хіба ж ви католики? – здивувався дід Омелько, тріпнувши очманілою головою.

– А що ж ви гадаєте! Спробуйте не сплатити козубальця, так за три дні від наших бебехів ані порошинки не лишиться. Наскочать школярі і такий зроблять погром, що кісток не донесеш до міської брами. А подарунки?! А хабарі?! Ой, скільки ми на них витрачаємо! Не дай боже приїде нунцій від папежа – піднеси йому голову цукру з пуд вагою. І кожному з ксьондзів з його почту по фунту цукру і по пляшці вина. А на утримання кагалу?! А на викуп невільників? А на хабарі та ралець воєводі, старості та різним панам, щоб вже нас не чіпали?! Що ж ви гадаєте, що такий поважний пурець, як реб Аврум Шмойлович, стане їм щось платити?! Пхе! І не подумає! Бо на це є бідні євреї, а він собі краще купить зайвий діамант або перли дружині. Он подивіться, як він бенкетує.

Дід Омелько зиркає у той бік, куди вказує старий Лейзер.

В глибині зали, ближче до покуття, сидять поважні гості з війтом та радцями. Строкаті і пишні їх вбрання. Адамашкові, грезетові й саєтові кунтуші міняться розсипом самоцвітів проміж чорними рясами дидаскалів і ченців. Гарячою кров’ю палають кармазини старшин, матово-чорними мазками відтіняються оксамитові вбрання італійського архітектора Себастіано Браччі і банкіра Аврума Шмойловича. У обох спадають на груди важкі ланцюжки матового золота, тільки у реба Аврума діамантова підвіска утроє більша від підвіски синьйора Браччі. Тут і пан підкоморій, і пан коронний підчаший, і архімандрит Терехтемирівського монастиря Єзекіїл Курцевич, що розмовляє з Браччі мовою Буонаротті і Данте.

– Padre santissime, – нахиляється до Курцевича Браччі. – Спитайте синьйора бурмистра Балику, як ся має його брат. Моя Антонелла всі очі виплакала, сумуючи за центуріоном Богданом. Проте пробачте: не личить розповідати ченцеві про дівочі мрії.

Архімандрит мовчить. Ні, це йому зрозуміло. П’ятнадцять років тому декламував він у Падуанській остерії сонети Петрарки і Гвінічеллі, а потім до упаду кружив на площі у веселому вирі карнавалу, сповитий серпантином і обсипаний конфетті і пелюстками свіжих троянд. Нащо, нащо пішов він у монастир, відштовхнув дівчину з остерії з тонким обличчям тону слонової кості і руками, наче вирізьбленими самим Фідієм?! Браччі не розуміє, що сталося з суворим архімандритом. Курцевич здригається, наче хтось прочитав його думки, удавано посміхається і питає Созона Балику, чи немає від Богдана звісток.

– Ну, братику. Рано. На покров обіцяли повернутись. Чути було, що видерлися наші пани-молодці у Чорне море, але де впадуть мокрим рядном, лише Сагайдак відає.

Сп’яніли гості. Дехто спить, купаючи у масних підливах свої оселедці, але гамір не вщухає. Хтось заспівує пісні хрипким голосом. Хтось лається, бо в нього витягли гаманець. Де-не-де спалахують суперечки і також несподівано вщухають догорілою тріскою.

Примітки

Радці – члени міської ради. Рада комплектувалась з крамарів та патриціїв. Міські ради були тільки в тих містах, де, як у Києві, було так зване магдебурзьке право.

Лавники – міські міщанські судді, що розглядали карні і цивільні справи.

Війт – голова міського самоуправління.

Стація – військовий постій, коли жовнірів або ще якесь військо розташовували жити по приватних будинках.

Уходи – сезонні літні стани мисливців і рибалок, де полювали на дикого звіра, птахів і ловили рибу від весни до перших морозів.

Кагали – утворив польський уряд. Це був орган, якиі розкладав на єврейське населення міст і містечок державні подат. ки, сам стягував їх і зібрані гроші сплачував державі.

Шпильковий податок – податок, який накладали на євреїв.

Козубалець – податок, що сплачували євреї, проїжджаючи повз костьоли або католицькі школи.

Буонаротті – Мікеланджело Буонаротті, славетний італійський скульптор доби Відродження.

Данте Алігієрі (1265 – 1321) – славетний поет Італії, автор «Божественної комедії».

Франческо Петрарка (1304 – 1374) – відомий італійський поет, автор численних сонетів. Сонет – форма віршаї складається з 14 рядків п’ятистопного ямба, причому перші 8 рядкіа об’єднуються однією парою рим, а інші 6 рядків двома або трьома римами.

Гвінічеллі (1246 – 1276) – відомий італійський поет-лірик.

Фідій (490 – 432 рр. до н.е.) – славетний старогрецький скульптор.

На покров обіцяли повернутись – тобто на 1 жовтня (ст.ст.) 1616 р. На той час точна дата здобуття Кафи не була відома. Нині встановлено, що це сталось 12.07.1616 р. [Сас П.М. Взятие запорожскими казаками во главе с гетманом П.Сагайдачным Кафы : вопросы хронологии. – “Сурож, Сугдея, Солдайя в истории и культуре Руси-Украины”, К., Академпериодика, 2002 г., с. 223 – 225.]