3

Зинаїда Тулуб

Тільки вранці, коли гості поїхали, а валка так і не з’явилася, настала рішуча хвилина.

Сідаючи в ридван, пані Німцевичева переказала Горленкам запрошення до Потоцького на бал в день його народження. Єля була захоплена, але ж треба було подбати про нове вбрання, а для цього випросити в чоловіка грошей. Справа була не з простих.

Пані Єля почала здалека. Розповіла, що Потопький пишається своїми козаками, пригадала, що Збаразький вважає Горленків полк за кращий полк всієї Брацлавщини. Горленко зацікавився, ніби забув свої турботи, і почав розпитувати дружину. Єля повторила сказане, обарвивши слова магнатів новими прикрасами, почала лащитися до чоловіка і, коли він зраділо пригорнув її до себе, заговорила про нову сукню.

Горленко мовчав. Сваритися з нею не в його планах. Треба скористатися з її доброго настрою і довести їй, що це неможливо і що замість нових витрат – треба якось стиснутися, скоротитися на всьому, і зокрема на вбраннях. Заговорив він м’яко і сумно, почав скаржитися на погані справи, на хлопське свавілля, на недорід. Єля обурилася. Почалася сварка, безладна і плутана. Замість доказів Єля почала докоряти дружині за скупість, за вигадані зради, за сотні дрібних мимовільних образ, про які Горленко і не думав.

– Хіба так ставляться до шляхетної пані? – говорила вона, кусаючи носову хусточку. – Тобі треба було побратися з хлопкою та й знущатися з неї.

– Але я не розумію, де ти кидаєш гроші! Недавно я дав тобі тридцять кіп литовських грошей. Де вони, нарешті, поділися?

– Ти вимагаєш від мене рахунків, як від своїх валкових! – фуркнула пані Єля. – Але зрозумій: я не можу показатися на балу в старій сукні. Шляхетні пані щоразу одягають нове. Це було б неввічливо до вельможного пана. Вже й так Агнеса Конєцпольська кинула на мою адресу кілька гострих дотепів.

Горленко відчував, як обурення скипає йому в грудях і ось-ось прорветься, але, стримавшись, спокійно відповів:

– Добре говорити пані Агнесі, коли в її чоловіка кілька староств та крулевщизн, та повні комори золота, а тобі час зрозуміти, що не з нашою кишенею тягтися за магнатами.

– Що ж, ти бажаєш, щоб я одягалася, як хлопка? Пан Казімір каже, що жінка, як самоцвіт, потребує оправи, і зокрема така цікава, як я. Навіть ця стара жаба Німцевичева ходить у перлах і бобрах, а я не допрошуся в тебе смарагдових кульчиків

У Єлиному голосі бриніли сльози. Горленко і обурювався, і жалів її. Ну, зрозуміло, що молодій, цікавій жінці приємно морочити голови дженджикуватим панкам. Та й Горленкові це на руку. Але у всьому мусить бути міра. О, коли б не той клятий борг!.. І замість допомогти йому, Єля сама рубає гілку, на якій сидять вони обоє… Ні, краще вже сказати їй все, і хай вона допоможе йому.

Горленко витяг з шухляди якісь папери і сів поруч дружини.

– Послухай, Єлюсю, – взяв він її пальці і заговорив м’яко і чуйно. – Я такий роздратований, бо в менее на те серйозна причина. І ти мусиш це відчути і зрозуміти.

– Тобі шкода, що мною милуються і залицяються до мене, – урвала Єля, і підборіддя її затремтіло. – Ти бажаєш замкнути мене, як старий салоп, посипати мене табакою і раз на рік витягати на світло, тому що гроші тобі дорожчі, – розплакалася вона, повіривши власній вигадці. – О, коли б Збаразький або хтось інший був моїм чоловіком!.. Я не була б така нещасна, як з тобою…

Єля ридала. Плечі її здригалися, І вона відштовхувала від себе Горленка.

«Чорт візьми ці баб’ячі примхи!», – вилаявся в думках Горленко, а вголос заговорив ще ніжніше:

– Яка ж ти до мене несправедлива, Єлюсенько. Я так пишаюся твоїм успіхом, твоєю красою і смаком. Та невже ти не помічаєш, що щось гризе мені душу? Я не хотів тебе турбувати, я шкодував твою молодість і безжурність, але…

– Можна собі уявити! Йому заздрісно, що він не такий красунь і не такий випещений, як Потоцький, і год за ним не божеволіють жінки!

– Як тобі не соромно, Єлюсенько!.. Я хотів затаїти від тебе, що велике нещастя загрожує нам… Але якщо ти не довіряєш мені, так ось: прочитай

Пані Єля вередливо відштовхнула папери.

– І знати не хочу! Яке мені діло до якихось паперів. Все одно я на них не розуміюся.

– Он як?! Не хочеш?! Ну, так знай: наші Хутірці – вже не наші. Щодня, щохвилини Доліва-Ясенський може з’явитися з возним і забрати їх разом з твоїми ганчірками. Пізно думати про убори, коли й ті, що є, підуть на сплату боргу!

Удавані сльози висохли, мов роса. Єля обернулася до чоловіка, розкривши великі налякані очі.

– Який борг? – розгублено перепитала вона. – Адже ж ми не робили боргів, крім нового ридвана та меблів.

– Який борг? – гнівно повторив Горленко, мимоволі перекрививши її інтонацію. – А такий, що за приємність вчащати до пишного панства мені довелося сплатити Фалієро сто сімдесят червінців, та ще й стати розвагою і посміховищем всього панства. Грошей у мене не було. Щоб не бути збезчещеним, я позичив у Доліви-Ясенського, а він, павук, бере такий зиск, що проти нього брацлавські і краківські лихварі – справжні ягнята. Я намагався щось заощадити, думав виплутатися, а ти, як злий ворог, вибивала мені зброю з рук і кидала гроші на різні дурниці, – вигукнув Горленко, забувши свої миролюбні наміри.

Єля мовчала, налякана і приголомшена.

– Що три тижні переписував я позикові листи. Щоразу зростали проценти, і тепер я йому винний сімсот флоринів. Розумієш: сімсот! Та коли б не оці кляті ганчірки, – люто кинув він гаптований шарф, що потрапив йому під руку, – я б видерся з його павутиння. Але через тебе…

Вигук Горленка наче розбуркав пані Єлю. Вона зблідла, затремтіла від образи й обурення і схопилася з канапи.

– Як ти смієш мене обвинувачувати! – вискнула вона. – Хто програв гроші?! Ти чи я?! Хто зробив борг? Та всі мої сукні не варті чверті того, що ти кинув на вітер! І він ще насмілюється докоряти мені!.. Та хіба ж не ти сам мріяв про палаци?! І тепер я винна… Кину тебе! Піду і більше не повернуся! Годі! За три тижні рочки. Вдамся до суду по розлуку.

Горленко розгубився. Не вперше сварився він із дружиною, але тоді пані Єля плакала, удавала страдницю і обеззброювала його своєю жіночою безпорадністю, а тепер в її тоні бриніла сила, і міць, і справжня загроза.

– Та я тебе не обвинувачую. Я кажу, що коли зі мною скоїлося лихо, треба якось мені допомогти, підтримати.

Але Єля оскаженіла:

– А ти мені сказав, що в тебе лихо? – верещала вона. – Ти, наче злодій, ховався від мене! Тепер я розумію різні натяки… І ти ще насмілився мені докоряти!.. Іди вимагай від своїх хлопів нових данин та толок, а мене не займай! Опечешся!

Горленко кипів, але важким зусиллям волі стримався і заговорив сухо і ніби спокійно:

– З хлопів нема чого взяти. Ти знаєш, що після татарського нападу панство переманює їх один у одного. На хлопа полюють, як на рідкісну дичину. Невже б я став з ними панькатися!

– Продай ліси на попіл. Ти ж казав, як це корисно.

– Так, але тому, хто має тисячі волоків, а не злиденний клаптик, як наші Хутірці. Я написав Убальдіні до Кракова. Він навіть не відповів.

– Ну, то продай воли.

– Де? Ярмарки ж почнуться за місяць… Все я передумав, Єлю; і мед, і горілку можна продати, і став з коропами спустити, та на все треба час. А лихо обступило, як огонь. За тиждень – кінець. Годі думати і шукати собі порятунку.

Пані Єля знизала плечима. Перший переляк минав, і хоч десь глибоко народжувалася жалість до чоловіка – вона не виказувала її. Бажалося помститися, принизити, покатувати його. І, притамовуючи теплу хвилю ніжності, вона спитала насмішкувато і гостро:

– То навіщо вам говорити? Все’дно я тобі аж ні в чому не допоможу.

– Можеш допомогти, якщо забажаєш, – видушив Горленко, болісно здригнувшись від її тону.

– Он що! Яким-то чином?

Горленко помовчав з хвилину і раптом наважився:

– Продай своє перлове намисто. За нього дадуть двісті флоринів. Решту здобуду я: залишу Доліві-Ясенському шубу і діамантовий перстень. Кінець кінцем мусить повернутися й валка з лиману.

– Мої перли?! – лунко зареготала Єля. – Пробачте, шановний пане. Це – спогад небіжчиці-мами. Звичайно, для тебе нема нічого святого… Тобі нічого не шкода… Хай жінка скине останню сорочку…

– Єлю!..

– Що «Єлю»? Не дам я материних речей, щоб сплачувати твої грішки! Треба було спочатку подумати і не сідати за карти з порожньою кишенею.

– Але ж, Єлюсю… Слово честі… Врятуй наш хутір, і я куплю тобі аж два намиста.

– Звідки? Мабуть, вигравши у Фалієро?

– Ах, он як! – несамовито гримнув Горленко, хапаючи шапку. – Я гадав, що ти мені дружина, а не злий ворог, – кинув він, грюкнув дверима і вийшов із світлиці.

Задихаючись від люті, зупинився він на ґанку і провів рукою по шиї, начебто комір душив його. Хіба в цієї ляльки, в цієї порожньої крутійки є серце?! Хіба їй шкода чоловіка та дітей?! Але треба щось діяти. Ну що ж, доведеться-таки продати свого улюбленого жеребця. Полковник Іллеш давно на нього задивляється. Мабуть, дасть триста флоринів, а решту покриє виторг за пшеницю. Ex, коли б не татарський напад!.. Він би багато витиснув з хлопів – і данинами, і грошима. Перевів би їх на толоки і залишив би старі лани лише тим, хто враз сплатив би йому по кільканадцять злотих.

Проте ніколи міркувати. Треба дістати грошей сьогодні ж, бо залишається лише тиждень. І тоді… О, клятий лихвар з головою мерця! Такі, як він, не милують…

Холод пробіг по спині Горленка. Відігнавши хортів, збіг він з ґанку і рушив до стайні.

І в цю мить за високим тином садиби майнули круторогі воли, розчинилися рипливі ворота і перша мажа бажаної валки в’їхала на двір.

Нарешті!

Горленкові серце здригнулося радістю. Теплою хвилею прилинула до нього кров. Але що це таке? Перші мажі порожні, а на інших якісь великі горби, щільно вкриті волячими шкурами. Схвильований валковий біжить підтюпцем до Горленка і здирає шапку з сивуватої скуйовдженої голови.

– Ну, як? – схвильовано питає Горленко,

– Ой пане, біда! – видихнув валковий і припав до панської руки. – Пішли козаки в море, а ми саме пшеницю в лимані вантажили. Так чортові турки кинули нам гаманець, пшеницю – у море, а самі – тікати. А в гаманці – самі мідні акчке та парички. Тринадцять возів як згоріло. Недурно кажуть – чортова дюжина.

Щось різонуло Горленка по серцю льодовою бритвою. Світло потьмарилося в очах. Він замахнувся на валкового нагаєм, потім, стиснувши зуби, зламав його об коліно, кинув уламки в бур’ян і рушив додому.

А в ворота в’їжджали все нові й нові вози…