2

Зинаїда Тулуб

Місяць схиляється на захід, золотіє, втрачає чітку металевість контурів. Високо блищать у зоряному небі Стожари, і, глянувши на них, сеїд розуміє, що наближається північ.

Безлюдно і тихо на вулицях. Тільки блукають собаки по смітниках, гризуться за кістки, гарчать і гавкають один на одного. Рідшають вогні. Здається, наче кам’яні обличчя будинків заплющують втомлені очі і міцніш пахне морем, туєю і полином. Ніч очищає повітря від смороду, обвіває місто свіжим і чистим подихом моря, несе забуття, мрії, сон.

Тьмяно блимає каганець у чатівні біля воріт святого Антонія. Воротарі чекають на старого сеїда.

– Та чого там! Певно, він вже не прийде, – твердить один з них, роззуваючись.

– Якщо сказав, що прийде, то й прийде, – спинив його головний воротар. – Лягай собі спати, а ми почекаємо.

– Ну й чекай, – буркнув перший з воротарів. – Цілий день нема спокою. І вночі вже не виспатися…

Владний стукіт урвав його міркування.

– А ми гадали, святий отче, що ти вже не прийдеш, – казав старий воротар, вітаючи гостя.

Сеїд похитав головою.

– Я затримався на зикрі, як належить особі моєї гідності, бо я є мюрид найвищого висвячення.

Воротарі збентежено перезирнулися і з низькими поклонами посадили сеїда на міндері. Старший приніс глек води і миску – обмити йому ноги. Сеїд був задоволений з такої пошани. Він скинув подерті мешти, з насолодою підсунув свої кістляві й брудні ноги під сріблу цівку води і, поки воротар старанно мив і витирав їх чистим рушником, вів далі напутливо і урочисто:

– Але те, що тут вважають за зикр, є жалюгідна подоба зикрів Медіни і Мекки. Там шейх проколює собі не тільки кишки, а й серце, і кожен бачить, як воно тріпоче під ножем, наче ластівка, пробита стрілою. А це що… Здрібніли люди… А за моїх часів було значно краще, особливо там, де проходили мої юнацькі роки.

– А звідки ж ти, святий отче? – урвав молодший воротар. – З твоєї вимови чути, що ти не татарин.

Сеїд обурено насупив кострубаті брови.

– Рано відлучила тебе мати, коли ти роззявив рота передо мною. Не личить молодшому розпитувати старішого, а господареві – гостя.

Воротарі збентежилися, а юнак зашарівся по плечі і низько схилив голову.

– Пробач, святий отче… Він з чабанів, виріс на Яйлі, серед отар та чабанок. Де йому знати звичай, – заговорив старий воротар.

Сеїд відповів не одразу.

– Ваша правда, бо з великого вимагають багато, а з малого – мало… Я й сам хотів вам,сказати, що я не тутешній. Чимало бачив я земель і міст, і країн правовірних, і країв гяурів. Але нема під сонцем країни, кращої від Криму, і кожен, хто тут народився, мріє жити і померти на батьківщині, або принаймні прийти та лягти у рідну землю по смерті.

«Прийти по смерті». Та хіба ж це можливо?! Чабанський син вже й рота розкрив спитати, що це означає, та вчасно схаменувся і опустив очі, а сеїд задоволено й поважно гладив сиву бороду.

– Бачу я, що не зрозумілі вам слова мої, – вів він далі, – і подібно до того, як гріх пройти повз жебрака, не кинувши йому хоч будь-якої милостині, – не пройду я повз вас з світочем знання, не кинувши вам його іскорки.

Він помовчав з хвилину, щоб краще підкреслити значність своїх слів, потім заговорив співуче, наче меддах під піддашшям кав’ярні, або казкар, що усолоджує слух свого господаря.

– Було це давно-давно. Ще хан Хаджі-Герай не прийняв влади над Кримом, коли жив в Ак-Мечеті султан Асіз. Старий був Асіз, і коли вийшло йому сто років, пішов він у хадж, у святу землю, вклонитися гробниці пророка і чорному каменю Кааби. Дуже любив Асіз свою землю і над усе боявся вмерти на чужині. І трапилося те, що так лякало Асіза: поласився розбійник араб на скарби Асізові, забив він його на дорозі, відтявши йому голову ятаганом. Поховали забитого пілігрими в пустині, але першої ж ночі підвівся Асіз з могили, узяв під пахву відрубану голову і пішов додому. Довго ішов мертвий Асіз горами й пустинями, але не тліло і не розкладалося від сонця і спеки мертве тіло його. І ось прийшов він до рідного краю, а тоді саме була осінь, коли низько хилиться гілля під вагою плодів і горіхів. Біля кладовища, де покоїлися батьки й діди Авізові, росло чимало горіхів. Хлопчики збивали їх довгими жердинами, сидячи верхи на гіллястих деревах. Побачивши мерця з головою під пахвою, вони попадали від жаху на землю, а мрець як зайшов на кладовище, так і провалився, наче земля стала під ним рідкою, як хвиля у морі. І раптом виросло над ним тюрбе з білого й зеленого мармуру, яке й зараз можна побачити на кладовищі край Ак-Мечеті. Хлопчики згодом очуняли, пішли розповіли всім про те, що бачили, і шейхи оголосили Асіза святим і до цього часу шанують пам’ять його.

Сеїд замовк. Мовчали й воротарі, вражені легендою, а син чабана сидів на підлозі проти сеїда з широко розплющеними очима і все хотів щось спитати, та не наважувався, щоб знову не розгнівати гостя.

Один з воротарів розігрів баранячу чорбу, налив повний саган і, низько вклонившись, поставив його перед гостем.

Сеїд зголоднів. Вечеря була дуже до речі.

– Та я й забув, – зненацька пригадав він. – Я залишив у вас бурдюк і ханькову пляшку з Мекки. Де вони?

– Ось вони, святий отче, – подав їх чабанський син і низько вклонився шейхові.

– Оце вода священного джерела Зям-Зям, – пояснював хаджі, відсунувши саган. – Вона рятує від головного болю, від ворожого ока, зцілює ломець і допомагає жінкам у пологах. Тому, хто вип’є ковток, відпущено буде чверть гріхів. Одна ложка цієї води коштує тисячу аспрів, але тому, що я прийшов до вас з наказу аллаха, я дам вам повну пляшечку. Бережіть її, як зіницю ока, на випадок хвороби та інших лих.

Воротарі подякували і обережно відлили води у манюсіньку пляшечку, а тимчасом сеїд розв’язав свій бурдюк і звернувся до гостинних хазяїв:

– А тут у мене інша вода – не свята, але така, що від неї запалюються жили вогнем і найнещасніша людина забуває горе. Це – горілка, вода життя, як звуть її невірні франки. Дайте чарочки, діти мої. Випийте разом зі мною.

Воротарі розгублено і збентежено переступили з ноги на ногу. Хоч і заборонено правовірним пити, але пили вони потай від мулли і суворого Гусейн-аги і солодке грецьке вино, і міцну козацьку горілку, але хіба можна про це сказати духовній особі! А що, коли він їх випробовує?..

– Ну? – повторив сеїд. – Чи то нема у вас чарок?

– Пробач, святий отче, – вклонився старий воротар. – Адже ж каже мулла, що жахлива кара впадає на п’яниць. Як же ти дозволяєш нам пити?

– Мулла казав, що за пияцтво належить правовірному страта, – додав чабанський син, жадібно позираючи на бурдюк.

– Оце вірно, – хрипко вкинув воротар, що довго жив серед козаків і скучив за міцною горілкою. – Так налякав нас мулла, що спину обсипає морозом. Навіть і дивитися на неї боязко.

Сеїд задоволено нахилив голову.

– Вірно, діти мої. Мулла, як обережний отець, боїться дозволити те, що може пошкодити його пастві, якщо не дотримуватися певної міри. За пияцтво у місяць рамазан карають смертю. Карають і тоді, коли людина сп’яніла до нестями і виставляє очам правовірних свою провину. Але чи бачили ви колись такі страти?

– Сказати по совісті, – ніколи, – почухався старий воротар.

– Навіть людей не знаємо таких, хто б бачив на власні очі, – щиро вкинув чабанський син.

– Ото ж воно й є! Бо упитися надміру – злочин, а перекинути чарку-другу – ніхто не вважає за гріх. Не сказав би тоді пророк у четвертій сурі: «О правовірні, не моліться, поки ви п’яні. Дайте хмелю розвіятися у вас в голові, щоб розуміти слова молитви». От і подумайте. Коли б пророк вважав, що пияцтво такий великий гріх, він сказав би грізно, як належить грізному обличителеві: «Горе вам, правовірні, що вкушають від п’яного питва, бо поразить вас меч гніву мого і дожене полум’я помсти моєї» або щось подібне. Але ж такого вірша нема ані в корані, ані по інших книгах святого письма. Та й тільки ви так дотримуєтесь закону: подивилися б ви, як пиячать у Стамбулі! Там шинок на шинку, тільки гяурам продають вино і горілку відкрито, а правовірним – потай. А яничари! Та вони випивають більше вина, ніж є крапель у хвилях Босфора, навіть самі шинкують біля Адріанопольської брами, а кожний новий падишах тільки поновлює про людське око закон і накази проти пияцтва, а насправді, як пили, так і п’ють люди собі на здоров’я.

Той, що довго жив серед козаків, задоволено всміхнувся і підсунувся ближче до гостя.

– Тоді дозволь спитати, святий отче, як відрізнити п’яницю від людини напідпитку? – спитав він обачно.

– П’яниця, сину мій, – охоче пояснив сеїд, – не може відрізнити чоловіка від жінки і до того ж сам визнає себе за п’яного. А хто запевняє, що він не п’яний, а тільки під чаркою, той не п’яниця і не злочинець.

Воротарі розреготалися.

– Оце чудово!.. Ось що значить добре знатися на законах! Спасибі тобі, святий отче! Все ти нам пояснив, як маленьким дітям, хай благословить аллах твою мудрість!

Тепер навіть воркотливий воротар, що збирався спати перед приходом сеїда, задоволено посміхався, але одне питання турбувало його.

– А чи то правда, святий отче, що не можна пити вина, а саму тільки горілку, здобуту перегоном крізь вогонь, бо вогонь очищає нечисте?

І знов задоволено хитнув головою сеїд.

– Вірно, сину мій. Слушно сказано. Міцна в тебе голова, як бачу. Недурно бачив я пророчий сон, бо потребували ви, щоб добре вас напутити на справжню путь. А тепер, – урвав він сам себе, – давайте чарки. Я перший вип’ю з вами во славу аллахову і пророка його, бо не тільки словом, а й ділом можу довести свою правоту.

– Давай чарки, Садиче. Швидше! Ось вони там, на полиці, під мідним саганом, – заметушилися воротарі, – Та підігрійте ще трохи чорбу, і коржів тягніть з торбинки.

Сеїд перший перекинув свою чарку під вуса.

Випили й воротарі, задоволені, що віднині можна пити без перешкод. Чабанський син з незвички захлинувся міцною горілкою. А горілка була стара, густа і масляниста, настояна на запашному зіллі, і така міцна, що забивала дух навіть звиклій людині.

– Ну й горілка! – крекнув колишній киянин. – От такою колись напоїв нас полковник Книш у день своїх заручин. В жодному шинку не знайдеш такої.

– Вірно, сину мій! Але мені, як мудрому шейхові і нащадкові пророка, личить пити її з своєю паствою, – підтакнув сеїд і знов наповнив спорожнілі чарки.

Ніхто з воротарів не відмовився. Приємна млость розлилася по їх тілу. Стало весело. І старий воротар радісно стукнув себе кулаком по коліну.

– От не сподівався, що ти нам даси стільки радості, святий чоловіче! – бовкнув він з одвертістю п’яного. – Присягаюся бородою пророка! Не полюбляю я вашого брата, святенників, бо вони або милостиню канючать, або кишки з людей мотають казаннями. Один ти такий добрий знайшовся.

– Ну, то й вип’ємо, щоб усі мулли та хаджі приносили серцям правовірних саму лише радість, – весело обізвався сеїд.

І втретє налив у чарки старої міцної горілки. Порожнів казан з гарячою чорбою, від коржів залишалися самі крихітки. Чабанський син дістав з полиці грудку халви замість заїдки. В голові йому шуміло. Хотілося танцювати й співати чабанських пісень, складених у горах під дзвін весняних струмків, заграти на зурні, як шелестять старі гірські буки і смереки під шорсткою долонею вітру, як гуркотить перший весняний грім, як шумують протоки, народжені зливою.

– Гайда! Гайда! Гайда! – завів він міцним баритоном, виплеканим морськими і гірськими вітрами.

А колишній киянин, забувши, де він, підставляв під бурдюк спорожнілу чарку і бурмотів, плутаючи татарські і козацькі слова, принесені на батьківщину:

– Хай благословить тебе аллах, панотче, за мудрість твою, бо оці всі бісові мулли та улеми такі ішаки та падлюки, що від їх казань у кожного чесного правовірного горло пересихає з горя, наче шкура порожнього бурдюка.

– Вірно, сину мій! Пий! Удовольняй спрагу свою, – підливав йому сивобородий сеїд, залишаючи свою чарку порожньою. – Давайте і ви свої чарки, діти мої.

І знов лилася крізь вузьку шийку бурдюка пекуча горілка, з присмаком м’яти і чаполочі.

– От…тче с-святий, – посувався до гостя старий воротар. – Хай буде б… благословенна хвилина, коли переступив ти наш… поріг. Дозволь поцілувати твою руку.

Сеїд пригортав до себе його п’яну голову і знов наливав йому повну чарку. Син чабана танцював посеред чатівні, плутав ногами і натикався на міндери та на товаришів, що сиділи по-турецькому навколо низенького столика. Від солодкої халви їх нудило. Хміль усе міцніше туманив свідомість. Не пам’ятаючи ані міри, ані числа, спорожняли воротарі чарку за чаркою, і горілка валила їх з ніг, а чатівня крутилася в очах, як у дервіша під час його танцю.

– А ми не п’яні? – чіплявся до сеїда колишній козацький невільник. – Скажи, святий отче? Га?

– Та які ж ви п’яні! Сам подумай. Адже ж ти добре пам’ятаєш, що ти чоловік і що в тебе є жінка, – заспокоював його сеїд.

– Авжеж… Ще й дві жж… жінки. А я ч… чо… ч… Чоловік, – бурмотів воротар. – А т… ти – ч… чудова… л… лю… людина. І дай я т… те… бе п… поцілую, хоч ти й п… падлюка, як усі м… мулли і святенники…

– Ну, то й вип’ємо за нашу щиру дружбу, – подав йому нову чарку сеїд.

І воротар давився жагучою рідиною і говорив, втрачаючи рівновагу.

– А в… всіх… в… ваших м… мулл та… сс… се… їдів… треба геть повидушувати, бо ссуть в… вони нашу кров… Аркан на шию, т… та у море… У мор… ре…

Один сеїд був тверезий. Пересипаючи свої слова ім’ям аллаха і пророка його, сурами з корана і різними реченнями, наливав він нові чарки, і бурдюк його ставав плоский і зморщений, наче подушка, з якої вибрано три чверті пуху.

Син чабана звалився на мату і спав, уткнувшись носом у чиїсь ноги. Старіший воротар очманілими очима дивився в одну точку і мимрив щось невиразне.

– Лягай, сину мій. Ти втомився. Я повартую за тебе, бо наказує нам аллах дати спочити знесиленому, – умовляв його сеїд, – а перед тим випий ще чарочку, щоб приснились тобі райські гурії і плоди дерева гільлюн, що приносять нам щастя і забуття.

Воротар уперто хитав головою.

– Не хочеш, сину? Ну, так я допоможу тобі, – сказав сеїд, опускаючись поруч із ним на міндер.

І раптом спритним рухом встромив йому під лопатку кинджал.

Воротар впав не писнувши. Щось булькало і хрипіло у нього в горлі, скипало на губах кривавою піною: старий сеїд влучив просто в серце.

Тоді, забувши свою поважність, він скочив з міндера і почав в’язати п’яних воротарів.

– Підете тепер пити горілку до нас на хутори, – бурчав він, затикаючи їм ганчірками рот і скручуючи руки за спину. – Ну й мороки було з вами, бісові татарюги! Всі кишки мені повимотували.

І наче у відповідь йому, заспівав півень за каффськими мурами. Сеїд схопив ключі, вийшов з чатівні і крикнув пугачем. І знов заспівав півень по той бік зубчастого муру.

– Слава тобі, господи! Якраз встиг, – зітхнув він і кинувся до брами.

Тремтячими від хвилювання руками встромив він ключ у замок і навалився на нього всією силою, але чи то старечі руки були надто слабі, чи то він хвилювався – не піддавався замок. Сеїд озирнувся. Помітив якийсь ціпок, схопив його, встромив у кільце ключа і крутнув. Грюкнув важкий засув, але розчинити ворота наставало сили.

– Та допоможіть з того боку, панове! Бачите, сам не здужаю, – крикнув він, захекавшись.

Чиїсь міцні плечі навалилися знадвору, і брязкаючи і риплячи на всі голоси, розчинилася міська брама. На порозі стояли Свиридович, Танцюра, Корж і кільканадцять козаків.

– Ну як? – спитав Свиридович.

– Сплять, як ведмеді під різдво, – підморгнув сеїд і скинув чалму. – Усіх звалила бісова торілка. Не писнули.

– А панна Настя?

– Є наша ясочка. Сидить в беглер-бейовому палаці, чекає не дочекається нашого батька. Вже коли старий Карпо узявся когось розшукати, – то хай це буде піщинка на морському дні – відшукає її старий кобзар, – задоволено казав Карпо. – Бо, – додав він повільно і урочисто тоном східного пророка, – бачить він думки і наміри смертних, осяяний мудрістю аллаха і пророка його, як ви усі бачите валуни і дрібну жорству крізь хвилі морські.

Старшина мимоволі розреготалася, але думати було ніколи.

– А як біля інших воріт? – спитав Свиридович, розглядаючи при світлі каганця баранячу лопатку з планом Каффи.

– Біля морських воріт циганка Кайтмаза підсипала воротарям сонного зілля і має теж відчинити ворота. Вона не зрадить: за п’ять золотих продасть вона батька з матір’ю, а я відрахував їй повну жменю. Ось біля докової брами не пощастило. Мене мало не схопили там яничари, а інші ворота доведеться брати зсередини.

– Рушаймо, панове, – обернувся на підборах Свиридович. – Веди нас, Карпо.

Примітки

Хаджі-Герай (бл. 1397 – 1466) – перший хан Кримського ханства ,1441 – 1466)..

Ак-Мечеть – стара назва Сімферополя.

Кааба – чорний камінь-метеорит. Йому поклоняються мусульмани в Мецці, як великій святині.

Гурії – безсмертні прекрасні жінки, які, за мусульманськими уявленнями, живуть в раю для розваги праведників.