3

Зинаїда Тулуб

Погомоніли про це козаки та й забули. Інше хвилювало Січ: уже другий тиждень не приходило до Базавлуку жодного каравану, жодної чумацької валки – і бозна-звідки поповзли чутки, ніби коронний гетьман перехоплює все, що везуть на Січ.

Чутки були правдиві. Магнати та заможніша шляхта вимагали від старого гетьмана вжити суворих заходів, щоб приборкати козацьке свавілля. По соймиках тільки й мови було про те, що треба виконати постанови житомирської комісії, і на адресу Жолкевського лунали образливі й різкі промови.

Жолкевський довго барився, розуміючи, що кілька сотень чоловік кварцяного війська нічого не вдіє проти сорока тисяч запорожців, і, замість походу, звернувся з відозвою до панства Київського, Волинського та Брацлавського воєводства, просячи підтримати й дати військову допомогу.

Кожен магнат мав тоді власне військо – полки кінноти, піхоти і навіть гармати, але магнати принципово не бажали скорятися наказам коронного гетьмана. Почекавши ще трохи, Жолкевський видав наказ, яким забороняв під страхом смерті надвозити або продавати залорозькому війську будь-яку живність чи харч. Але кожен пан волів краще корисно торгувати з Січчю, і наказ старого гетьмана залишився мертвою літерою.

Тоді Жолкевський надумав діяти на свій страх.

Він розкинув по всіх шляхах невеличкі загони, на. казавши їм перехоплювати й вертати всіх, хто їхав де Базавлуку.

Захвилювалася Січ. Це било по кишенях і рибальські тафи, і чумаків, і мало не кожного козака. На березі біля порона юрбилися козаки, виглядаючи, чи не з’являться в далечині чумацькі мажі або двогорбі верблюди вірменських купців. За їх розрахунком, минули вже всі строки, і сьогодні вони конче повинні були прибути на Січ. Але порони ніби приросли до татарського берега, марно чекаючи на приїжджих.

– Ану, панове, що там курить? Здається, хтось мчить конем учвал? – стріпнувся Гнат Танцюра, дивлячись у кулак.

– Справді, – відгукнувся хтось, помітивши самотнього вершника біля порона. – Хто б це міг бути?

– Під’їде, – побачимо.

Порон повільно наближався, розбиваючи сонне скло води. Тихий і широкий був тут Дніпро. Втомився він ревти, клекотіти, розриваючи свої піняві груди об скелясті зуби порогів. Втомився борсатися з безсилою люттю і тихо, плавко та рівно обтікав острови, ясний і лагідний, як небо після громовиці.

– Іч, вражі сини, як тихо пливуть. Кишки мотають з людини, – вилаявся Танцюра, підходячи до причалу.

– Крутиться, – підморгнув один із рибалок. – Недурно Танцюрою прозвали.

– Затанцюєш! У нього три човни свіжої риби, а солі катма, – байдуже почухався другий.

Порон повільно наблизився до Базавлуку і м’яко ткнувся в приплав. Єдиний пасажир його насилу підвівся на нетверді ноги й узяв коня під вуздечку.

Він був худий, як кістяк, у лахмітті, і буйна, давно не голена борода поросла аж до очей на його запалих засмаглих щоках.

– Справжній сірома, як у піснях співається: шапка-бирка, зверху дірка, – напівголосно переговорювалися козаки.

– Певно, харцизи пошарпали. Іч, як світить голими ребрами.

– А мо, й сам пошарпав кого та втік від погоні.

– Та й коня захопив не про своє дрантя.

– А справді! Дивіться, панове: сідло та вуздечка вся у золоті. Важнющий кінь, хоч самому гетьманові.

Корж обережно звів коня на землю і зупинився. Він увесь тремтів із хвилювання. Нарешті він серед своїх, у безпеці, на волі. Мовчки оглядався він, як мрець, що вийшов э могили, або помилуваний стратенець. Переводив очі з козака на козака і відчував, ніби в горлі і стоїть якась кулька й не дає сказати слова.

– А де чумаки з сіллю? – налетів на нього Танцюра, наче Корж мусив энати про них.

– Не чекай, братику: жовніри перехопили в Гадючій Балці та й повернули назад, – відповів поронщик за Коржа.

– Та що він бреше, сучий син!

– Кия йому в горло за такі новини!

– Які жовніри? – посипалися вигуки й запитання.

Але Танцюра не міг заспокоїтися.

– Звідки ти чув про жовнірів – розштовхав він нетягу і звернувся до Коржа.

– Бачив… їхав із ними… Підібрали мене чумакн напівмертвого. З неволі я втік, – ледве вимовив Корж.

– З неволі?

Козаки розступилися, дали йому дорогу. Хтось узяв коня, інші підхопили Коржа під пахви.

– Іди, іди, братику. Поїж, відпочинь, – говорили вони наввипередки.

– Та це ж Корж з Переяславського куреня! – ойкнув один із рибалок.

– Їй-бо, він!

А Танцюра згріб його в обійми й довго м’яв, як ведмідь, притискаючи до свого гарячого м’якого черева.

– Пусти, братику. Знесилів я. Де наш батько? – стиха промовив Корж, хитаючись.

– Не сердься, братику. Зараз покажемо. І коня твого нагодуємо. Не турбуйся за нього.

І весь натовп повів Коржа положистим схилом на Січ.

В сотий раз перечитував Сагайдачний бояринову грамоту. Він знав її напам’ять, але не знав, що вдіяти. Виступ Жолкевського відібрав у нього останню надію зрушити козаків у морський похід, бо вся Січ, від старшини до голоти, кипіла бажанням порахуватися з панством. Щохвилини міг він почути литавровий бій, заклик на раду.

– Де подівся той чортів кобзар Карпо? Тепер він відшукав би Настю, – скрипів зубами Сагайдачний, ходячи з кутка в куток.

Дійшовши до покуття, він круто обернувся на підборах і побачив на порозі нетягу в дранті.

– Що треба? – незадоволено спитав він.

– Здоров був, батьку! – ступнув до нього Корж. Сагайдачний пополотнів. Мовчки схопив він Коржа за руки й тихо, затамовано спитав:

– А Настя?

Похнюпився Корж.

– Там, батьку… В неволі. Разом із Горпиною…

У Сагайдачного й руки впали. Але за мить він уже кликав Юзика, що став його беззмінним джурою, і метушився, уриваючи самого себе.

– Юзику, мчи до кухаря. Хай дасть, що залишилося від обіду, або підсмажить щось. Так де, кажеш ти, зараз Горпина?

А сам наливав чарку горілки й підносив гостеві:

– Випий, друже! Підкріпись!

Поки Корж обідав, прийшли до Сагайдачного військовий осавул Харлик Свиридович, Танцюра, Балика та ще двоє старшин. Побачивши Коржа, вони забули, чого прийшли, і сіли послухати його скорботну повість.

А Корж набив люльку, викресав огню і, пускаючи клуби диму, розповідав, як налетіли на них татари, як потрапили вони до Каффи, як продали його на галери, де й думав він закінчити свій вік.

Щільніше зсунулися старшини, щоб не пропустити жодного слова, а Юзик, як увійшов із повним жбаном холодного пива, так і прикипів до землі, не в силі вийти з хати.

– Матка боска! Свєнта панна Марія! – шепотів він з жахом. – Як тен пан Корж настраждався…

А Корж, не кваплячись, розповідав, як покалічила його щогла, як потрапив він у чабани і втік разом з Абдулкою з неволі і як кінець кінцем захопили чумацьку валку гусари.

– Слабий я був, не міг битися, але ж не здригнулася рука: забив ротмістра, як собаку, – доказав він і замислився.

– Туди йому й дорога, – соковито вилаявся Танцюра.

– Ну, а Настя? – допитувався Сагайдачний, мимоволі викриваючи себе.

– Не знаю, батьку. Нашу галеру погнали того ж дня до Очакова, а потім під Царгород. Більше ми до Каффи не поверталися.

Бачачи, як хвилюється Сагайдачний, Свиридович перезирнувся з старшинами і підвівся з місця.

– Підемо, панове. Час додому. Данилові треба відпочити, а нашому батькові не до нас.

І, вийшовши з хати, зупинив своїх супутників:

– Треба, панове, допомогти нашому гетьманові. Видно, ця панна Настя прострелила йому серце своїми очима. Шкода людини. Чи не вдарити нам на Каффу – визволити бідну дівчину?

– Що-о?! – навіть зупинився Балика, налившись кров’ю. – Ми підемо шарпати кримські береги, коли Жолкевський точить зуби на нашу волю! Бити його треба, поки є в нас руки та голови на плечах!

– Оце справді. Щоб мокро було на місці, де був його табір, – підхопив Гнат Танцюра, думаючи про сіль.

А решта тільки головами хитнула й сплюнула, не виймаючи люльок з рота.

– Чого ви лютуєте, – образився Свиридович. – Я діло кажу. В морські походи виходить не більше сотні човнів. Тут і десяти тисяч козаків вистачить. А на Базавлуку зараз тисяч із тридцять, та стільки ж по волостях та на уходах у степу.

– Тільки ворог може говорити про морські походи, щоб відвести нам очі, – не піддавався Балика.

А Танцюра люто зирнув на Свиридовича:

– Авжеж. Скільки не козакуй – усе від тебе шляхтичем смердить. Боїшся, щоб не потрусили і твого тестя пана Кручицького.

Свиридович спалахнув, вхопився за шаблю, але один із старшин став між ним і Танцюрою.

– Стривайте, панове. Полаятися завжди встигнемо, – заспокоював він обох. – Що панів треба бити, це всім відомо. Але дивує мене, пане осавуле, ось що. Місяць тому ти ліз на стінку, вимагаючи миру з Туреччиною і татарами, а тепер співаєш щось зовсім іншої.

Свиридович тонко посміхнувся у вуса:

– Місяць тому ми чекали на вісім турецьких кораблів, вантажених різним крамом, сап’яном та зброєю. Та ще й на караван вірмен і на каффських баканів. А зараз галери прийшли і пішли знов у море з нашим вантажем. А наші ком’яги відвезли до Києва турецький вантаж і вже повернулися до Січі.

– Крім п’яти Ничипоренкових байдаків.

– Хай буде й так, але було їх усіх понад сто… Отже, кажу, стоять наші човни й марно гниють по затоках.

– Як то? А риба? – стрепенувся Танцюра. – Та в мене три байдаки влову, а солі ані порошинки. Хлопці курять ту рибу або сушать на сонці. Та це ж не діло! А, кляті жовніри!

– А яка у вас риба? – спокійно поцікавився Свиридович, ніби не дочувши останніх слів.

– Як то – «яка»? Що в воді плаває. Сула, вирезуб, короп, таранник. Всяка риба.

– Але не та, що ми її висилаємо за кордон. Вашу рибу і військо запорозьке з’їсть на здоров’я. А вантажити чайки таранником та коропом, коли можна вантажити їх сріблом та золотом, килимами та термоламою – просто безглуздя. Кварцяного війська у старого чорта не більше як тисяча, ні, навіть, тисячі не буде. Один курінь з ним упорається, як баба з діжею. А забули ви, панове, скільки наша голота проїла нашого в борг? Де їй узяти грошей сплатити нам за все? Чи ми їм зобов’язані давати свої човни за дурничку?

Танцюра аж рот роззявив здивовано.

– Здорово! – ляснув він себе по гладких боках. – Ось як він закрутив… Вліпив у саме око.

Але Балика не піддавався. Він не мав човнів, на яких наживалась старшина. Після наїзду Потоцького він остаточно зубожів і ненавидів панів, як найзавзятіший нетяга.

– Та що ви – крамарі чи козаки? – спалахнув він. – Де ваша совість? Ні в яку Татарщину ви мене не звабите. Не хочу вам тягати жар голіруч. Адже для вас вигода над усе – над совість, над честь. Ну, заждіть. Намнуть вам шиї за такі речі.

– Не намнуть, – посміхнувся старшина. – Чимало козаків покуштували неволі турецької – галер та каменярень.

– Та хіба ж ви про невільників дбаєте? Вам аби користь, аби заробляти на човнах, а до невільників вам і діла нема, коли нема з цього користі.

Свиридович зрозумів, що помилився. Треба було починати з невільників, і тоді Балика не став би дибки. Ось що значить – говорити одверто, не прикрашаючи своєї думки пишними гаслами. Але треба було, хоч би там що, згладити неприємне враження.

– Ніхто й не змушує пана сотника, – удавано засміявся він. – Шкода мені нашого батька. Змарніла з суму людина. В нього наречена в неволі! А щоб ви не закидали мені, ніби я збабився, то я і висунув замість панни Насті перше, що спало на думку… Не те сказав, що думав. Проте це зайва розмова, бо не ми схвалюватимемо, що робити, а все військо запорозьке чорною радою. Підемо не туди, де нам з вами бажається, а де громада накаже. Вона – наш голова, наш пан.

Балика насупився, буркнув щось не зовсім похвальне на адресу Свиридовича, але той удав, ніби не дочув, і заговорив з Танцюрою про рибальство.

Отак дійшли вони до рогу. Бачачи, що Балика простує до свого куреня, Свиридович стишив ходу і моргнув іншим, щоб вони його не затримували.

– Ф-фу, чорт! – полегшено фиркнув він, коли Балика зник. – Затвердив, як сорока: «Бий панів», – і бовкає, де треба й не треба… Добре йому, коли в нього ані хати, ані грошей… Нам із ним не з руки. Риба шукає, де глибше, а людина…

– Де корисніше, – договорив старий Кобиленко-Бурдило. – А втім, панове, що нам робити, якщо цей бугай стане нам на дорозі?

– А ми йому сінця підкинемо, щоб забажалося попоїсти, або в інший бік привабимо, – підморгнув Свиридович. – А тепер, коли ми зрозуміли один одного, допоможіть мені, панове, зберіть до мене курінних отаманів. Тільки не всіх: такі, як Бородавка, Зануда, Лимаренко та Барабаш, – нам не потрібні. Скажіть, що запрошує негайно військовий осавул у важливій справі, але тихенько, щоб жодний собака про це не довідався.