2
Зинаїда Тулуб
І мчить до палацу Настя, і наказує рабині Альме відшукати Кайтмазу, і за годину сидить циганка біля Настиних ніг. Вона й лікує, вона і ворожить, і торгує, і сватає, і звідникує, і лихварює, ця довгоноса Кайтмаза. І відшукує вродливих рабинь на Майдані Сліз для гаремів башів і для портових притулків розпусти. А коли це корисно, міцно тримає язик за зубами або влучно пускає потрібні чутки.
Сидить вона біля Настиних ніг, вкрита сірою шаллю у чорних смужках. Довгий костистий ніс стирчить з-під шалі, а вогняно-чорне око визирає з-під приспущених повік. Дивиться Настя і ніяк не збагне, кого так дивовижно нагадує їй циганка, і раптом далекий спогад блимає в голові: отак скоса дивилася ручна ворона у них на хуторі, схиливши набік чорно-сіру голівку з залізним дзьобом і чорним ґудзиком ока.
А Кайтмаза тасує засмальцовані карти і викладає всі новини:
– …Так і не потрапили вони на галери. Повстали геть усі, відбили хлопчиків. Ну, що ж: кожна кицька б’ється за своє кошеня, а люди – як отара. Де один – там і всі. Проте і чабани знайшлися балакучі. Пронюхали, що рекрутів женуть у данину перському шахові, аби швидше замирилися перси, і відпустили Селім-башу до Каффи, де квітне у нього в сералі чарівна троянда Хуррем… Враз зрозуміла я тоді, господине, що судилося тобі панувати в беглер-бейовому палаці. Не було ще такої перлини на тутешньому ринку і не буде.
– Та замовчи вже! Обридло! – обурено уриває Настя. – Кажи, що сталося в Каффі? Що чути?
– Та перш за все розбили Ісааків палац, витягли його самого, накинули зашморг і – на власні ворота… Плювали на його мертве тіло, каміння кидали, а палац розбили і розтрощили впень. А в той час повстали невільники-веслярі на галерах. Такі всі нещасні, виснажені. Все твої земляки-козаки… Та й пішло… Порозбивали льохи з франкським вином та горілкою, ятки, крамниці. Спагі кинулися до гірського табору, а цитадель того ж дня піддалася бунтівникам, бо яничари, як справжні зрадники і гяури, перейшли до них, хоч і прийняли вони закон мусульманський і виросли біля Блискучого Порога, в Стамбулі.
Кайтмаза не мусульманка, але завжди вихваляє віру того, в кого більше влади в руках або грошей у кишені. Вірить вона в прикмети, в лихе око та в нечисту силу і носить на шиї ціле намисто ладунок та амулетів, але, знаючи, що Настя козачка, чесно переказує їй міські події, бо невідомо, як воно буде, а щирість іноді корисніша за брехню.
– Та кажи далі, що в Каффі? – нервово уривав Настя.
– Не поспішай, прекрасна зірко світанку. Порозбігалися рекрути по аулах та підбурили селян. Повстали кара-татари, б’ють мурзаків, грабують їх садиби і палаци, розподіляють їх отари та табуни, лани та виноградники, бо кажуть, що за шаріатом земля богова і належить тому, хто відживить її своїми руками і потом, зросить та зоре її. І начебто вони порушили давній закон. Дехто з улемів і мулл, боячись за вакуфи, пристали до селюків і доводять їм, за кораном, їх право на землю.
– Ну, а в Каффі? – квапить Настя циганку.
– Та й у Каффі все пішло шкереберть. Пиячать всі: і цехові, і невільники, і навіть жінки, забувши накази пророкові, начебто живуть у Каффі самі гяури-франки та греки. Ворота відчинені. І несуть, і везуть мажарами та гарбами і овочі, і борошно, і виноград. А від баранів та дробини на базарі і не продертися. Все подешевшало. Награбували в мурзаків та й віддають за безцінь, – зітхає Кайтмаза.
– «Ну, а козаки?», – мало не кричить Настя, але боїться зрадити себе. Кайтмаза запитливо зиркає в її бік й невиразно догадується, в чому річ, але мовчить, щоб дорожче продати свої новини.
– Ну, то я піду… Ой, як вже пізно: сонце зовсім схилилося за гори, – удавано лякається вона.
– Постій, циганко. Розкажи ще що-небудь, – спиняє її Настя.
– Бідній циганці час додому, бо залишиться вона з дочкою без вечері, а донька в неї лежить дома хвора, – зітхає Кайтмаза. – Ой, хоч би швидше встановили будь-який лад! Голодно стало чесній людині! Нікому не треба ані хорошого краму, ані вродливих рабинь. А речей на базарі – греблю гати… Ось і мені доручили продати таку трубку, – хитро підморгує вона. – Подивишся з неї – і корабель, що майорить десь на обрії крихітним жученям, враз наближається і начебто стоїть ось тут у бухті, і видно на ньому і капудана, і веслярів, і гармати, і прапор… Хороша річ. Навіть чайку козацьку можна побачити за десять миль, а то й далі.
Настині очі блиснули з-під вій.
– Покажи, – кидає вона з удаваною байдужістю. Та знає Кайтмаза, чого це коштує. Мовчки витягає вона з-під шалі зорову трубку, облямовану сріблом і перламутром, розтягує її і передає Насті.
– Он бачиш фелюку? Комашка на хвилях, зернятко. А тепер заплющ одне око і приклади до другого трубку.
Настя скеровує зорову трубку на фелюку і мало не скрикує: фелюка наблизилася і збільшилася втроє. Видно, як рибалка згортає вітрило, обминаючи мис святого Іллі, як золотіють в ній яблука і дині, як червоніють коралові баклажани, персики та кизил.
– Скільки? – придушено питає Настя,
– Вантажник, певно, десь вкрав її на пожежі, але вимагає десять флоринів, бо ж оправа срібна з золотом, – зітхає Кайтмаза. – А бідній Кайтмазі так треба заробити на хліб. Даси, господине, одинадцять флоринів, і трубка буде твоєю.
Настя не знає цін, та невиразно відчуває, що це занадто. Але ж не можна торгуватися в таких випадках. Мовчки ховає вона трубку під складки вбрання.
– Я дам тобі навіть дванадцять, якщо ти приходитимеш щодня розповідати мені новини, бо тут мені надто нудно, – каже вона, і голос її тремтить від хвилювання.
Кайтмаза мовчки схиляє голову. В цю мить вона знов нагадує муштровану ворону з рідного хутора, і Насті здається, що це хороша прикмета.
– А що розповідають моряки? – питає Настя. – Що чути в Стамбулі? В Очакові? Скрізь?
Настя хитрує, плутає слід, та Кайтмаза її розуміє.
– Чула я на базарі, ніби козаки проскочили у море, – недбало кидає вона. – Веде їх Сагайдак, могутній і відважний бей, але ніхто не знає, де впаде його сила на беззахисні голови, як невідомо людині, де згасає зірка, що падає з неба вночі.
– А що думають старі люди?
– Різне кажуть, насолодо очей беглер-бейових. Одні, – ніби прямує Сагайдак-бей знов до Сінопа, другі, – ніби аж до Стамбула… А є й такі, що не спали всю ніч і чекали козаків, наче мусив впасти на них Азраїл, ангел помсти, разом з Мелек-уль-Мекком, ангелом смерті.
Настя до болю стискає руки. А Кайтмаза підводиться і низько вклоняється їй.
– Воронь тебе аллах, усмішко щастя. Хай будуть сни твої легкі й прозорі, як оці хмаринки на небі. Піду додому і щодня приноситиму тобі всі новини.
Примітки
Яничари – турецька піхота. Військо, привілейоване на зразок гвардії. Комплектувалося з аджем-огланів.
Гяури – так татари і турки називали християн.
Вакуф – духовний маєток, землеволодіння, подароване мечеті або комусь з мусульманського духовенства.
Коран – збірка провіщань і наказів Магомета. Зібрали і відредагували коран учні Магомета після його смерті,
Флорин – золота монета, карбована у Флоренції.