3
Зинаїда Тулуб
Опівдні з’їжджаються гості – жінки і дочки башів, фельмож та імамів.
За звичаєм, кожна гостя вихваляється кіньми та рабами, євнухами і оздобами. Вихваляється і Назлі-ханум – кличе Настю, пишаючись красунею-рабинею. Подають різні ласощі. Гості п’ють смачні шербети, гризуть фісташки та печиво і розповідають про пожежу Каффи, про жахливі грабунки дніпрових піратів, про те, що проти них надіслано двісті найкращих галер, озброєних важкими гарматами, і незабаром розтрощать вони козаків, як хробаків… Настя полотніє і мало не зраджує себе, але ховає очі під повіками і сидить нерухомо, як статуя.
За тиждень погіршали новини. Гості вихвалялися блискучою перемогою над козаками. Розповідали, ніби всі чайки потоплено десь в Азовському морі, ніби Іскандер-баша сплюндрував Базавлук.
Настя не витримала, закусила кінець серпанку і вибігла з зали. Вона замкнулася у себе і довго ридала, впавши у подушки обличчям.
Був вечір. Сонце провалювалося за кам’яні брили споруд, нагромаджених по той бік Босфору. Стрункі мінарети Сулейманіє та мечеті султана Баязіда здавалися вирізьбленими з чорного оксамиту на мосянжовому небі.
Почувши ридання, Любка тихо прослизнула до Насті, сіла біля її ніг і мовчки позирала на неї. Настя рвучка підвелася.
– Слухай, Любко. Тільки скажи саму правду. Що чути в місті за козаків? Невже вони нас не визволять!
Гуцулка всміхнулася.
– Де ж там, панночко! Ще місяць тому чула я, ніби спалили Каффу, а потім ще кудись попливли… Тільки не сунуться вони до Стамбула на вірну загибель. Хіба можна подолати Туреччину?!
– Ну, а все ж таки… Невже тобі не хочеться додому? – допитувалася вона, ніби від Любчиного бажання залежала її доля.
– Кожному краще на волі – і пташці, і людині, – з стриманою суворістю відповіла гуцулка. – Тільки бідній людині і на волі – неволя, бо нема де голову схилити, та й їсти-пити теж треба.
І з її тону Настя відчула невидиму та неперехідну межу між собою і нею. І тому стало їй ще холодніше й самотніше.
Назлі-ханум зненавиділа Настю. Тепер вона не помічала нещодавню улюбленку, не надсилала їй ані розкішних вбрань, ані запашних солодких шербетів, ані рахат-лукуму, ані хіоського вина і алепських фісташок і якось привела огрядного смуглявого грека. Він довго дивився на Настю і, виходячи разом з Назлі, кинув загадкові слова:
– Добре! Отже, у п’ятницю опівдні, а зараз – двісті флоринів.
В гаремі начебто забули за Настю. Зранку всі говорили про те, що кизляр-ага вигнав Гасана з посади і що Гасан не знає, де зараз подітися. Настя слухала жіночі розмови з удаваною байдужістю. Вона ненавиділа Гасана, бо він позбавив її єдиної змоги вирватись з неволі, і навіть зраділа його лихові.
Надвечір прийшов Гасан. Його поява примусила жінок замовкнути. Гасан якось потемнів і зблід, але тримався гідно і невимушено. Довго пив він шербети у мармуровому кіоску, потім грав у трик-трак з перськими танцюристками, програв їм жменю дрібного срібла і запалив наргіле. А коли Назлі-ханум, випивши вина, раптом закуняла, непомітно пробрався до Насті.
Настя звела до нього запитливо-ворожі очі. Гасан сів проти неї, довго мовчав, тер лимонно-жовте підборіддя, потім стукнув кулаком по дивану.
– Шайтан мене роздери, якщо я знаю, як зговоритися з тобою! – вигукнув він. – Адже ж могла б вийти судова справа, присягаюся бородою пророка!.. Визволилася б ти від старої карги, а я мав би знов свою посаду і мабуть, став би заступником кизляр-аги.
Настя мовчки дивилася на нього і не розуміла, в чому річ. Голос Гасана бринів нібито щиро і нібито доброзичливо, але Настя не хотіла зрадити себе і з удаваною напругою зсунула брови і спитала, запинаючись і навмисно перекручуючи слова:
– Гасан з сералю – геть?
І підкинула ногою, ніби виштовхнула когось за двері.
– Ото ж воно й є, що вигнали мене, наче гяура-собаку, – скрипнув зубами Гасан. – І все через цю кляту Назлі: поїхав я до Каффи, а кизляр-азі переказав, ніби захворів. Думаю: привезу тебе, зароблю, вислужуся через твою красу, бо я ж відшукав тебе у Сафара, а Назлі подарувала б тебе падишахові. Рука руку миє, як кажуть… А вона, проклятуща, уперлася, як ослиця. Подавай їй драглого слимака, ягнятко, а не справжню жінку. Та хіба така підкорить собі нашого падишаха?! Його, як коня, загнуздати ще треба.
Настя почала розуміти, куди веде хитрий Гасан, Він щось вигадав і потребує її підтримки. Добре граючи свою роль, Настя задумливо закусила губу і водила очима по стелі, ніби пригадувала уривки слів, потім перепитала:
– Кизляр-ага Гасана з сералю – геть?
Потім з прихованою огидою попестила євнуха по гладкому плечу і зітхнула співчутливо.
– Гасан – якші. Назлі-ханум не якші.
– Зовсім стерво. Голову собі заливає вином і нічого не тямить. От коли б ти, джаним, зрозуміла!.. Ох, що я вигадав! Таке… Ось сідай, послухай. Може, й зрозумієш, – з рішучістю людини, яка кидає в грі останню карту, заговорив Гасан і вказав Насті на подушку навпроти себе. – Хочеш стати зіркою сералю? Дружиною самого падишаха? Сісти високо-високо на престолі султанському? Щоб я, Гасан, падав тобі до ніг, як перед самим падишахом? І щоб Назлі луснула від люті, як жаба під слоновою ногою? Хочеш, ханум? Хочеш врятуватися від великого лиха? Адже ж тебе продано. Бачила ти товстого грека? Це відомий маклер. Він купив тебе для Адріанопольського санджака, безносого діда, що гниє від франкської хвороби. Він тебе заразить, і за два роки в тебе теж провалиться ніс. У п’ятницю прийдуть по тебе негри-носії. Спитай Фатьму, жінок. Стара вже взяла завдаток. Отже, рятуйся, ханум, і врятуй мене разом з собою.
Настя затремтіла всім тілом. Від Назлі кращого не дочекаєшся, а тон в Гасана щирий, як у людини, доведеної до розпачу.
І раптом, забувши хитрощі, Настя схопила Гасана за руки і відповіла чистою татарською мовою:
– Іди, Гасане, до падишаха! Дій! Я зроблю все, що треба.
Південь жаркий, імлистий. Зелені хвилі Босфору. До біломармурової пристані Назлі-ханум мчить розкішний каїк з лакованого білого ясеня, вкритий пурпуровим килимом, на якому лежить огрядний і літній кизляр-ага. Негри-євнухи здалека помітили несподіваного гостя і вибігли назустріч, перш ніж каїджі причалив до сходів. Вийшла і сама Назлі-ханум, спираючись на двох красунь-черкешенок, і зупинилася під портиком вілли.
Не відповідаючи на земні поклони євнухів, кизляр-ага вистрибнув з каїка і несподівано легким кроком рушив до господині з скринькою в руках, загорнутою в зелений шовк.
– Тінь аллаха на землі, непереможний наш падишах, – заговорив він вивченим барвистим стилем двірського вельможі, – послав мене привітати сестру свого діда, – хай буде солодким відпочинок його в садах райських, – і спитати, чи здорова мудра султана – хай спасе її всемогутній аллах, від недуги і зла, як зберігає пальмова тінь в пустині свіже джерело серед своїх плодючих коренів.
– Хай буде благословення аллахове з джерелом одвічної правди, нашим непереможним падишахом, – низько схилила голову Назлі-ханум, ховаючи радісний блиск в зіницях. – Хай ллє він кров прахоподібних гяурів, як ллються у моря річки трьох суходолів його держави, і хай злітає слава його вище від хмар, подібна до орла, що дивиться просто на сонце. Я здорова і щаслива увагою падишаха.
– Хай буде мир і радість в прекрасній оселі твоїй, – вів далі кизляр-ага, – і хай прикрасять оці самоцвіти мудрий сніг твоєї старості, – подав він Назлі-ханум розкриту скриньку, де мінилася морозним розсипом діамантова діадема. – А ще наказав переказати тобі володар сходу і заходу, півдня і півночі, що завтра, за годину перед третім азаном, одвідає він тебе в твоїй віллі.
Назлі сяяла. Вона запросила кизляр-агу до вітальні, наказала подати найкращих шербетів і ласощів і частувала його, наче рідного сина.
Закінчивши з офіціальним дорученням, кизляр-ага рочав весело і невимушено розповідати палацові новини і міські події, та незабаром попрощався з гостинною господинею і чемно запропонував Назлі-ханум залишити їй одного з євнухів приготувати падишахові його улюблені квіти і ласощі. Назлі радісно подякувала, і тільки-но відчалив каїк з кизляр-агою, звела на ноги свій палац. Почалося гарячкове прибирання і готування до зустрічі.
Примітки
Сулейманіє – велика мечеть, споруджена в 1550 – 1557 рр., за царювання султана Сулеймана. Мечеть [султана] Баязіда збудована в 1500 – 1506 рр.