2

Зинаїда Тулуб

Пір’ясті хмаринки жевріли у небі, перші ластівки вилітали з гнізд, коли над Баром пролунали військові сурми. Прокидалося двірське військо коронного гетьмана, здивоване непередбаченою тривогою. Знялася метушня, і, коли загони поснідали, полковники і ротмістри сповістили їх про виступ.

Станіслав Жолкевський просив Отвіновського нікому не розповідати про царгородські події, але, поки вони розмовляли, пахолок Отвіновського розпатякав у челяді, що Іскандер-баша вирушає проти Речі Посполитої, і на ранок двірські шляхтичі і челядь тільки й переказували один одному новину, і всі розуміли, що недурно виїжджає коронний гетьман у смугу розташування кварцяного війська.

Лаштування було недовге. Опівдні кіннота з піхотою вишикувалися на зеленому плаці проти гетьманського палацу, а довга валка військового припасу повільно вирушала вперед, наповнюючи повітря криками погоничів і рипінням коліс.

Тихо дзенькали рондами коні гусарів. Поруч розташувався оркестр. Яскраво вилискували на сонці мідні сурми, а темно-сиза грозова хмара різко відтіняла їх з північного заходу. Всі чекали коронного гетьмана, а в палацовій капелі двірський капелан правив напутнив молебень.

Два ридвани, запряжені шестериками сніжно-білих коней цугом – один для пана Отвіновського, що поспішав до Варшави, а другий для коронного гетьмана, – вже чекали біля ганку.

Вийшли всі разом. Коли гість попрощався з старою пані Жолкевською, коронний гетьман передав йому пакет, запечатаний великою гербовою печаткою, – для короля.

В цю мить ударили литаври і барабани. Заспівали мідні і срібні сурми, і з розмаяним пір’ям, плащами і прапорами вирушив полк блакитно-сірих гусарів.

Схиляло до землі стрункі й шелесткі тополі. Лопотіло злякано листя. Смерчем закрутилася курява на дорозі, а по череп’яному даху гетьманського палацу вже стрибали льодовою картеччю перші градинки.

– Дідусю, залишся! – з зойком кинулася до діда Теофілія.

Але старий воїн вже сідав у напівтемну глибину ридвана і востаннє махнув їй рукою.

Широко розхитувалися злякані бурею дерева. Скляними цвяхами прибивав дощ завихрену куряву. А потемнілі, намоклі крупи коней рівно й ритмічно здригалися, струшуючи ремінну збрую у срібних бляшках.

Ридван коронного гетьмана перегнав валку і гусарський полк і мчав битим шляхом. Сива димка дощу заступала йому далечінь. Палало небо, і темно-сизі хмари розколювалися від блискавок.

Станіслав Жолкевський робив одчайдушні зусилля, щоб довести королю потребу бути обережним, але Зігмунд нікого не слухав. Буря наближалася, невідхильна, як рок.

З’явившись до коронного війська, Жолкевський сповістив універсалом шляхту Речі Посполитої про те, що обурення турків зростає і що з наказу Стамбула кримський хан вже вирушив у похід, щоб скарати вогнем і кров’ю Молдавщину і промкнутися у Покуття. Старий гетьман попереджував про небезпеку, звертався до честі і до патріотизму магнатів і середньої шляхти і закликав її приєднатися до коронного війська, а згодом оголосив набір охочих людей до кварцяного війська і до нових козацьких полків під особистою своєю командою.

Але Варшава була глуха до голосу доброго розуму.

Король скликав нараду сенаторів і доповів їм про бажання Молдавського господаря Граціані приєднатися до Речі Посполитої. Сенатори були проти, бо це було б найзаконнішою причиною війни з Туреччиною. Вони не довіряли молдавським боярам і підкреслювали, ща в Станіслава Жолкевського лише шість тисяч війська, Один тільки підканцлер Андрій Липський підтримував рисковану авантюру, як родич і приятель Граціані. Але, всупереч бажанню сенаторів, Зігмунд став на бік Липського і наказав коронному гетьманові вирушити у похід.

Каспар Граціані з свого боку засипав Жолкевського листами, запрошував його в межі Молдавщини і обіцяв приєднатися до кварцяного війська з значними загонами.

Граціані свідомо обдурював старого гетьмана. Армії в нього не було, хоч йому і пощастило розбити передовий загін Іскандер-баші. Жолкевський не дуже довіряв обіцянкам Граціані, але схилявся до своєї старої думки вести нападну війну, щоб у разі поразки не віддати на поталу ворогові південних воєводств.

Армія його потроху зростала. До нього приєдналося щось із дві тисячі охочих людей та стільки ж козаків та різного гулящого люду, що досить вправно володіє мечем. З’явився і дехто з панів з невеличкими загонами. Проте Бородавка з січовиками не відгукнувся на заклик. Ніхто з голоти не думав проливати кров за панську владу, як і за цісаря Фердінанда. Січовики одверто не відмовлялися від походу, але вимагали, щоб їм сплатили всі гроші наперед, справили добру збрую, жупани і чоботи.

Петро Конашевич обмежився тим, що став заслоном від наскоків кримських татар і з невеликим загоном вирушив до Перекопа. І Жолкевський зрозумів, що на цей раз від нього не дочекатися значної допомоги.

Довго вагався коронний гетьман, не знав, що робили, але на початку вересня перейшов кордон. Вплинули на нього і жалісні скарги брацлавського і волинського панства, що тремтіло перед турецькою навалою, але не хотіло годувати свого власного війська.

Надії на Граціані розвіялися, як тільки польська армія спинилася у Молдавщині. Замість обіцяних двадцяти п’яти тисяч Граціані привів кілька сотень, а Бородавка зовсім не подав звісток.

Проте жереб було кинуто, і відступати було вже пізно. Станіслав Жолкевський отаборився на Цоцорському полі біля Ясс і сімнадцятого вересня мав першу сутичку з калгою Девлет-Гераєм. Татари були розтрощені. Польське військо підбадьорилося, тому що не знало кількості ворогів, але вже на ранок стало ясно, що Іскандер-баша має не менш як вісімдесят тисяч чоловік. Настрій вмить підупав. Де поділися пишні промови про славу і перемогу! Бундючні і хвалькуваті пани замовкли і розгубилися, а в присутності гетьмана ніяково спускали очі. Один лише Станіслав Жолкевський, звиклий до військових небезпек і залізної витримки, не виказував свого настрою.

Минуло ще три дні у незначних сутичках. Граціані відчував свою рокованість, а його прибічники поширювали панічні чутки і тільки й думали про те, як врятувати свою шкуру. На четверту ніч значна частина загону Граціані втекла до Польщі разом із багатьма шляхтичами, а решта перекинулася до турецького табору.

Жолкевський простояв ще кілька день у цоцорських шанцях, але втрати зростали, люди мокли під дощем, відвологлий порох не спалахував, і гармати замовкли. Допомога не підходила, та й не було звідки її чекати, і Жолкевський зрозумів, що треба пробиватися до кордону.

Двадцять дев’ятого вересня почався розпачливий відступ. Йшли табором, оточені, переслідувані ворогом. День і ніч турки наскакували на знесилене військо, не даючи йому ані поспати, ані перепочити. Шість днів і ночей тривав цей пекельний похід, і в ніч на шосте жовтня, за дві милі від кордону Речі Посполитої, коли залишалося останнє зусилля, військо відмовилося слухати накази коронного гетьмана.

Панські загони кинулися тікати, магнати та регіментарі здавалися у полон, рятуючи власну шкуру, а турки скористалися з нагоди і всією масою накинулися на рештки знесиленого, п’яного від безсоння і розпачу війська.

Через кілька годин армія Станіслава Жолкевського вже не існувала.

Сірий, похмурий світанок освітив бойовище. Кілька тисяч загинуло в полі, гетьман польний Конецпольський разом з Яном і Лукашем Жолкевським потрапив у полон. З восьми тисяч коронного війська повернулося на батьківщину лише вісімнадцять чоловік.

Татари і турки вешталися бойовищем, добивали поранених, роздягали забитих. Іскандер-баша отаборився на місці своєї перемоги і наказав поставити тут свій намет. Перед ним зростала піраміда відтятих голів, аджем-оглани складали їх у барила і пересипали сіллю. Треба було приставити голови до Стамбула і, настромивши на списи, розташувати навколо султанських палаців разом із прапорами знищених ворожих полків.

Голову Станіслава Жолкевського та інших командувачів засолили окремо. І довго стирчали вони на списах і дивилися на Босфор невидючими очима, аж поки виклювали їх ґави. А Самійло Корецький, Струсь і обоє Жолкевських довго томилися у підземних казематах Єди-куле – семивежного замка, забувши сонячне світло і подих вільного вітру.

Примітки

На початку вересня – 1620 року. Вирішальна битва польського війська під командуванням Жолкевського з турками сталась 20 вересня 1620 р., після чого польяки почали відступати. 6 жовтня 1620 р. турки розірвали їх табір і вбили Жолкевського.

Гетьман польний – заступник коронного гетьмана.