2

Зинаїда Тулуб

Як чорний велетенський спрут, звивається й коливаються на майдані юрба. Не помітно в ній ані кармазинових жупанів, ані золотих шабель, ані срібних і шалевих поясів. Проте зібралося голоти чимало. Сходилася вона не по-звичайному: йшла стримана, мовчазна й діловита, ставала куренями, наче на військовому оказуванні, не галасувала і не вимахувала шаблями і кулаками. Навіть не чути було лайки і п’яних загроз, як бувало завжди перед радою.

Навколо Барабаша, Бородавки та ще кількох проводирів на мить збираються тісні купки, вислухують їх уривчасті розпорядження, іноді кинуть одне-два запитання і знов розсипаються по снігу чорним маком, щоб згодом щільніше охопити поміст.

– В Умані було сімсот козацьких дворів, а залишилось а півсотні, – казав кремезний похмурий козак, – бо повписували до реєстру старшину з родичами, сватів та кумів, свояків та горілчаних братів, а всі інші – йдіть, панове, лизати панські чоботи та робіть їм по-хлопському панщину.

Козаки слухали мовчки, іноді спльовували і спідлоба дивилися в бік старшинських хат. І кидали одне коротке слово:

– Продали!

Довбиш, не розгинаючись, бив у литаври. Він звик до цих несподіваних бурхливих рад і знав, що єдиний засіб врятуватися від жахливого гніву юрби – бучно і иевпинно працювати довбешками. Рокотіли литаври то голосом бою, то весняної громовиці. Зростала юрба. Поквапливо збігалися запізнілі. І всі чекали на появу старшини.

– Ідуть! Ідуть! – лунко вигукнув з дерева якийсь молодик, обсипаючи товаришів памороззю і сухим листям.

Свиридович перший вийшов на поміст і застромив військовий прапор у залізне кільце, прибите до його краю. За ним з’явилися Сагайдачний, військовий суддя та писар Лаврін Пашковський з пером за вухом і мідним каламарем на ланцюжку. Купка старшини і старих сивих дідів рідко оточила поміст. Розгубленість і збентеженість відчувалися в їх нашорошених позах, а недовірливі очі запитливо мацали юрбу.

За звичаєм, Сагайдачний скинув шапку і вклонився на чотири боки і, коли юрба з незвичайною мовчазною суворістю віддала йому поклін, спитав:

– Про що мова мовиться, панове-молодці?

Низьке невиразне гудіння пройшло юрбою.

– Барабаш розповість! Дізнаєшся! – лунко вигукнув Савка-швець.

Старшина перезирнулася. Єдине ім’я сказало їм більше, ніж одверті обвинувачення.

– Живучий, гадина. На капості завжди тут як тут, – зітхнув Бурдило і щось зашепотів старому гречкосієві, що вже три дні гостював у нього.

Той швидко хитав головою, ніби уминаючи в голові кожне слово, потім непомітно відсунувся і пірнув у юрбу.

– Кажи! – махнув Сагайдачний Барабашеві.

Барабаш легко стрибнув на колоду, збив шапку на потилицю і заговорив насмішкувато, з навмисною повільністю, свердлячи Сагайдачного очима.

– Авжеж, скажу! Говоримо ми просто, без панських фіглів-міглів та викрутасів… Справа кожному зрозуміла. Завжди торгувала старшина з панами чим трапиться, але тепер торг вийшов вигідніший від колишніх, бо замість волів та коней продали ви нашого брата у неволю за староства та нобілітацію. Так зробили, що серед вільного степу нема нетязі де стати і коні попасти або невід у річку вільно закинути. Вигнали нас з маєтків та староств на загибель, бо до крулевщизн нікому не солодко посунути під канчуки королівських державців. Але всьому буває кінець. Коли найміцніший аркан натягати надміру, розірветься він, як ниточка. Так і наш терпець. Прийшов йому край. От і знай, пане старший над військом козацьким, настановлений від коронного гетьмана та від пишного панства: кожен з нас їсти хоче; кожному хата потрібна – притулок від морозу і хуртовини і клапоть ріллі, де здобути не кривавого хліба козацького, а звичайнісінького, з землі вирощеного. І щоб ніякі канчуки не свистіли над нашими ушима, і щоб жодний падлюка нас на панщину не ганяв, бо вільними ми були і такими ж залишимося.

– Так! Вірно! Так, Барабашику! – злетів лункий голос Савчин. – Всі за шаблі візьмемось, якщо нас продано.

– Чого ж вам треба? – спитав Сагайдачний, і гостра хмільна ненависть до цього стрункого сіроокого козака заклекотіла у нього в грудях.

А Барабаш вів далі повільно, ритмічно, насолоджуючись сарказмом власного тону.

– А от чого: віддай козакам козацькі землі. Переділимо ми наші вольності, Великий і Малий Луг, не по куренях чи по селах, а по душах. Ось і вистачить кожному і ріллі, і де коні з худобою пасти, і не треба буде козакові татар і Туреччину шарпати, і кораблі плюндрувати, і людей у неволю брати.

– З землі будемо ситі! – підхопили нестримані голови. – Годі нам розбишацтва! По чепігах руки скучили!

– Та й не вік по хуторах поневірятися у наймитах!

– Або на тафах рибу старшинам ловити!

Юрбу наче буря розбурхала. Вона гула гнівно й загрозливо, тому що надто довго стримувалася. Здавалося, начебто на майдані розгулялося бурхливе море, скидаючи навколо помосту бурунами.

Сагайдачний чув її вигуки, відчував приплив її люті, але не розгубився.

– Тихше! Ти все сказав, Барабашу? Тепер я скажу, – покрив юрбу його голос, а рука піднесла булаву. – Розподіляли ми землю так, як повелося з давньої давнини. Не з злої старшинської волі, а жеребкуванням, ніхто не знав, виймаючи жереб, який талан йому випаде. А що в реєстрі у нас лише кілька тисяч, так це не біда. Треба якось заспокоїти панів папірцем, а кожному з нас відомо, що всі ми козаки по-братерському паюємо проміж себе королівські гроші. Часу в нас багато; до Іллі корона ще тричі покличе нас у похід, і тоді дорого сплатить вона нам за образу. Жодної шаблі не виймемо з піхов, поки не повписують нас усіх до реєстру. І це не марні балачки, не мрії: ось вам лист великого канцлера і литовського гетьмана, пана Сапеги. Він запрошує наше військо вирушити зараз під Москву, надсилає приповідні листи, обіцяє нам гроші, здобич і збільшення нового реєстру.

– Який ще похід? В яку там Московщину? – урвали обурені голоси. – Боярські шапки здобувати панам?!

– Кров проливати для їх користі!

– Дулю їм, а не новий похід!

– Хай самі лізуть під московські пищалі!

– Разом із нашими дуками!

– Та хоч на роги Люциперові! Аби не смерділо ними на Січї!

Сагайдачний пересмикнув плечима і підніс булаву, та юрба не бажала бачити умовного знаку і гула, вирувала навколо помосту. Старшина перезиралася, потай мацала шаблі і зиркала у бік причалу, ніби на щось чекаючи.

– Тихше, панове! – гримнув Сагайдачний на всі легені. – Це ж рада, а не ярмарок! Один сказав, хай інші скажуть своє, – зиркнув він в бік старшини.

– І скажу! Злякався, гадаєш? – хрипко гаркнув йому над ухом Бородавка. – Ні, братику! Не на такого натрапив! Раз обдурив, та більше не пощастить!

І з несподіваною легкістю збіг на поміст і став поруч із Сагайдачним.

– Був я там на комісії. Бачив! Чув! І хоч плюнув і кинув комісію під три чорти, та очі й уші там залишив. Все знаю! І як обіцяли вам пани староства і нобілітацію. І як очі вам медом замазували, і як тебе наставили старшим над нами, аби ти згодився на одну тисячу реєстру. Боявся ти козацького суду, торгувався, бо нікому не всміхається шибениця. Виторгував ще дві тисячі за свою булаву. Що ж, вона варта сорока тисяч виписчиків! Блискуча! Золота! У самоцвітах! Кожному крамареві продати можна! Чому ж не продати, коли ти нас всіх продав у неволю? А тепер приїхав човни палити і реєстр переписувати, бо виписчики до Базавлуку посунули. Знаємо, як воно робиться: сидить ось такий товстопузий, – вип’яв Бородавка своє неабияке черево і, вивертаючи губи, перекривив удаваного старшину: – «Ти хто такий? Тишко Кравченко? Геть Кравченка з реєстру, бо він кожному правду кидає у вічі, ще й на панів з шаблею лізе! Ілько Кресало? Ага! Старшинський приймак. Оженився з кирпатою дурепою старшинський гній чистити. Пиши його до реєстру! Чим не козак? Хоч пороху і не нюхав і шаблю тримає, як свинар свою хлудину, та старшинські чоботи добре лиже». А прийде до нього добрий вояка – то хай він буде в десятьох походах порубаний та знівечений – і не просися до реєстру, козаче. Бо хлопи тобі потрібні і підлабузники, а не вояки. Кинеш ти їм постав сукна – вони тобі й вклоняються, і чоботи цілують, і виписчиків підуть з тобою приборкувати, хати палити, жінок ґвалтувати, дітей на вила настромлювати.

Юрба мовчала, ближче підступаючи до помосту. Вона ловила кожне слово, кожен вигук, що злітав з Бородавчиних вуст, щоб, наснажена його люттю, одним рухом кинутися на свого одвічного ворога. А Бородавка, тверезий і важкий, як брила, розпалювався своїми словами, наче перетворювалися вони в його вустах у вогняне пекуче питво, що потроює людські сили.

Сагайдачний зблід, аж посинів, і так стиснув кулаки, що кістки хруснули у нього в суглобах.

– Цить! – шалено гримнув він, і піна зашумувала у нього на вустах. – Візьміть його! Заткніть йому пельку!

– Що-о?! – ревнув Бородавка, ступивши до нього і ніби збираючись його вдарити. – Руки короткі! Вислухай правду, собако, поки живий!

І моторошна в своїй загрозливій мовчанці юрба відгукнулася єдиним шипучим видихом:

– Вислухай!

Бородавка ступнув ще крок. Він мало не торкався Сагайдачного черевом і свердлив його гіпнотичним, повним ненависті поглядом:

– Гадаєш, не знаємо, що ти робив після комісії? Знаємо! Канівщину шибеницями обсадив! Містечка палив на Київщині! Під Білою Церквою сорок добрих козаків на палю засудив, «приборкуючи козацьке свавілля». Ніяка ніч не вкриє твоїх злочинів! Бо ж заграви ясно світять! Бо ж шибениці, як тополі, високі. Ще й досі гойдаються на них скарані твоїми руками. Ще до весни он як далеко: сніги, замети, а хрести ростуть з землі, як пшениця. А пригадай, що ти мені гавкав перед походом на Каффу? Он тут, де стояла хата твоя?! «Покажи мені хоч єдиного виписчика!» І покажу! І не одного – сотні! Тисячі! Ось вони стоять навкруги, – виписчики, що вціліли від твоїх шибениць! Де ж твої очі, собако?! Чи то в Сірка позичив дивитися їм просто в зіниці? «Я людина чесна, а обдурювати ворога наказує і совість і звичай», – знов перекривив Сагайдачного Бородавка. – Хто ж тобі ворог, виходить? Та кого ж ти обдурив – нас чи панів? От човнів ти дійсно не палив, крім старої трухлявини, якою і плавати боязко. Поховав човни в очеретах, що ніякий панський хорт їх не пронюхає. Бо грабувати Туреччину корисніше, ніж рибалчити в річках, та в морі. А торгувати невільниками ще вигідніше.

Бородавка був страховидний. Щоки його палали. Буйними краплями виступив на чолі піт. Він парував на морозі, як захеканий кінь після гону. А уривчасті, люті слова злітали з його вуст, як постріли, як ляпаси, як плювки.

Юрба принишкла. Юрба мовчала. А Бородавка не вгавав.

– Юда був кращий від тебе, – гримнув він хрипко і голосно. – Взяв мотузок та й повісився. А такі, як ти, не вішаються. А хто наші землі старшині пороздавав? Ти, гадино! А беглер-бейову скарбницю хто собі до кишені прибрав? Знов-таки ти! Що ми звідти дістали? Хоч щіпочку золота? Ані порошинки! «До військової скарбниці пішло». А в кого від неї ключі? В тебе та в падлюки Свиридовича, якого навіть пани засудили на страту за наїзди, душогубства і грабунки. Чекає на нього у Польщі шибениця, а він у нас на шиї сидить. Напився нашої крові, а ти йому ще й кращі землі подарував. Нам нема де жменю жита посіяти, а в нього цілий повіт, та й отара така, що й не перелічити, бо треба ж якось винагородити бідолаху-банита. Ось і зігнав ти дрібних гречкосіїв з землі та й віддав йому на втіху. А спробуй проти нього слово сказати – під суд віддаси, А суддя твій кожного засудить на палю або киями забити до смерті. А махне тобі пальцем п’яниця-королевич, що навіть у походах до півдня на перинах з бабами вилежується, – збирайся козацька сила кров проливати. І що ж ти там робив, собако? Хіба хоч одному селянинові Юр’їв день повернув? Шибеницями всі шляхи пообсаджував, корону здобував королевичеві. А хлопству московському той королевич потрібний, як собаці реп’ях. Бо ж і без королевича у них, бідолах, спини боярськими канчуками до кісток списані. Та кому ти, собако, потрібний, крім панів, королів та старшини?! Бо ж нашому братові ти – як та воша. Катюга ти, крамар! Король тобі дякує «за приборкування козацького свавілля». Грошей тобі дав. А ти тими грішми не подавився, не кинув їх, як Юда свої тридцять сребреників! Адже за гроші ті – наша кров, наші душі, наша воля козацька!

Юрба завмерла, не дихала, ніби й серце не билось у неї в грудях. Свердлила Сагайдачного тисячами очей, повних несамовитої люті, презирства, ненависті. І все ближче, все щільніше оточувала поміст з ріденькою, тремтячою купкою розгубленої старшини,

– Так чого ж ти вартий, собако? – підняв голос Бородавка з якоюсь трагічною, урочистою величчю. – Ні, не собака, бо соіромно порівнювати з тобою останнього шолудивого пса. Бо й у пса є совість і серце. Що заслужив ти, зраднику й кате? Бо якою мірою ти нам міряв, такою ж віддячить тобі наше військо.

І, наче прокинувшись від довгого сну, вибухла юрба лютим ревом, наїжачилася шаблями і кулаками.

– Бий його!

– Камінь на шию!

– Шаблями!

– У вир!

Сагайдачний мимоволі відступив, тремтячими руками мацаючи груди.

– Панове! Заспокойтеся, панове! – пронизливо завищав Бурдидо, та голос його розтанув у реві юрби.

Бильця і сходи тріщали під десятками рук і ніг. Потоком вулканічної лави суне юрба. Блищать шабельні леза. Східці підламуються і падають разом з першими лавами. Але на тих, хто впав, сунуть інші, такі ж розлючені.

В цю мить з боку причалу влетів на майдан загін кінноти старого гречкосія, з яким перешіптувався Бурдило. Шаленим чвалом врізався він у юрбу. Юрба мимоволі роздалася. Лайка і рев переплуталися з рідкими пострілами. Десь важко охнула гармата і обсипала голоту картеччю. І все змішалося, переплуталося, завирувало навколо…

Старшина скористалася з нагоди, кинулася з майдану і потягла з собою очманілого гетьмана.