2

Зинаїда Тулуб

А на сонячному дворі цитаделі шикувалися рекрути, дівчата й аджем-оглани. І коли на базарі почали розбивати крамниці і вдерлися ремісники до текіє, замайорів у далечині їх похід.

Рекрути йшли вільно, але жінок та хлопчиків пов’язували шістками, наче ясир. Яничари й спагі оточили їх подвійним колом і з ятаганами наголо пильно стежили за ними і відганяли народ.

– Женуть!

– Женуть у гавань на галери! – прокотилося провулками.

– Рахілю! Донечко моя любенька! – кинулася до дівчат стара караїмка.

Але високий стрункий яничар відштовхнув її чоботом, і вона покотилася під ноги юрбі.

– Звірі! Шайтани! – заволала вона. – Хай розверзеться під вами земля! Хай проковтне вас саме пекло!

– Ой, куди ж їх женуть?! – вили жінки рекрутів, намагаючись пробитися до своїх чоловіків.

– У неволю женуть!

– Навіки! – залунали вигуки в юрбі.

– Стійте! – гримнув широкоплечий коваль з грудьми, наче вилитими з чавуну. – Стійте! Вас обдурили! Вас женуть не на війну, а в неволю. Чуєте? У неволю! У живу данину перському шахові, бо він не замиряється з падишахом без живої данини.

– У неволю?!!

– Вас обдурено!!!

– Зраджено! – підхопила юрба.

А жінки і сестри рекрутів завили, здираючи з себе фередже, дряпаючи собі обличчя і посипаючи голову порохом і попелом, як на похороні.

– Вас обдурено!

– Вас женуть у неволю!

Здригнулися рекрути. Невже це так? Бідні селянські хлопці безпорадно кліпали очима, холодіючи з жаху. Сумно було їм покидати рідні аули. Важко було жити на бейській та мурзинській землі, сплачувати податки и данини, ходити на толоки й страждати від яничарської стації, але усе ж таки були вони вільні, і думка про військову службу приємна була їм тільки тому, що військовий нікому й нічого не сплачує, а на війні захоплює коштовну здобич, яку ніхто в нього не відбере… І ось замість принадних походів – неволя… і мимоволі вжахнулися найсміливіші, а пам’ять послужливо нагадала їм забуті випадки, коли султани відкупалися від перських шахів і афганських емірів живою даниною і також набирали тоді рокованих у неволю селян під виглядом рекрутів. І йшли у неволю покірливі кара-татари, повабившись на військове життя.

Спинилися рекрути. Обурення й жах, тваринний жах скував їм руки.

– Крроком рруш! – люто гримнув Гусейн-ага, змахнувши ятаганом. – Барабанщиків наперед. Звільнити вулицю від юрби!

Але було пізно.

– По домівках! По аулах! – ревнули сотні молодих голосів.

І стрункі шеренги зламалися і розсипалися.

Яничари намагалися перетяти їм дорогу, але божевільні від жаху рекрути з нелюдською силою напали на них. Лави й повітки, голоблі й батоги, діжки й дошки – усе пішло у роботу. Знялася бійка. Заверещали жінки, заборсалися зв’язані дівчата, а зв’язані хлопчики з вереском рвалися з ременів. Сталося щось неймовірне. Люди стали як божевільні. Одні гризли ремені на руках у дівчат. Інші кидалися на яничарів, били їх чим попало, душили уривками сириці, а то й просто голими руками і гинули під їх ятаганами, як колосся під серпом. Лунали постріли. Волали і стогнали поранені.

А рекрути кинулися врозтіч колінкуватими завулками і мчали до міських брам, не бачачи з жаху дороги.

В розпалі бою вибігли з-за рогу Шафіге і Олена.

Жах відкинув їх на хвилину за кам’яні мури, але, помітивши зв’язаних хлопчиків, що з плачем виривалися з ременів, вони зрозуміли все. З мужністю розпачу помчала до них Шафіге.

– Меметко! Меметку! – белькотіла вона, кидаючись від хлопчика до хлопчика.

– Рятуйте!!! Ама-а-н!!! Пустіть!!! – волали вони, божевільні від жаху.

– Тіточко! Тіточко! Розв’яжіть нас! – з сльозами вчепилося в Олену якесь хлоп’я.

Олена мчала навздогін Шафіге, але дитячий зойк вразив її. Зціпивши зуби, схопила вона з бруку уламок шибки і кинулася різати ремені, скривавивши собі руки склом.

– Де Меметка? Меметка з Чабан-Таша? – розпитувала вона.

Але діти або галасували й плакали, або мовчки витріщали на неї очі, не розуміючи, в чому річ. Тільки двоє старших хитнули головою назад, підставляючи руки під скло.

– Там він!.. Там!.. Ой тіточко, не кидайте нас! Тіточко! Розв’яжіть! Пустіть нас на волю!

Шафіге в нестямі кидалася серед дітей, шукаючи свого хлопчика. І раптом спіткнулася на розпростерте тільце, напівутоптане у землю кінськими копитами.

– Ме… Меметику, – пробелькотіла вона пошепки.

Так, це був її Меметка з маленьким Якубом, онуком старої Тайфіде. Вони якось розв’язали один одному руки й кинулися бігти в ту мить, коли кіннота виринула з-за рогу на юрбу. І обоє потрапили під копита.

Шафіге стояла над Меметом, і крива болісна гримаса оголювала її зуби беззвучним сміхом. Навколо буяла юрба. Стогін, постріли, зойк, благання, лайки і накази – все злилося в строкатий хаос. Все кружляло з запаморочливою швидкістю, всі почуття її на мить вавмерли, отупіли, щоб по хвилинній закляклості проходити всю її істоту непереносно гострим болем.

Як підломлена, впала вона на ще тепле тільце, пригортаючи його до себе і осипаючи божевільними поцілунками.

– Меметику, прокинься! Це ж я, твоя мама!.. Меметику мій!.. Ой, розтопчіть мене разои із ним!..

Вона билася грудьми об землю, вила, як собака, якому розчавили задні лапи, повзала, ламаючи руки, ізнов цілувала маленьке тільце своєї дитини.

А бій кипів. Яничари відступали. Кіннота, бачачи, що у вузьких провулках сила не на її боці, швидкою риссю помчала до найближчої брами і щезла в хмарах кучерявої куряви.

І тоді прокинувся народ від покірливої сплячки і люто кинувся бити крамарів, мурз, работорговців і лихварів. Почалася коротка і жорстока розправа.